Оподаткування чи рекет?

Ухилення від оподаткування має місце у всіх країнах світу, і Україна тут не виняток. Для боротьби з цим явищем існує такий державний інститут, як податкова служба, одним із законодавчо встановлених завдань якої є здійснення контролю за додержанням податкового законодавства.

Але якось так сталося, що на практиці завдання контролю у роботі податкової служби відійшло на другий план. А на передові позиції вийшло ніякими законодавчими актами не передбачене завдання «мобілізації грошових коштів до державного бюджету». Простіше — банальний збір грошей. Такий пріоритет, зрозуміло, формує і відповідні методи практичних дій...

Свого часу французький король Людовік ХІІ сказав: «Юристи чинять із законом так, як чоботарі зі шкірою: вони його шматують, розтягують, здавлюють, вивертають навиворіт, аби добитися бажаної для себе форми». Абсолютно так чинять і податківці. Аби добитися збільшення нарахувань податків, вони «вивертають навиворіт» податкові закони. При цьому відсутнє намагання зрозуміти економічну суть того чи іншого податку, цілі та наміри законодавця. Нормальним явищем є зміна позиції стосовно тлумачення окремих норм законодавства на фіскальнішу.

Досить часто такі дії пояснюються боротьбою зі «схемами мінімізації» податків. Але сприймати це без сарказму важко, оскільки практичним наслідком такої боротьби є, як правило, «схеми максимізації» — відверто фіскальне тлумачення положень податкового законодавства, дуже часто за межею формальної та економічної логіки.

Як наслідок, державна податкова політика широким підприємницьким загалом все більше сприймається як державний рекет.

Зауважимо, що сказані різкі слова зовсім не мають на меті полити багнюкою податкову службу. Говорячи відверто, при всіх своїх недоліках це далеко не найгірший державний орган в країні, до стилю роботи якого підприємці більш-менш пристосувались і, в цілому, знаходять консенсус. Навіть незважаючи на те, що в багатьох випадках норми права у нас живуть окремо, а логіка фіскальної доцільності — окремо.

Але необхідно мати на увазі, що в умовах відносно нормального функціонування економіки і бізнес, і влада мали певний запас міцності — своєрідну «подушку безпеки», що згладжувала наслідки застосування адміністративного ресурсу у сфері оподаткування. В умовах кризи внаслідок об’єктивних причин слід очікувати зниження податкових надходжень. Спираючись на попередній досвід, можна, не ризикуючи помилитися, прогнозувати розробку податківцями нових, ще жорсткіших, «схем максимізації» податків, тобто, при формальному збереженні номінального податкового навантаження, посилення державного рекету. Дуже важливо при цьому, щоб влада в особі, в першу чергу, податкових органів не втратила відчуття міри у використанні силових методів стягнення податків, оскільки наслідки можуть бути непередбачувані. Адже немає ніякої гарантії, що за нинішніх майже форс-мажорних обставин подальше посилення тиску на платників податків не призведе до досягнення (якщо вона ще не досягнута) так званої точки Лаффера — точки, за якою підвищення податкового тиску провокує масове ухилення від оподаткування і, як наслідок, призводить не до збільшення податкових надходжень (як того очікують), а навпаки — до їх зменшення.

Сьогодні багато пишуть про те, що нинішня криза є структурною і її результатом стануть якісні зміни не лише в світовій економіці, а й інші трансформації — соціально-політичні, світоглядні, стилю життя, цілей та ідеалів. Дуже хотілося б, щоб відбулися зміни і у світогляді наших податківців. Щоб вони перестали «наповнювати бюджет», а дійсно контролювали дотримання податкового законодавства, шукали гроші не там, де їх легко відібрати, а там, де вони дійсно втрачені. Питання це назріло. Тим більше, що ефект від цього (як фінансовий — у плані наповнення бюджету, так і суспільно-політичний — у плані сприйняття оподаткування громадськістю) буде значно вищим.