Перемога на грані фолу
«По-дитячому необачно вчинив молодий перспективний політик Павло Лазаренко, здійснивши увечері 2 грудня стрімкий 600-кілометровий кидок з Брюсселя до Базеля, на швейцарсько- французький кордон», — написав близько трьох місяців тому серйозний російський журнал. Схоже, цей вчинок обійшовся «молодому політику» дуже дорого: можливо, він втратив головне, що у нього було, — перспективи. Минулої середи парламент України таки дав згоду на притягнення до кримінальної відповідальності й арешт депутата Павла Лазаренка.
Ми не станемо порпатися в політичному нюансі цього рішення. Адже причина, яка змусила провідні світові агентства винести звістку про постанову ВР у заголовки своїх новин, зовсім не в цьому. Безпрецедентність розбірок з колишнім прем'єр-міністром — у міру відвертості, з якою влада, задля усунення політичного конкурента, наважилася розповісти світовій громадськості, як функціонує державна машина в Україні. Втім, про все по порядку.
Як стало відомо зі слів Генерального прокурора Михайла Потебенька, лічильник злочинів П.Лазаренка було включено на зорі української незалежності. Саме тоді зароджувалися перші схеми розкрадання «державного надбання», що стали згодом повсякденною рутинною роботою. Офіційно повідомляється, що ще 14 вересня минулого року проти П.Лазаренка порушено кримінальну справу за фактами розкрадання держмайна в особливо великих розмірах, незаконного відкриття і використання за межами України валютних рахунків, приховування на них валютної виручки та зловживання службовим становищем за статтями 80-1, 86-1 та 165 ч.2 КК України.
По суті, наведені слідством «епізоди» вже давно взято на озброєння держапаратом і описано в ЗМІ. Щоправда, в обвинуваченні фігурують не все, що відомо ЗМІ, а лише ті схеми, які слідство змогло і захотіло довести документально. Що цікаво, практично всі політичні противники нинішнього Президента вказували, що «справа Лазаренка» це частина «діла Кучми», однак прокуратурі вдалося знайти в бізнес- біографії екс-прем'єра суто його особисті справи. Прокуратурі вдалося не зачепити не тільки його колишніх партнерів з діючого апарату Президента, а й навіть деяких земляків. За рідкісним збігом обставин у публічному обвинуваченні не було жодного слова про найближчих соратників прем'єра по газовому бізнесу, який, як і будь-який інший великий бізнес в Україні, неможливий без змички «центральна влада — комерційна структура».
Ще 1997 року «The Wall Street Journal Europe», зі слів депутата Верховної Ради Юлії Тимошенко, обнародував джерела багатомільйонних доходів корпорації ЄЕСУ. Комерційний успіх до фірми, якою вона керувала до обрання у ВР, прийшов ще 1991 року. Почавши всього з 2-мільйонної карбованцевої позики, отриманої у одного державного банку «по знайомству», її компанія на кінець 1994 р. імпортувала сотні тисяч тонн російської нафти. Так само «круто» пішов і газовий бізнес: ноу-хау корпорації стало усвідомлення простого факту, що збанкрутувалі українські підприємства були майже єдиними постачальниками сталевих труб великого діаметру й турбін, необхідних для РФ, зокрема, для РАТ «Газпром». Саме російський «Газпром» і український Кабмін допомогли корпорації увійти в довіру до великих російських і українських підприємств і тим самим сприяли корпорації ЄЕСУ звести те, що пізніше Юлія Тимошенко назвала своєю «Системою всегалузевого макрофінансування». Іншими словами, ЄЕСУ заволоділа унікальним і дефіцитним (на ті часи) товаром — здатністю регулярно постачати енергію в енергоємні галузі, головним чином для виробництва сталі й цементу на експорт. Абсолютно очевидно, що без сприяння влади — спочатку місцевої (в особі Павла Івановича), а потім центральної (в особі того ж П.І.) одній корпорації не вдалося б підім'яти під себе цілі галузі й регіони і заробити, за оцінками зарубіжної преси, сотні мільйонів (а не жалюгідні 3 млн., нариті прокуратурою) доларів. Але, на жаль, цей такий очевидний для кожного взаємозв'язок влади та бізнесу тримається або на усних домовленостях, а тому недоказовий, або здійснюється в повній гармонії з законом і також не карається.
До речі, про закони. Адже безпрецедентність виставлених напоказ всьому світу схем особистого збагачення чиновників тому й безпрецедентна, що демонструє прихильність держапарату принципам зрощення влади та бізнесу в країні. Відтепер у західних партнерів (політичних і комерційних) вже не повинно бути абсолютно ніяких ілюзій щодо рушійних сил у політиці й економіці України. По-перше, нікого не повинна збивати з пантелику репресивність нашого законодавства. Прецедент з Лазаренком показовий: закон спрацьовує тільки за політичним сигналом. По-друге, закони, які «виключали» б інтерес (тобто відсоток) чиновника зі схем прийняття політичних і господарських рішень, у нашій країні взагалі не приймаються. Навпаки, більшість останніх законів, проведених під популістським гаслом «посилення державного регулювання», — це не що інше, як інструменти підвищення вартості проходження рішень через апарат державної влади.
Симон Кордонський, російський соціолог, один з авторів концепції адміністративного ринку, пропонує вважати просякнуту державним і приватним розкраданням повсякденність не просто набором неординарних випадків, а особливою формою «соціальності», успадкованої від радянського минулого. І цього, на його думку, цілком досить, щоб позбутися ілюзій відносно так званих ринкових реформ.
Він пише: «Щоб нормально жити в нашій державі, треба мати державний статус (прописка, паспорт, трудова книжка тощо), який забезпечує можливість потрошку розкрадати» кожному. У будь-якому селищі тепер є свій поважний олігарх, який навчився красти в особливо великих для цього селища розмірах. Структура життя, особливо в провінції (квартира, дача, льох, гараж), склалася як реакція на свавілля держави й інститут освоєння вкраденого у нього. У квартирі живуть ті, хто працює на заводі (в конторі). А працюють там тому, що дають якісь гроші і з роботи можна прихопити щось потрібне на дачі чи таке, що можна використати в гаражі чи льосі. Прописка в міській квартирі потрібна для отримання всіляких допомог і пільг. Більш просунуті громадяни відтворюють цей же стереотип життя на іншому рівні. Спільні підприємства, квартири в столицях, якась нерухомість у Європі, експортно-імпортні операції, засновані на хороших відносинах з офіцерами митниці, рахунки в офшорах, витончена схема витягання грошей з держбюджету і переказу їх на особисті рахунки, діти в англійських школах. У багатих — такий же, як у простих людей, розподілений образ життя. Нехай спробує чиновник чи соціолог проникнути в структуру доходів і витрат такої розподіленої в просторі-часі сім'ї: нічого там не вхопиш, якщо не поживеш у ній (або поки не підключиш до розслідування Інтерпол, як у нашій історії).
Тільки-но держава починає давити на один елемент цієї схеми, як ресурси з нього виводяться в інші. Ринку, нав'язаному державою, цей образ життя чинить опір так само, як він чинив опір радянській та імперській владі. Було б що красти, а вже прилаштувати крадене люди зуміють. Проте за останні 10 років державний «общак» (у офіційній термінології — бюджет), попри те, що його поповнювали розвинені капіталістичні країни, зменшився до небезпечних розмірів. Робітникам, селянам, службовцям та іншим пенсіонерам навіть перестали давати гроші. Водночас особисті «общаки» легалізувалися й виросли до таких розмірів, що вже не могли керуватися суто злодійськими методами. Та й без державного «общака» було неможливе будівництво приватних «общаків».
Очевидно тому, роздумує Симон Кордонський, новоявлені банкіри та промисловці стурбовані долею держави. Адже якщо вона зникне, красти буде нізвідки. Отже, банкіри й інші знову вирішили стати чиновниками. Робітники, селяни та службовці також поділяють їхню заклопотаність із цілком зрозумілих причин. Сенс такої політики зводиться до зміцнення держави, до домінування державного статусу над злодійським. «При цьому жоден політик не хоче втрачати ту чарівність, яку він уже має за рахунок домінування злодійського статусу над громадянським. Політик хоче зберегти звичне вже співвідношення, але тільки для себе за рахунок інших. Тому-то викриття розкрадання інших треба йому тільки для збереження свого рідного способу розкрадання».
Чи не правда, оригінальна точка зору? Особливо застосовуючи до сюжету тижневої (і не тільки тижневої!) давності. * Фол — від англійського «foul play» нечесна гра.
