Перейдемо на цукрову тростину
Такі заяви роблять керівники цукроварень Черкаської області, прогнозуючи, що й цього року прибутку з переробки основної сировини - цукрового буряка - їм не бачити.
За сезон 23 цукрові заводи Черкаської області можуть цілком спокійно переробити 4,5 млн. тонн буряків. Це, так би мовити, їхня планова потужність. Однак навіть за умови, що буряки на Черкащині нині вродили непогані, загалом планується заготовити їх лише 2 млн. тонн. Тобто в режимі планової потужності зможуть працювати 10-12 заводів, половина ж - простоюватимуть.
Щоб цього не сталося, кожне підприємство отримає мізерну частку сировини й намагатиметься витиснути з неї якомога більше. І витискатимуть: хто два місяці, хто місяць, а хто й сім днів. Так, минулого року Городищенський цукрозавод працював усього півмісяця. Нинішньої осені запасу буряків вистачить на п'ять днів роботи. Затрати ж на підготовку заводів до пуску однакові - що для повного 90-добового циклу, що для одного дня роботи. Чи варто витрачатися?
Статистика свідчить: цукрові заводи Черкаської області котяться до банкрутства, обсяги виробництва цукру "тануть" на очах. Якщо 1990 року на Черкащині його було вироблено майже півмільйонна тонн, то 1995-го - вже 330 тис., а торік лише 230 тис. тонн. Зате невпинно зростала заборгованість: на сьогодні цукровики області мають понад 20 млн. грн. бюджетних боргів (у середньому по мільйону на кожен завод), кредиторам винні ще більше - майже 80 млн. грн.
- Цукор перестав бути стратегічною сировиною, - скаржиться директор Мартинівського цукрокомбінату Віктор Горобець. - Я працюю на заводі вже 33 роки. І ніколи цукроварам не було так сутужно, як останнім часом. Площі посівів цукрових буряків у колективних сільгоспгосподарствах катастрофічно зменшуються. Збиральна техніка стара, часто виходить із ладу. Торік ми варили цукор усього 15 днів. Тимчасом господарства копали і довозили буряки майже півтора місяця. Поки завод чекав, щоб довезли рештки, корені, що їх було засипано в бурти першими, встигли добряче підгнити. Останні роки працюємо практично без держзамовлення, за принципом "якось та буде". Надбали цілу торбу боргів: тільки із кредитів завод сьогодні винен 939 тис. грн. На нинішній сезон отримали нарешті заявку від держави - невеличку, половину того, що просили, та хоч щось. Це вселяє надію і якось тримає колектив. Іти заводчанам нікуди, бо єдине, що вони вміють, - це варити цукор. Сподіваюся, рано чи пізно він знову стане в Україні експортним товаром №1.
Коли спад виробництва "білого золота" не зупинити, коли не надати цукровим заводам державного замовлення, то невдовзі питимемо чай без цукру. А якщо й із цукром, то з імпортним, виготовленим із тростини чи ще якоїсь екзотичної рослинності. І тоді воно, те "золото", куплене й довезене з-за семи морів, стане для нашої казни справді золотим. Непомірно золотим.
