Під «газом» і «в трубі»

Без перебільшення можна сказати, що 2011 рік для України минув під знаком «труби». Цьому сприяли безкінечні перемовини про перегляд газових контрактів від 2009 року щодо зниження ціни на російське блакитне паливо. Про газові підсумки року, що минає, «День» запитав депутата третього скликання ВРУ, члена Міжнародного енергетичного клубу, екс-радника голови НАК «Нафтогаз України», радника президента Ющенка з енергетичних питань Івана ДІЯКА.

— На вашу думку, Україні потрібно сьогодні добиватися перегляду газових домовленостей з РФ? Чи, може, варто залишити все, як є, бо поки що в нас, як кажуть експерти, немає шансів без втрат змінити умови у кращий бік, а варто було б зараз зайнятися підготовкою аргументів для нових газових домовленостей, які доведеться укладати, коли термін дії чинних добіжить кінця?

— Можна і треба, але не поступками, а так, як роблять інші країни, — через суд.

Звісно, можна сьогодні всі «кінці» звалювати на Тимошенко. Буцімто вона винна в сьогоднішніх газових кабальних умовах для України. Але ж не треба забувати, в яких умовах довелося тоді підписувати договір. Європа двадцять днів не отримувала газу, а це була зима, люди замерзали. Нам фактично довелось тоді рятувати Європу. І ми врятували, а тепер розплачуємось за це. Адже хто фактично програв у підсумку — українці. Ті два мільярди доларів бюджетних втрат, на які пішов Путін, перекриваючи газовий вентиль, уже давно повернулись за наш рахунок. Україна сьогодні розраховується за ті січневі події 2009 року.

— Як ви вважаєте, чи можна покласти на жертовник газового питання членство України в Європейському енергетичному співтоваристві?

— Якби Україна зробила все й не розмінювалась на дрібниці, то ми вже давно були б у Європейському Союзі. І тоді вплив Росії був би менший.

Коли прийшов до влади Янукович, він сказав, що ми намагатимемось налагодити добросусідські відносини з РФ. І оті поступки по Чорноморському флоту — все це вважалось відкупом для налагодження добросусідських відносин — наведемо контакти, відновимо порозуміння й будемо «дружити», але вийшло не так.

Нам усім, а особливо нашій владі, треба зрозуміти й вивчити один важливий урок — ніколи Росія не змириться з тим, що Україна — незалежна держава. Ще Денікін сказав, що ні царська Росія, ні жодна інша Росія ніколи не погодиться на самостійну Україну. Хоч на які б ми поступки йшли, хоч як би намагались налагодити добросусідські відносини, нам ніколи це не вдасться, поки Росія бачитиме в нас не самостійну державу, а частину своєї території, яка тимчасово грається в незалежність. Українській владі треба розуміти це й, відштовхуючись від цього, будувати свою самостійну стратегію та позицію.

Якщо ми сьогодні потрапимо до Євразійського економічного співтовариства, то ми загинемо. Історія йде по колу. 1918 року Україну вже затягували в Союз, почали з об’єднання військової галузі, потім — міністерства, а потім, хоч-не-хоч, треба до єдиного «котла». Що відбувається сьогодні? Рублева зона (розрахунки за газ в рублях), ядерний консорціум, СП з літакобудування тощо. Чи не має тут схожості? Однозначно, що є. Але чому ми не робимо висновків з історії, це вже інше питання.

Сьогодні вся політика влади РФ, зокрема Путіна (якщо уважно придивитися до його заяв про те, що Росія — це велика імперія, а Сталін — це ефективний менеджер), спрямована на те, щоб відновити імперію. І всі прекрасно розуміють — без України не буде «путінської» імперії.

— Якщо прослідкувати динаміку українсько-російських газових домовленостей за 20 років нашої незалежності, в чому ви вбачаєте найбільші прорахунки України в енергетичному діалозі? І чи були українці приречені зробити ці помилки?

— Усі укладені нами договори були підписані під диктатом Росії. Коли Україна здобула незалежність, я знав, що тиском на Україну буде газ. Чому? Тому що, якщо ми візьмемо, наприклад, Європу, то газ складає в її балансі спожитих енергоресурсів близько 20 — 21%, деяких країн — навіть 19%. А в Україні ця частка перевищує аж 40%, у різні роки навіть сягала 42 — 43%. Чому Росія робить все лише 1 січня, коли найбільш критичні дні для енергетики? Вона ж не робить тоді, коли питання стоїть руба.

2005 року Путін дав завдання — «поставити Україну на коліна». Я працював із російським «Газпромом», у мене там залишилися знайомі та друзі. Один із них мені повідомив. що Путін викликав Міллера до себе й дав конкретне завдання: поставити Україну на коліна, й треба готувати такі заходи. Щоб примусити українців по-іншому з нами розмовляти. Після тієї розмови Міллер повернувся не дуже задоволений, адже це означало, що й «Газпрому» доведеться поступитись своїми інтересами. Але він таки зібрав членів правління й сказав, що ми повинні розробити програму дій проти України.

А я тоді розробив план дій у відповідь. Усі матеріали про підготовку «газової війни» лягли на стіл Президенту. А потім були направлені до уряду...

— І ним скористалися?

— Ні. Вони успішно розчинилися в бюрократії міністерств. Україна ж до припинення поставок газу виявилася не готовою.

Тоді, в січні 2006 року, ця газова атака була «Газпромом» ретельно підготовлена. Вони знали, що Україна не має достатньої кількості обсягів палива в підземних сховищах. Росія мала на руках договір із Туркменистаном, контролювала транзитну трубу. Україна очікувала на підтримку Європи, але її не отримала.

Нагадаю, що в січні 2006 року Росія перекрила постачання газу по трьох газопроводах, які йдуть в Харківську, Луганську, Дніпропетровську та Донецьку області. Якби тоді Україна не була підготовленою й не змогла б себе захистити ( а в той час були дуже сильні морози), можна було б говорити про екологічну катастрофу. Такою була мета. І тут помітно, що Москва нехтувала російськомовним (якщо так можна назвати) населенням Східної України. І самими росіянами. Адже саме там проживає найбільший відсоток росіян. І ось такий новорічний подарунок їм готувався. В України не було виходу. Тоді морози сягали 30 градусів. І тому протокол від 4 січня 2006 року завдав великих збитків українській економіці. Оскільки були залучені «РосУкрЕнерго» та «УкрГазЕнерго», й ми втратили тоді майже весь внутрішній ринок газу.

— Чи було притягнено до відповідальності тих, хто завинив, хто не виконав розпорядження президента?

— Ні.

— А що трапилося 2009-го? Чому українці знову виявились неготовими до газової війни?

— 2009 року ми вже під власну відповідальність закачували газ у підземні газосховища. Росія передбачливо позбулась цієї «підніжки» для своїх маневрів. І в нас у цей час знову накопичуються борги за спожитий газ. І от знову мене попереджають, що в нас через це можуть бути неприємності. З’явилось нове джерело, яке інформує, що Росія готує ще більш жахливий «сюрприз» для українців. І, знову-таки, ніхто з наших керманичів не зреагував вчасно.

— Але ж Україна тоді таки розрахувалась за газ до 1 січня, а вентиль все одно перекрили. Значить, причина — не лише в боргах...

— Ми розрахувались, але програму вже було запущено. І слава про нас вже пішла, що Україна не розраховується, а краде газ. Усі європейські ЗМІ показали, що Україна — ненадійний партнер. Росія перестала поставляти газ на кордоні з Україною, а казала, що це Україна краде газ і не пускає в Європу.

— Прослідковується певна закономірність. Ризик початку газової війни автоматично з’являється тоді, коли українці накопичують борг за спожитий російський газ...

— Росіяни вирішують глобально, усі свої кроки вони планують далекоглядно. А наші якось безвідповідально ставляться до цього питання.

Росія взяла в управління газотранспортну систему, яка постачала газ з Туркменистану через Узбекистан, Казахстан. Але ця газотранспортна система може забезпечити не більше 40 мільярдів кубометрів. І хоча Туркменистан насправді може більше давати газу, але не має можливості. Вони підписали рамкову угоду на постачання газу протягом 20 років.

Так ми фактично втратили друге джерело постачання природного газу. Хоча він ішов через Росію, але Росія залежала від нас. Ми своєю недалекоглядною політикою проґавили, а Росія — виграла. І у всіх попередніх газових війнах переможцем ставала не Україна, а Росія.

Крім того, не слід забувати, що Росія завжди використовувала енергетичний фактор у своїх політичних цілях — при виборах президента, народних депутатів тощо. А ще — наша не дуже добросовісна поведінка і, як результат, — страждає Україна та український народ.

Хочу навести приклад Японії. Я слухав їхніх експертів, і мені дуже імпонує їхня позиція в енергетичному питанні. Відомо, що японці не мають власних енергетичних ресурсів. Сьогодні Японія залежна від російського газу на 4,4%, передбачається збільшення до 9%, але держава встановила обмеження, що має споживати російський газ в об’ємах не більших за 15% усіх імпортованих енергоресурсів. Ось як держава захищає свої енергетичні інтереси та як розуміє, що таке залежність від однієї країни. У нас же вийшло так, що ми залежні від РФ.

— Перше січня вже край воріт. Ви казали, що Росія часто використовує цей період для газових воєн. Чи бачите ви ризик для третьої енергетичної війни між Україною та Росією?

— Ні. Росії це невигідно. РФ сьогодні отримує колосальні кошти. Транзит досить дешевий, ціни на газ високі. Лишилось тільки «дотиснути», щоб українці здали свій останній «козир». От і все.

— Козир?

— Так. В України залишився ще один козир — труба. У нас власного газу нема. Але Росія все-таки 70% свого газу качає через Україну й розуміє, що переорієнтація неможлива. Тому в нас є рівновага: ви нам — транзит, а ми вам — газ. От і все. Якщо здамо трубу — втратимо баланс.

Якщо консорціум — для модернізації труби, — це одна справа, але ж вони хочуть взяти контроль і не зважати на українські державні інтереси. Є побоювання, що Росія навіть може ввести свої війська на територію України під виглядом охорони компресорних станцій. І тоді що?

— То українська труба, на вашу думку, повинна залишатися лише українською чи ви підтримуєте ідею створення консорціуму?

— Я вважаю, що ГТС має бути суто українською. Росія реалізовує сьогодні свою глобальну програму. От, подивіться, вони купили ту трубу, ту трубу, оту й лише українську — ще ні. Наша труба може повністю забезпечити європейське споживання газу. Треба розуміти, що якби Європа не була купленою і не підгравала інтересам Росії, ми б спільно з європейцями модернізували нашу газотранспортну систему. Тут були спеціалісти з Shell, вони тоді визначили, що якщо протягом п’яти років вкласти сюди 2,5 — 5 мільярдів доларів, вона може працювати з дуже високою ефективністю ще як мінімум 20 років. Ми б зекономили мінімум мільярд доларів лише на транзиті, лише за рахунок більш сучасних технологій...

— От, власне, чи не вперше від Президента України нещодавно прозвучало чітке пояснення, для чого українцям консорціум і чому Україна сьогодні неспроможна залишити трубу своєю. Тому що треба замінити компресорні станції з газових на електричні. І друге — замінити труби з одношовних на двошовні. На вашу думку, чи справді це першочергові завдання для України? І чи співставні ці вигоди з тим, що ми віддамо 50% чи 66% управління своєї труби «чужим»?

— Усе можна робити. Але за умови, що в моделі братимуть участь три сторони: постачальник (Росія), споживач (Європа) і транзитер (Україна), й Україна цьому ланцюгу — головна ланка. Але ж всі розуміють, що так не буде. Вони («Газпром». — Авт.) хочуть встановити тут своє керівництво, зайти на наш ринок і позбавити державу права втручатись у ці питання. Європа не хоче брати в такій «афері» участь. То нам для чого ув’язуватись?

— Ви двічі ставали радником президента в моменти загострення газових переговорів між Україно та Росією. За словами Азарова, сьогодні це питання знову зайшло в глухий кут. Чи просять вас сьогодні знову стати радником — але вже Президента Януковича?

— Ні. Жодних таких пропозицій мені не надходило. Але я не впевнений, що пристав би на них. Я не бачу там фахівців, з ким можна вести мову.