Податки — селянам, лист — ГПУ, молоковози — коровам

Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко взялася за проблеми селян. У суботу вона провела, за її словами, «найважливішу нараду в житті», зібравши в Києві голів сільських та селищних рад поговорити про питання соціально-економічного розвитку сільських населених пунктів.

Під час виступу прем’єр-міністр внесла кілька пропозицій, які, кажуть селяни, назріли вже давно і не перший рік обговорюються в їхніх колах. Тільки дивуються: чому ж про ці питання на урядовому рівні згадали тільки зараз, а не хоча б напередодні цього важкого бюджетного року?

Отже, Юлія Тимошенко у своєму виступі згадала, що голови сільрад перебувають під тиском прокуратури і пообіцяла найближчим часом направити до ГПУ лист з вимогою припинити переслідування сільських голів, а також перевірити сільради та фермерські підприємства. Також прем’єр запропонувала створити Асоціацію голів сільських і селищних рад. Чи допоможе це у вирішенні нагальних проблем села, важко сказати, але тепер і вони матимуть свою організацію. Учасників наради більше зацікавили інші пропозиції, наприклад ті, що стосувалися змін до Бюджетного кодексу, які Юлія Тимошенко хоче провести через парламент вже найближчим часом. А протягом найближчих трьох років уряд планує перейти на практику, відповідно до якої в місцевих бюджетах залишатиметься 100% податків з доходів фізичних осіб. Представники місцевого самоврядування таку пропозицію, безперечно, підтримали, ось тільки в її реалізації засумнівалися. Так само скепсис у декого викликали більш конкретні пропозиції прем’єрки, наприклад, про державні молоковози японського виробництва, що збиратимуть молоко у селян за підвищеними цінами...

На жаль, слово представникам сільських та селищних рад так і не дали. Принаймні в прямому телевізійному ефірі. Та аграрії вдячні вже хоча б за можливість поспілкуватися один з одним. І за те, що відчули увагу до себе з боку влади. З цієї точки зору нарада Тимошенко, що дуже вже скидалась на піар-акцію, була не тільки вдалою для неї, але й корисною селянам.

Юлія Тимошенко напівжартома порівняла свою нараду з головами сільських і селищних рад за значущістю в історії українського селянства з відміною кріпосного права. Чи настільки важливою вона здалася самим головам та представникам місцевого самоврядування? І що не врахувала Юлія Тимошенко? Ми запитали у тих, хто найкраще знає відповіді на ці питання.

Айдер СЕЙТОСМАНОВ, радник з регіонального розвитку Програми розвитку і інтеграції Криму ПР ООН:

— Головна біда пострадянського села — пасивність його мешканців, вихована комуністичним режимом, очікування того, що ось прийде сільський голова і все нам зробить. У селах у нас практично не було того, що називається громадою — активного співтовариства патріотів свого села, готових працювати заради того, щоб прикрасити його, щоб змінити в ньому стиль життя. Всі охоче готові розв’язувати проблему про те, якою бути владі в Києві, в той же час не знають, як підступитися до проблеми облаштування власної вулиці. З 2002 року в Криму впроваджується міжнародний досвід пробудження і активізації громад. У цьому напрямі успішно працює Програма розвитку і інтеграції Криму при Програмі розвитку ООН (ПРІК ПР ООН). Ми робимо це через реалізацію проектів облаштування сіл Криму. Але справа в тому, що ми даємо гроші не на розвиток інфраструктури села, хоча зовні це так і виглядає, а робимо внесок у пробудження і активізацію сільських громад. Наприклад, мешканці того чи іншого села хотіли б побудувати водогін. Ми проводимо там кілька зборів громади, проводимо тренінги для активістів, навчаємо прийомам і методам самоорганізації і самоврядування, вивчаємо основи права у сфері місцевого самоврядування. Паралельно створюємо проект реформування системи водопостачання, який потрібен селянам. Фінансування проекту починаємо тільки тоді, коли стане цілком ясно: селяни готові самі вкласти половину коштів, більше того — вони вже відбулися як справжня громада, коли вже визначилися авторитетні лідери і є впевненість, що люди зможуть управляти реалізацією проекту і його розвитком у майбутньому.

З 2002 року в Криму реалізовано понад 400 таких проектів по селах і близько 100 проектів по школах. Таким чином, діяльністю ПРІК ПР ООН ми сформували активні життєздатні громади приблизно в 500 селах Криму. Люди в них своїми руками змінили життя на краще — побудували водогінні системи, ФАПи, школи, інші об’єкти і управляють їхнім розвитком. За нашою програмою для реалізації цих проектів використано близько вісьми мільйонів доларів, причому половина цих коштів зібрана самими громадами. Щодо донорських коштів, то вони залучені через донорські агентства Канади, Туреччини, Швеції, Швейцарії, інших країн.

Тетяна МАРЧЕНКО, Машівський сільський голова, Любомльський район на Волині:

— Пропозиція взяти участь у Всеукраїнській нараді з питань розвитку сільських населених пунктів для мене була несподіваною, бо покладатися на політичні сили не звикла. Я сільським головою вже друге скликання. Роки на посаді сільського голови принесли не лише досвід, а й певною мірою розчарування. Як держава турбується про село? Та якщо ми самі у селі про нього не потурбуємося, то мало що зміниться. Ось нещодавно ми відкрили, бо була дуже велика потреба, додаткову групу в дитсадку. У влади на це коштів не знайшлося, отож я на свій страх і ризик взялася робити. Ремонт виконали своїми силами, дуже підтримували батьки, та й спонсорів вдалося відшукати. Так само власними силами облаштували ми меморіальний куточок у селі, де була садиба батьків відомого польського письменника Болеслава Пруса. Нам пропонували взяти участь у конкурсі грантів, і ми вже навіть погодилися. Але коли прочитала, скільки грошей треба буде заплатити лише за вивезення сміття... Та невже ми власними силами цього не зробимо? Так і зробили, хоча потім керівники організації, яка виграла грант, сердилися, бо ж і вони втрачали кошти.

Те, що ми почули на нараді у Києві, дуже вразило, бо говорилося про те, про що ми, сільські голови, сільські люди говоримо поміж собою. Але ніхто до нас не дослухався. Ми з колегами готові підписатися під кожним словом промови прем’єр-міністра. Ви ж бачили у телерепортажі, якими оплесками зустрічали виступ Юлії Тимошенко? Це були, повірте, щирі оплески, адже говорилося про справді переболіле нами. Ось нині ми готуємося до акредитації нашого фельдшерсько-акушерського пункту. Держава взяла на себе витрати на зарплату, світло і медикаменти. А прийшли з перевіркою пожежники, і хтось їм мусить сплатити за це 179 гривень. Той «хтось» — це, звісно, сільська рада. Ми продовжуємо канючити гроші на ремонт доріг, а лише година роботи грейдера нині коштує 160 гривень. А держава забирає половину зібраного транспортного збору, і знімає з себе відповідальність за стан сільських доріг, а ми не знаємо, як втиснути бодай нагальні потреби у нашу половину коштів... Ще добре, що виручають місцеві підприємці, які з власних резервів виділили нам нині тракторця і ми, врешті, прокладемо дорогу на місцеві так звані «Семихатки»: це хутір із семи хат, до якого у негоду тільки вертольотом доберешся... Тому ідея, висловлена прем’єр-міністром, що місцеві ради матимуть 100% транспортного збору, звичайно, дуже радує.

Зустріч у Києві підтвердила, що проблеми села однакові що на Волині, що на Сумщині. Те ж саме безгрошів’я, ті ж самі низькі закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію і високі — на солярку і т.п. Не лише волинське, українське село просто виживає! Як казав один із моїх колег, перед виборами сільський голова і сільський електорат — «дорогенький», а потім нікому не потрібен. Та склалося враження, що Юлія Тимошенко направду хоче щось змінити. Хай це буде тільки до виборів. Аби пішло на користь селу й місцевому самоврядуванню! Бо приїхала із зустрічі у Києві, а вдома ті самі проблеми вирішую тими самими способами. Там тракторця-«рачка» випрошуєш, там — бульдозера, сам думаєш, куди сміття із села подіти, бо викопати спеціальний кар’єр дуже дорого, сам шукаєш спонсорів, аби гідно провести акредитацію ФАПу...

Сергій АПАНАСЕНКО, керівник Регіональної асоціації агровиробників:

— Питання підтримки села здебільшого є питанням центральної влади. Саме уряд і парламент визначають ті правила, за якими розвивається агропромисловий комплекс. Ми зі своєї позиції можемо лише визначати оптимальні шляхи руху в заданих координатах. Звісно, у нас є свої пропозиції та зауваження. На численних нарадах і зустрічах з центральною владою ми їх озвучуємо. Втім таке враження, що влада їх сприймає, м’яко кажучи, дуже вибірково. Це стосується і податкової політики, і роботи з банками, і земельних питань. Ще одна дуже важлива тема — політика руху до СОТ, а точніше, стандарти, за якими сільське господарство розвиватиметься в зв’язку зі вступом до цієї організації. Чесно кажучи, тут питань набагато більше, ніж відповідей.

Анатолій НОВАКОВСЬКИЙ, начальник Головного управління агропромислового комплексу Одеської ОДА:

— Проблеми сільських трудівників області такі самі, як і в інших регіонах. Але є й унікальні речі. Зараз в Одеському регіоні запускається проект, аналогів якому немає в країні — перший в Україні агропромисловий оптовий продовольчий ринок. Основне завдання таких ринків-центрів — звести продавця й покупця, ліквідувавши посередників між ними. При цьому полегшується процедура збуту, споживач забезпечується свіжою якісною продукцією, централізовано стабілізується ціна, за рахунок чого знижується рівень інфляції, посилюється позиція малих і середніх підприємств, збільшуються надходження до бюджету. Колишня система оптової торгівлі припинила існування, нова ж лише створюється. А та, що діє, не дозволяє вітчизняному товаровиробнику повною мірою розвиватися. Передбачається, що постачальниками продукції будуть товаровиробники не лише Одеської області, але й Миколаївської, Херсонської, Черкаської, Вінницької, а також Криму. Це будуть колективні сільгосппідприємства, агрофірми, фермерські й особисті підсобні господарства.

Іван ЄВТУШЕНКО, голова Новопідкрязької сільської ради Царичанського району Дніпропетровської області:

— В нараді, яку провела прем’єр-міністр Ю. Тимошенко, я бачу один безперечний позитив: керівництво держави вперше пригадало про сільські та селищні ради — найнижчу ланку місцевої влади. До цього нас ніхто не запрошував до Києва і, тим більше, не питав про нашу думку. Звичайно, на нараді прозвучало чимало хороших ініціатив, спрямованих на посилення фінансових повноважень місцевої влади. Однак між обіцянками уряду і реальним станом речей — величезна прірва. Адже благі побажання необхідно провести через парламент, щоб вони набули законної чинності. А те, що відбувається у Верховній Раді, ми чудово бачимо — її практично паралізовано, та й у державі загалом немає стабільності. Тому, з ким спілкуватиметься і вирішуватиме проблеми села Асоціація сільських і селищних голів, про створення якої йшлося на нараді, не знає. Досить несподіваними й навіть нереальними здалися мені багато які пропозиції глави уряду, які повинна підтримати місцева влада. Наприклад, чого вартий заклик повертатися до твердого палива — до кам’яного вугілля, від якого ми нещодавно відмовилися на користь газу. У мене в сільраді працює економічний газовий котел, із яким ми горя не знаємо. Для того, щоб повернутися на вугілля, мені потрібно не лише купити інше обладнання, але й найняти кочегара та платити йому платню, завозити й зберігати тверде паливо на весь сезон, вивозити кудись попіл. Одним словом, по грошах виходять ті ж витрати — де ж тут ощадливість? Це така ж нісенітниця, як і заклики опалювати соломою та відходами кукурудзи. З таким же здивуванням не лише я, але й мої колеги, слухали обіцянки пустити на село японські молоковози, які збиратимуть молоко у селян за вигідною ціною. Доречно спитати, а хто буде цим займатися і чому раніше ні держава, ні приватний капітал до цього не додумалися? І хто створюватиме споживчі кооперативи, адже на селі залишилися лише пенсіонери? Легко було одним махом розвалити колгоспи, які виконували масу економічних і соціальних функцій, але що буде далі — ніхто не подумав. Адже раніше на селі було, власне, дві влади — сільрада і колгосп, які спільно вирішували різні проблеми. Тепер все звалилося на сільські ради, в яких немає ні коштів, ні штату. На території нашої сільради живе близько одної тисячі осіб, а мій штат лише шість працівників. Нам доводиться стежити за порядком не лише на вулицях, але й чистити посадки, адже інакше просто загрузнемо в смітті й відходах. У той же час, рекомендують весь час «оптимізувати апарат» — наприклад, мені не дозволяється мати водія. Виходить, сільський голова має сам ремонтувати і мити автомобіль? Повертаючись до реальності, хочу сказати, що ми досі частково живемо в Радянському Союзі — нормативна база давно застаріла, платня низька, кваліфікованих кадрів немає. І така картина, судячи з нашого спілкування на нараді, по всій Україні. Багато хто зазначав, що одне бачиться з Києва, і зовсім інше — на місцях. Тому про результати наради можна буде говорити не перед виборами, а після них. Адже всі прекрасно розуміють, що ця нарада — це, швидше за все, піар-акція перед президеньскими виборами. Але, слід зазначити, дуже вражаюча!

Валентин САКІВСЬКИЙ, голова Ружинської районної ради, Житомирська область:

— Якщо говорити про державний рівень, то головну проблему я вбачаю у тому, що не вирішені питання справедливого розподілу суспільного продукту. Внаслідок існування тіньових схем в економіці, ухиляння від сплати податків, митних зборів тощо категорія найманих працівників в нашій країні отримує значно меншу частину загального багатства, ніж заслуговує своєю працею. На відміну, наприклад, від розвинених європейських країн, де частка оплати праці в продукті перевищує 50 — 70%. Інші категорії — дрібні власники, які працюють на інших власників, власники та інвестори, особливо дві останні, активно працюють в тіні. Отже недоотримує кошти бюджет, пенсіонери, інші соціально вразливі категорії населення. За рік у нашому районі проводяться роботи за бюджетні кошти на 4 — 5 млн. грн., відбуваються тендери. Потім будівельники мені скаржаться, що чиновники місцевої адміністрації знахабніли і вимагають вже не 10%, а 15% «відкатів». Коли ж прошу назвати їх, мовчать. За рік ми збираємо 10 млн. грн. платежів до районного бюджету і 13 —15 млн. грн. до державного. Є кілька підприємств, що виступають основними донорами, але внаслідок кризи зараз від них суттєвих надходжень немає. Плюс податок на доходи фізичних осіб, земельний податок, деякі інші платежі. А районний бюджет складає у нинішньому році 42 млн. грн. Отже, нам потрібні істотні субвенції з держбюджету. Але якщо б всі платили податки і в повних обсягах, то проблема була б менш гострою, ми б мали, наприклад, більше коштів для розвитку. Є і така проблема, що приблизно половину з 64 депутатів райради складають керівники різних рангів. Отже, якщо поставити питання про висловлення недовіри якомусь нечесному керівнику, для цього не набирається достатньо голосів, бо кожен думає, щоб не бути наступним.

Нагальна потреба дня — дати реальну владу місцевому самоврядуванню, на чому давно наполягає Європейський Союз, і щоб не було в районі двох влад — райдержадміністрації й райрад.

Однією з серйозних проблем, якою ми зараз займаємось, є енергозбереження. Є відповідні державні й районні програми, які фінансуються як з центру, так і з місцевих. бюджетів. З державного бюджету ми кілька років нічого не отримували, тільки у цьому році нам виділено 1 млн. грн. Проте ми змогли поставити більш економічні опалювальні котли в деякі школи за кошти райбюджету, а на згаданий 1 млн. грн. з держбюджету поставимо нову котельню в районній лікарні. Великою проблемою є прибирання сміття, щоб не були захаращені лісосмуги, придорожні посадки, яри. Зараз працюємо над тим, щоб його збирати у мішки, а в перспективі думаємо про сміттєсортувальне і навіть сміттєпереробне підприємство. Хочемо мати невелике підприємство для переробки залишків деревини, які утворюються при очистці придорожніх смуг.

Якщо говорити про проблему безробіття, то у нас у районному Центрі зайнятості стоять на обліку понад 1000 людей, які шукають роботу, але це тільки частина не зайнятих на постійній праці людей. Багато людей живуть тим, що щось вирощують на своїх ділянках. Така ситуація сприяла розповсюдженню пияцтва. У нас значно збільшилося число крадіжок, хоча раніше район був у даному плані більш-менш благополучним.

Вважаю, що оптимізацію шкільної мережі слід проводити активніше, бо у нас є школи, в яких кількість педагогів разом з обслуговуючим персоналом дорівнює або є більшою за кількість учнів (останніх може бути близько 30-ти), і в деяких подібних закладах витрати на одного учня за рік перевищують сім тис. грн. Для нас це складно. Але на реорганізацію знову потрібні кошти, в тому числі на шкільні автобуси.

Серйозна проблема є і з організацію сільської медицини — кошти на медперсонал амбулаторій, фельдшерсько-акушерських пунктів, на їхнє утримання йдуть із районного бюджету, а підпорядковуються вони сільрадам. Тобто медики відповідають перед сільськими головами, що не на користь справі.

Повертаючись до того, що вважаю головним, скажу — якщо у нас не буде справедливого розподілу суспільного продукту на користь найманих працівників, а власники будуть думати насамперед про те, як обдурити державу, то від наших співгромадян важко чекати гордості за свою країну.

Алінтин РЕМЕЗ, сільський голова Княгининської сільської ради, Рівненська область:

— Сьогоднішні проблеми села полягають, перш за все, у поганому фінансуванні. Річ у тім, що власні надходження до бюджету забезпечуються завдяки земельному податку. Тим часом цей податок сплачує працююче населення, пенсіонери від нього звільнені. Але саме пенсіонерів у сільській місцевості — більшість, і вони є власниками земель. Натомість продаж земельних ділянок нині неможливий. Тим часом молодь у селі не затримується. Ось і наповненість бюджету низька. А фінансові затрати непропорційно великі. Так, скажімо, при обсязі бюджету 230 тисяч, на ремонт потрібно витратити 49 тисяч.

На Всеукраїнській нараді звучала пропозиція про те, щоб податки на доходи тих людей, які мешкають у селі, а працюють в районі, все-таки були спрямовані в село. Як на мене, це доволі слушно, і могло б поліпшити ситуацію. Адже тоді ми матимемо можливість вирішити і питання ремонту доріг, і спрямувати кошти на об’єкти соціальної сфери. Також мова йшла про створення асоціації сіл. Адже на сьогодні асоціація міст існує, а асоціації сіл досі немає. Таке об’єднання також могло б допомогти у розвитку сільських населених пунктів.

Олег БОБЕРСЬКИЙ, заступник голови Тернопільської обласної ради:

— Найперше, що я би хотів відзначити: озвучені пропозиції реальні й правильні для розвитку місцевого самоврядування. Проте для чого було впродовж останнього року приймати низку законів і постанов, щоб стримували розвиток сільських громад? Буквально за кілька місяців до початку виборчої кампанії Юлія Володимирівна, як у відомому «ленінському танго», робить один крок уперед, щоб зробити два кроки назад. Ми всі прекрасно розуміємо, що на порозі президентські вибори. Зустріч мала компліментарний характер, я б сказав. Тимошенко намагалася подобатися аудиторії. На жаль, на цій нараді ми не почули, які конкретні завдання ставить Юлія Володимирівна перед місцевими громадами України. Серед запропонованих 20-ти документів 12 — це постанови Кабінету Міністрів, які регламентують лише поточну діяльність. Ті ж революційні пропозиції, що вносила Юлія Володимирівна, які стосувалися наповнення бюджету, збільшення можливостей місцевого бюджету, планується ввести з 2010 бюджетного року. А це змінює Бюджетний кодекс, це нова редакція закону про місцеві податки і збори. Людям показали хорошу перспективу, але невідомо, коли та хороша перспектива реалізується.

От, припустимо, прекрасна пропозиція про зміни до бюджетного кодексу, щоб прибутковий податок повністю залишався в сільських, селищних громадах, щоб екологічний збір не йшов повністю в центральний бюджет, а залишався на місцях, щоб транспортний податок стовідсотково залишався в селі, й громади мали можливість його використати для ремонту комунальних доріг. І ще одне — пропонується впровадити податок на нерухомість. Це дуже важливо. Зараз багато про це говорять, але проекту закону ми не побачили. І що найцікавіше: кожна місцева громада на свій розсуд буде визначати ставку податку на нерухомість. Інакше кажучи, не буде єдиного стандарту по всій країні. Мені здається, що все місцеве самоврядування України зацікавлене в реалізації цього проекту. Але, на мою думку, було упущено — чи свідомо, чи несвідомо — питання реформи системи місцевого самоврядування. Тобто йдеться про преференції в найнижчій ланці, а що буде на рівні району, області — мова взагалі не йшла. Хоча, як на мене, дуже багато залежить в реформі місцевого самоврядування від реформування цієї ланки на обласному та на районному рівнях. Щодо пропозиції Юлії Тимошенко створити Асоціацію сільських, селищних голів, то для Тернопільщини ця ідея не нова — тому що буквально місяць тому голова Тернопільської обласної ради запропонував створити Асоціацію місцевих рад, і вже найближчим часом на сесіях районних рад відповідні рішення будуть прийматися.

Багато хороших пропозицій прозвучало в суботу, але чи вони втіляться в життя? Чи вони насправді «пройдуть» через парламент? Ми тієї гарантії не отримали. Людям нібито оптимізм вселили, але чи він виправдається? Чи ми, як завжди, отримаємо ту ситуацію, про яку полюбляє чинний прем’єр-міністр говорити: «Я хотіла, але мені не дали зробити»? Ми не знаємо, яка була мета цієї наради, але, звісно, була й користь, зокрема, в тому, що стільки людей зібралося в одній аудиторії, конкретні проблеми обговорювали в секціях. Я вважаю, що такі заходи потрібні. І не тільки на центральному рівні, а й на обласному. Вважаю, що обласна рада в нашій області десь до певного часу в останні роки втратила цю функцію комунікатора з місцевими радами — роль, так би мовити, методичного центру, осередку прийняття і напрацювання певних рішень. Насамперед, виконкоми при районних і обласних радах. Про це питання — питання розпаралелізації, як ми його називаємо, — ми говоримо вже багато років... А толку?