Претензії чи визнання?

Віце-прем’єр-міністр не приховує, що є людиною Володимира Гройсмана. Більше того, пишається, що свого часу, вже будучи директором комунального підприємства, мав можливість багато чого навчитися у тоді ще юного нинішнього голови уряду, а на той момент — депутата міськради, з яким часто «перетинався» у депутатських комісіях. Пам’ятає, наприклад, як вперше в країні у Вінниці взялися реформувати громадський транспорт, майже половина якого на той час вже доживала свій вік під парканом.

«Ми розуміли, якщо нічого не робити, то незабаром, — говорить Кістіон, — умови й ціну перевезень у місті диктуватиме не обрана народом влада, а незрозуміло хто». Відзначає й інший життєво важливий для обласного центру проект, ініційований і здійснений командою молодого мера: реконструкцію водопостачання, яке до того забезпечувало місто водою лише за графіком. Із 2008 року жителі Вінниці, на відміну від багатьох інших наших міст, отримують воду цілодобово, підкреслює Кістіон. Він вважає себе виробничником і з заздрістю говорить про те, що Гройсмана, мабуть, ще мама навчила мистецтву переговорів і компромісів. «Цю якість я приміряю й на себе, і бачу, що таке мені не завжди вдається, і що над цим слід працювати», — ставить собі завдання віце-прем’єр, і ми переходимо від ознайомчої розмови до запитань і відповідей.

— Чи допомагає досвід з реформування інфраструктури, набутий у Вінниці, віце-прем’єру та голові Логістичного комітету?

— Безумовно. Я сьогодні вже розповідав про прогрес, досягнутий Логістичним комітетом в ході підготовки проекту постанови Кабміну про порядок і умови укладання угод, за якими здійснюватиметься компенсація суб’єктам господарювання інвестицій у портову інфраструктуру. Разом із бізнесом ми обговорили механізми легалізації портових об’єктів, яких не було свого часу з різних причин зареєстровано. Тож після імплементації цього документа не виникатиме протиріч і зловживань. Окрім того, комітет розглянув питання лібералізації регулювання тарифів залізничних перевезень міжнародного сполучення... За підсумками цієї роботи уряд, у співдружності з бізнесом та експертним середовищем, пропонуватиме чіткий і прозорий механізм залучення інвестицій у розвиток логістичних систем України.

— Кажуть, що в «Укрзалізниці» останнім часом зростає соціальна напруга і справа може дійти до страйку... Чи впорається з цим Балчун?

— Тільки лінивий сьогодні не критикує українську залізницю. Чи є за що? Та, мабуть, є, і я в цьому переконаний. Але там є й інший бік медалі. Скажіть мені, чи можна лише за один рік розвалити, вбити найпотужнішу державну компанію? Гадаю, що це дуже складно зробити, якщо б її ще й до того десятки років крок за кроком не вбивали. Я назву тільки одну цифру. За 2015 рік «Укрзалізниця» отримала 15 мільярдів гривень збитків. 2014-й, 2015-й та шматочок 2016-го. Скільки вагонів за цей час купувалося, капітально ремонтувалося? Плюс ситуація на сході країни, де залишилася частина рухомого складу.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Ось дані. У 2014 році — нуль придбаних вагонів. У 2015-му — нуль. 2016-го вже + 300 нових вагонів встигли до кінця року придбати. Отже, відповідаю на запитання, чи справилася нова команда. Упевнений: ні. Чи можна було зробити більше? Впевнений: так, може, й у десятки разів більше. І ситуація вже протягом нинішнього першого півріччя має не понижувальну динаміку, вона не так швидко, як би хотілося, та все ж рухається вгору. Хіба це схоже на катастрофу? Підняли ж зарплату працівникам на 25%? Коли це робилося минулого разу, не пам’ятаєте?

В уряду також є чимало претензій до УЗ. Ми залізничникам весь час говоримо й радимо (наказувати не можемо) не піднімати тарифи на перевезення, бо це справить негативний вплив на економіку. Але ж треба враховувати й їхні аргументи. Тільки за згадувані два роки — 2015-й і 2016-й — ціна на метал зросла на 52%, на запчастини — під 40%, а тариф вони проіндексували тільки на 18%. Тож чим їм закривати дірки? Треба об’єктивно оцінювати, а критикувати — лише за реальні, а не надумані промахи, і допомагати тим, хто прагне зробити краще. І тут усім треба пам’ятати, що Україна має максимально розміщувати всі замовлення на території саме нашої держави — з тим, щоб додаткова вартість залишалася в країні й збагачувала наш народ.

— Ви говорили про компроміси. Чи вдасться знайти його в нашій столиці у зв’язку з тим, що замість «Київенерго» тут має з наступного опалювального сезону працювати якась інша компанія? Особисто мене й мою сім’ю це дуже турбує. Адже це величезний обсяг робіт і чималі ризики.

— Питання дуже актуальне для київської громади. Але його, перш за все, слід було б адресувати команді мера Віталія Кличка. Це її прямі й невід’ємні повноваження. Та можу викласти й свою думку з цього приводу. Переконаний, що монополія — це, однозначно, погано. В її рамках дуже важко, а інколи й неможливо досягти позитиву для споживача. Гадаю, що рішення розірвати відносини з «Київенерго» стане ефективним, якщо будуть створені продумані й зрозумілі правила входження нового оператора. Від цього споживач має виграти.

Та, гадаю, робити це треба не наскоком. Має бути поетапно спланований прозорий процес, в ході якого слід передбачити й закласти правила, обов’язки та вигоди, як для інвестора, так і для споживача. В столиці час вже приймати, можливо, болючі рішення, які б дозволили рухатися вперед. Усі знають, що теплові мережі в Києві зношені на понад 70%. Але коли приходило «Київенерго», то були зовсім інші обіцянки. Подібні приклади у нас є і в інших містах. Так, Одеський водоканал було здано в концесію на 49 років під певні зобов’язання, які не виконуються... Тому мають діяти правила і відповідний контроль за їхнім виконанням усіма сторонами таких угод.

— Але ж йдеться про природну монополію, і що старий, що новий монополіст ним і залишиться...

— Питання дискусійне. Якщо розглядати лише короткочасну перспективу, то з вами не можна не погодитись. А у довгостроковій перспективі це не має бути природна монополія. За бажання таку монополію можна розділити на виробництво тепла і електроенергії, їхнє транспортування і послуги з реалізації. Та до цього треба йти поетапно й цивілізовано. Ми вже маємо закон про ринок природного газу і рухаємося у його рамках крок за кроком.

Не може так бути, що сьогодні ринку ще немає, а завтра він раптом з’являється. Нещодавно схвалено доволі дискусійний, на перший погляд, закон про ринок електроенергії. Ясно, що він тут-таки, на завтра, не запрацює. Навіть у наших сусідів поляків, де ринок природного газу діє понад п’ять років, 85% громадян продовжують користуватися послугами того ж самого виробника. Але, як не дивно, у нас монополіст «Нафтогаз України» вже сьогодні має менше 1% контрактів з постачання газу для суб’єктів господарювання. Тобто наш бізнес працює з постачальником напряму, на ринкових умовах. І от читаємо інформацію: «Волиньгаз» зменшив вартість газу для юридичних осіб на 13%. Тобто система ринку вже працює. А от побутового споживача нам ще потрібно захистити.

— Яким чином? Взяти навіть не тарифи, а, здавалось би, таку дрібничку, як сплата за послуги. Тепер господарка мусить розбиратися з купою платіжок, причому вони приходять врізнобій, і, сплачуючи, у черзі треба стояти не один, а кілька разів. Та й надавачів послуг стало набагато більше. Кажуть, незабаром і за сміття буде окрема платіжка. Вочевидь, що далі, то важче буде людині розбиратися в тому, хто винен у відсутності тієї чи іншої послуги — скажімо, виробник гарячої води чи її транспортер, чи постачальник газу, чи, може, розрахункова служба одного, другого чи третього.

— Усе, насправді, просто. Дану проблематику міряю по собі. За великим рахунком, побутовому споживачеві не потрібно вникати й знати, хто що робить, хто відповідає за виробництво, хто — за транспорт. Гадаю, це мало кому насправді потрібно. Споживачу необхідна лише якісна й у повному обсязі надана послуга. І всі запитання він має адресувати підприємству, що перебуває у кінці технологічного ланцюжка, тобто тим, хто надсилає йому платіжку. І вже постачальник має шукати винних серед своїх суміжників — виробників та транспортувальників.

Чесно сказати, я ще не мав можливості глибоко вивчити, а тим більше — впливати на систему надання й оплати послуг у столиці, — для того є КМДА і визначені законом повноваження місцевої влади. Але там, де я раніше працював, у Вінниці, у споживача немає проблем із купою платівок. Йому приходить один папірець, один рахунок на оплату житлово-комунальних послуг, де і газ, і електроенергія, і тепло, і вода, і водовідведення, і вивезення сміття. У місті є єдиний розрахунковий центр, куди стікається вся інформація, опрацьовується, і споживач отримує рахунок з усією необхідною інформацією щодо того, за що та скільки він має сплатити. На рівні міста створено єдину диспетчерську службу, яка знає все, що робиться на підприємствах життєзабезпечення: де аварія, де планові ремонтні роботи, де йдуть випробування мереж, а найголовніше — коли будуть завершені роботи і постачання відновиться.

— Чи можна зобов’язати всі міста дотримуватися такої системи?

— Точно ні. Це мають вирішувати на місцях, виходячи з наявних умов. Рекомендувати можемо. Я вважаю, що нічого нікому не можна нав’язувати. Бо кінцевого позитиву не буде. Слід запропонувати такий механізм, який був би всім зручний і, до того ж, вигідний, адже усі комунальні компанії зараз приватні. Тим не менш, усі вони з задоволенням сприймали запропоновану їм у Вінниці модель.

— Рада схвалила не в цілому, а в першому читанні внесені урядом зміни до державного бюджету, де, зокрема, йдеться і про додаткове виділенні 14 мільярдів гривень для виплат за субсидіями на житлово-комунальні послуги. Як це може позначитися на підготовці до наступного опалювального сезону та на роботі енергетичної галузі?

— Система соціального захисту споживачів послуг, які мають право на субсидії, ґрунтується на взаєморозрахунках підприємств, що надають послуги. На даний час обсяг заборгованості держави з виплати субсидій сягає майже 15 мільярдів гривень — трошки схибив прогноз. Відповідні зміни до бюджету дійсно подано. Сподіваюся, що наступного тижня народні депутати повернуться до цього питання і ухвалять остаточне рішення. Якщо ж з різних причин цього не станеться, то ситуація буде загрозливою у плані енергетичної безпеки і підготовки до зими. Адже цими 15 мільярдами планується профінансувати (у вигляді сплати пільг і субсидій) теплопостачальні підприємства, щоб вони могли підготуватися до роботи в опалювальному періоді, тобто відремонтувати мережі, котли — все, що потрібно.

Без цього можливі додаткові штрафні санкції з боку «Нафтогазу» для тих підприємств, які в минулому періоді отримали енергоресурси, переробили їх на тепло і надали послуги споживачам. Тож парламентарям варто було б відкласти якісь політичні питання і насамперед потурбуватися про наших громадян. Прийде осінь, а за нею й зима. Це неминуче. Тому я сподіваюся на здоровий глузд парламентарів і закликаю їх розглянути на черговому пленарному тижні першим же питанням відповідні зміни до бюджету та схвалити їх у цілому.

— Мабуть, критичним для держави є й блокування рахунків найбільшого в країні та, зауважу, державного газовидобувника «Укргазвидобування». Яка тут позиція уряду?

— Звичайно, уряд має свою позицію щодо підприємства, яке видобуває 80% українського газу. Нагадаю, що серед найважливіших останніх рішень уряду, спрямованих на забезпечення енергетичної безпеки держави, єдина ціна на газ, концепція розвитку газовидобувної галузі України, яка схвалена Кабміном, план реалізації якої на сьогодні виконується. А блокування рахунків «Укргазвидобування» підриває реалізацію задекларованого шляху уряду.

Чому це недопустимо? Бо перед УГВ концепцією поставлено завдання щороку нарощувати видобуток і вже до 2020 року довести його обсяг до 20 мільярдів кубометрів. А якщо рахунки заблоковані, то про яку реконструкцію та модернізацію обладнання, про яку розвідку нових запасів та буріння свердловин може йтися?

Тим часом у нас є Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України», де сформовано правління і незалежна наглядова рада, до обов’язків яких входить розв’язання таких проблем. Зокрема напрацювання рішень щодо вирішення проблематики «Укрнафти», у якій державі належить 50% статутного фонду. Борги цієї компанії перед бюджетом — 15 мільярдів гривень, суд у Стокгольмі задовольнив позов щодо неї до України на $4,5 мільярда. Закінчилися строки дії двох спеціальних дозволів на родовища «Укрнафти» у Сумській області, до яких безпосередньо під’єднанні побутові споживачі. Люди залишилися без газу. Саме такі завдання необхідно розв’язувати менеджменту НАК «Нафтогазу»

— Енергетичну стратегію, про яку ви щойно говорили, в парламенті критикують. Що ви сприймаєте, а що відкидаєте?

— Мабуть, немає таких людей, які б дуже любили критику. Тим не менш, я вважаю, що вона завжди працює на позитив. Коли її нема, то я ловлю себе на думці, що, мабуть, роблю щось неправильно. Однак, межі для досконалості, як відомо, немає. Це показує й історія цього документа. Два роки він опрацьовувався у різних версіях. У роботі над ним брали участь найповажніші наукові центри країни, включно з Національним інститутом стратегічних досліджень, який очолює академік Горбулін, міжнародні та вітчизняні експерти, громадські організації. Це — узагальнюючий документ, що визначає цілі нашої держави до 2035 року і глобальні кроки для їхнього досягнення.

Там, дійсно, не виписано конкретно, що і як нам треба робити завтра та післязавтра. Але це мало б бути не в стратегії, а у так званому покроковому плані її реалізації. Хіба ми можемо адекватно і точно виписати, що буде, скажімо, через 18 років, якими будуть технології? Тому там закладені цілі. А покроково будемо деталізувати лише перший етап стратегії — до 2020 року. Не виключаю також, що за певний час ми будемо змушені допрацьовувати та корегувати цю стратегію. Стратегія не доходить до кожного енергетичного блоку. Навіть до атомного. Вона, зокрема, передбачає структуру потреб в енергетиці. Так, атомна енергія до 2035 року даватиме 50% електроенергії країни, відновлювальні джерела — 25%, гідроенергетика — 13%, а решта покриватиметься за рахунок теплових електростанцій.

— Як відбувається реструктуризація «Нафтогазу»? І чому так повільно?

— Можу з відповідальністю сказати, що заходи, виконання яких передбачено планом реструктуризації «Нафтогазу» до липня 2017 року станом на сьогодні реалізовані на 80%.

Залишилися деякі штрихи, які сходяться на фінальній версії і які можна у даний час реалізувати. Основне проблемне питання — передача активів від одного до іншого оператора. Однак річ у тому, що це можна буде зробити лише після завершення розгляду позовів у Стокгольмському арбітражі, бо стороною там виступає з нашого боку НАК «Нафтогаз України». Щоб суд не побачив у цьому нецивілізоване виведення активів, у плані записано, що активи передаються після отримання кінцевого рішення у Стокгольмі. Але ми вже майже все, що можна було, зробили. Утворений і зареєстрований новий оператор газотранспортної системи — компанія «Магістральні газопроводи України». Вже сформовано статутний капітал, визначено попередній перелік активів, які належить передати, а також обрано виконувача обов’язків голови правління. Хоча 14 червня уряд затвердив план передачі активів, робота з його імплементації триває, бо це архіскладний документ.

— У чому складність?

— Вона в тому, що в «Укртрансгазу» два види майна: державне і майно, набуте в ході роботи, тобто власне. Згідно із законом, державне майно можна передавати за рішенням власника, та майно акціонерного товариства безкоштовно передавати не можна. До того ж у «Укртрансгазі» є кредитні й податкові зобов’язання. Не можна ж передати й усе це новому оператору, щоб він із першого дня став банкрутом і не міг розпочати виробничу діяльність. Саме над вирішенням цих питань ми сьогодні і працюємо.

Окреме важливе питання — формування наглядової ради. Над цим зараз працює Міністерство енергетики і вугільної промисловості України. У свою чергу уряд, у змінах до бюджету, про які ми вже говорили, такі видатки, серед іншого, передбачив .

— Про підземні сховища газу вже є рішення? Чиїми вони будуть — МГУ чи, як і раніше, «Укртрансгазу»?

Це окреме важливе питання, над яким ми скрупульозно працюємо. На мій погляд, сховища — це єдиний технологічний ланцюжок і їх слід би було передати новому операторові, щоб він міг почати ефективно працювати. Бо це те саме, що розділяти автомобіль. Одному власнику дати колеса й ходову частину, іншому — все інше. Запитання: хто з них зрушить із місця? Тож сумніваюся, що це взагалі потрібно робити...

— Що буде з антрацитом?

— Щоб ми впевнено увійшли в зимовий опалювальний період, його потрібно мати 1,8 мільйона тонн. На останній щотижневій нараді суб’єкти генерації запевнили, що вже законтрактовано 700 тисяч тонн і за кілька днів планується законтрактувати ще два мільйони. У теплоцентралей накопичення антрациту також іде нормально. У серпні вони очікують декілька «лодок». Щоправда, складна ситуація у «Центренерго», яке, як державне підприємство, має діяти за відповідною процедурою — через тендери. А вони вже двічі зривалися, бо власники вугілля хотіли отримати $97 за тонну. На таку ціну не можна було погоджуватися. Річ у тім, що ринок вугілля у нас ще насправді не сформований. Це дозволяє певним ділкам спекулювати на наших проблемах. Що ж до вугілля газової групи, то воно планомірно теж нарощується.

P. S. Один молодий урядовець у розмові з «Днем» назвав Володимира Кістіона «сірим кардиналом» будинку на вулиці Грушевського. Що вкладалося у це визначення, осуд чи визнання? «День» має свою думку, але не має сумнівів, що читачі, прочитавши це інтерв’ю, отримали достатньо матеріалу для роздумів і зроблять висновки самостійно.