Програма «бідності»

Центр близькосхідних досліджень та Аналітичний центр УКУ за підтримки фонду «Відродження» провели дослідження Культура (субкультури) бідності в Україні, в якому методами глибинного інтерв’ю, фокус-групи та анкетування опитали 45 українців, які за суб’єктивними параметрами відносять себе до бідних, — жителів двох містечок на Херсонщині: сільськогосподарської Чаплинки та курортного Скадовська.

У цій області, згідно з результатами дослідження суб’єктивних оцінок матеріального стану Центру «СОЦИС», половині жителів грошей вистачає лише на прожиття, ще треті — лише на їжу, «на все необхідне» — лише 14,6% населення. Від загальноукраїнських ці дані відрізняються не надто — щонайбільше на 4%.

У респондентів просили описати структуру українського суспільства, охарактеризувати бідних, «середніх» та багатих, пояснити причини бідності й запропонувати шляхи її подолання.

У преамбулі дослідження соціологи зазначають, що про бідність в Україні можна говорити одночасно як про культуру і субкультуру. З одного боку, поєднання структурних чинників та суб’єктивних відчуттів людей посприяли формуванню культури бідності, яка, зокрема, включає схвалювані суспільство моделі життя. З іншого боку, бідність у дослідженні розглянута і як субкультура: підсистема і частина цілого. Показово, що й респонденти у своїх відповідях сприймали бідність двояко: як щось загальне, всесуспільне і назагал неминуче, з одного боку, та як окремішнє і «неблагополучне» з іншого — про таку бідність респонденти говорили, коли описували «інших бідних».

У розповідях респондентів структура українського суспільства бінарна: є лише бідні та багаті. Порівняно з описами цих груп, описи середнього класу (який опитувані також називають «середнім прошарком», «людьми із середнім достатком», «середнім бізнесом» ба навіть «середнім рівнем») не деталізовані. Часто — це дещо краща версія бідності. Як-от в описі середнього класу від одного із респондентів: «Їсти более-менее доброякісні продукти і позволити собі лікуватися. Якщо ти захворів, якісно пролікуватися. Думаю, це середній рівень... Середній — це коли, да, хотя би є щось собі купити. Без відпочинку, наверно. То вже, наверно, више». Однак найпоширеніше розуміння того, що таке бути «середнім» — це бути «таким, як усі». Ідея «середньості» назагал асоціюється не так із середнім класом, як із більшістю.

Бачення суспільства як багатих та бідних, де останні — це майже всі, «середні», суголосне з радянською ідеологією буржуазної боротьби — і радянської реальності, в якій економічний середній клас був неможливим. Показовим є висловлювання одного респондента: «Из-за того, что мы не умеем делиться, и получается, что есть бедные и богатые, а нормальных людей-то мало». Схоже на те, що респонденти ретранслюють радянську ідеологію, в умовах якої виростали.

Якщо насправді проблема в радянській ідеології, то мали би проявитися і нормативні характеристики: бідні — хороші, багаті — погані. Так і є.

Бідність респонденти нерідко асоціюють із чесністю. «Наскільки вони чесні, вони платять комуналку, платять все, а на себе нічого не остається». Або: «Такі тарифи, що вибачте, мінімальної зарплати, особливо в зимовий період, без субсидій, просто неможливо сплачувати людям, які чесно працюють, отримують мінімальну зарплату». Часто озвучують модель соціально схвалюваної бідності: «Бідненько, але чистенько».

Дзеркальним чином багатих вважають апріорі нечесними: це люди, які «добилися всього хитрощами». Заможних наділяють й іншими негативними характеристиками: «Вони вважають себе кращими, елітою»; «Рідко коли багатий став таким чесним шляхом». Один із респондентів критично рефлексує таке сприйняття: «Понимаете, менталітет у нас такой. Кто живет лучше, чем я, тот вор. Розумієте? Все. Той построїв гостініцу, де він гроші взяв? Украв». У чесну заможність респонденти не вірять.

Іноді багатство ідеалізують як стан певності: «Дуже багата людина, якщо описати, я думаю, всі погодяться, це людина, яка взагалі не переживає за завтрашній день». Можливість чесного заробітку виключають, зокрема й мовлячи про роботу чиновників: «У нас є топові чиновники, народні депутати, які не на себе працюють, а на державу. Але є досить багатими заможними людьми. Вони працюють на державу офіційно, але чомусь являються багатими людьми».

Проста формула: бідні — чесні, багаті — нечесні, відповідно бідним бути добре, а багатим — погано. Показовим є приклад, коли респонденти називають місячний дохід удвічі менший за місячні витрати, так суб’єктивно занижуючи свій справжній дохід.

До держави у респондентів парадоксальне ставлення: на неї сподіваються, від неї фінансово залежать, але держава — погана та ворожа. «Звикли жити за рахунок держави», — каже один респондент. Разом із патерналізмом респонденти ретранслюють «урок» про централізовану державу, навіть якщо зараз делегування влади працює інакше. Один респондент висновує: «Херсонська область, Київська, ми ж не каждий по куску от так взяли землі й живемо. Ми всі, у нас є Україна, значить, Київ, де сидить законодавча влада, Кабінет Міністрів, вони управляють місцевими владами. Як вони управляють, так і здійснюється діяльність».

Україну вважають територією неорганізованості та колективної безвідповідальності: «Тут можна лінуватися, а в Європі на заробітках так не вийде». Чимало респондентів не могли чітко описати свої функції на роботі й окреслити свою зайнятість. Водночас Україну вважають і місцем комфорту, де діють «подушки безпеки». Держава має захистити і дати пільги. Чимало стверджують, що без субсидій та допомоги неможливо оплатити комунальні послуги. Однак, говорячи про інших, респонденти часто засуджують й оцінюють пільги як негативне явище, яке дає простір брехні задля виплат, зокрема, заохочує матерів не реєструвати стосунки, бо самотнім матерям надають більшу допомогу. Респонденти також зазначають, що пільги часто надходять не тим людям, які їх найбільше потребують. Себе респонденти позиціонують радше як «середніх»; говорячи про бідних як про «них», нерідко змальовують негативний образ бідності: «Вони не хочуть працювати, вони вважають, що їм просто мають виплачувати якусь соціальну допомогу». Цей спосіб життя пов’язують з алкоголізмом, небажанням працювати, нездатністю подбати про себе, зокрема, згадують про неприємний запах та бруд у помешканні. «Дуже багато людей взагалі не платять ніяких податків. У нас можна заїхати в якесь село, побачити, які в них там «мерседеси» та інше, і вони кажуть, що вони дуже бідні», — розповідає респондентка.

Пов’язування бідності (як загальної культури) з чесністю парадоксальним чином поєднується зі стигматизацією бідності як «інших». Такі стигми, як алкоголізм, нечисте помешкання, використовували у своїх висловлюваннях політики-популісти незалежної України, окреслюючи в такий спосіб ворожу, брудну й неприємну бідність, подолати яку здатна лише допомога держави. У такий спосіб радянська ідеологія стала ґрунтом для «лівого» популізму політиків незалежної України, які обіцяють «соціальні подушки» і захист, мовляв, лише держава може допомогти подолати бідність (зрозуміло — держава на чолі з певним політиком, який змагається в смачності обіцянки). Політичні торги за виборця (хто більше запропонує) витворили нову культуру на ґрунті радянської, можливо, ще більш патерналістську, не давши можливості утворитися альтернативним інституціям та практикам — бодай і тій же протестантській етиці, яка є основою західних інституцій, — категоріями, якими політики-популісти нерідко маніпулюють у своїх виборчих кампаніях, як образами того, куди слід прагнути. І таким чином якраз й унеможливити зміцнення в наших реаліях такої культури: мовляв, остогидлу бідність скоріше можна подолати за допомогою соцвиплат.

Показово і те, що в дослідженні, як зауважують соціологи, респонденти здебільшого вказують на індивідуальні причини бідності — про структурні чи культурні, всезагальні чинники практично не згадують. Причини багатства — також індивідуальні. Винні — теж конкретні люди: зазвичай конкретні політики; рідше олігархи, позаяк ті не обіцяють так рясно.

Дискусійно, чи це бачення суспільних явищ у координатах особистостей є продовженням радянської ідеології чи, певніше, її антитезою — з одного боку, культ особистості та державного лідера міг створити умови для особистих звинувачень; з іншого боку — про державну політику в Радянському Союзі говорили радше від імені народу, колективу, всезагальної волі. Відтак сучасний індивідуалізм можна розглядати як заперечення проти радянської ідеології колективності чи пак — позірної колективності, яка мала наслідком замкненість в екосистемі людей, яким точно можна довіряти. Така собі реакційна огида на все колективне, як наслідок нездійсненої ідеї колективу, — ліберальне звільнення в умовах дикого капіталізму і наслідковий дикий індивідуалізм, зокрема в сенсі турботи лише про себе та своє найближче оточення, а не про свою спільноту (село чи місто, чи й загалом державу); перекладання відповідальності на особистості, а не спільноти.

Бачення суспільства в індивідуальних координатах не дозволяє усвідомити структурних — і відтак колективних — причин культури бідності. За визначенням культура є спільною, а не індивідуальною.

Можливо, саме індивідуалізм і сприйняття культури в термінах конкретного предмета обвинувачення і не дає перейти від культури та цінностей виживання до цінностей самореалізації. Коли середовище — де й творяться структури і культура — визначено як вороже, його не сприймають як простір для власної реалізації в суспільстві, і відтак — для суспільства. Як наслідок, респонденти обирають стратегію виживання.

Несплата податків, про яку згадувала одна із респонденток, також пов’язана зі сприйняттям держави як чужої та ворожої. Це виправдовує те, що у неї можна красти. «Вкрасти і втекти — так уже у нас повелося», — відлуння радянського минулого, коли крадіжка була стратегією виживання. Цей вибір є оцінкою людьми середовища, в якому вони живуть.

Застосовувати ті самі стратегії, за якими люди звикли жити за радянських часів, заохочують страх, безнадія, відчуття полишеності й покинутості, незнання, як діяти, недовіра. Один респондент описує своє становище в термінах виживання: «Мы боремся за существование. Мы не живем. Чтобы существовать завтра, мы должны искать средства к существованию любым способом. И нанимаемся, и экономим, и что хочешь». Інший респондент вважає важливим «чтобы в любых условиях мы могли адаптироваться». Це свідчить про те, що люди не мають певності щодо наявної ситуації, живуть у стані тривоги, а також обирають стабільність перед змінами: «Щоб була страховка, якась стабільність»; або «У всяким случає гарантована зарплата» і «Краще хай так, і погано, і кінці з кінцями, але щоб не гірше, щоб спокійно». У порівнянні з уявленнями людей про потенційне майбутнє людей для багатьох теперішня бідність — це вже добре. Однак ці тривожні очікування не дають простору вийти із культури бідності. Значною мірою, тривогу та непевність загострюють політичні маніпуляції, для яких паразитування на емоціях страху є ефективною маркетинговою стратегією боротьби на виборах. Нестача попередньої політичної культури посприяла піддатливості виборців до подібних маніпуляцій та обіцянок «лівого» популізму, буцімто все можна отримати, бо держава й повинна давати.

Тож і на запитання соціологів більшість респондентів відповіли, що вони не хочуть ставати багатими. З одного боку, і так є «подушки безпеки», а з другого — респонденти не вірять у чесну заможність і, відповідно, не надто розуміють, як можна покращити економічне становище чесним шляхом; до того ж — наявне середовище вони вважають несприятливим для самореалізації. Показово і те, що коли респондентам пропонували уявити, що бюджет у них зріс на певну суму, ті не знали, що робити з цими грошима. Одна респондентка на додаткові 500 гривень купила би великий торт, а на три тисячі — новий телевізор.

Багатство сприймають не просто як щось нечесне, а й непристойне: «Мене так вчили, що це соромно щось продавати», — каже одна респондентка. Немає ні знань, ні звички працювати наполегливо й відповідально, ні — тут варто говорити і про структурні перешкоди — належних умов і захисту. Люди не хочуть нічого робити зі своєю бідністю, зокрема тому, що держава систематично надає «подушки безпеки», пільги. По-друге, люди наче й не припускають думки, що можна з цим щось вдіяти. І що найважливіше — часто таки не знають, як. Такого уроку ніхто не давав.

Небажання і — що важливо — невміння справитися з бідністю має наслідком стратегії пом’якшення бідності: купують «плазму» чи смартфон замість якісної їжі чи ремонту або вкладення грошей в освіту дітей або у власну справу. Не лише відсутність фінансової грамотності, а й статусні причини є цьому поясненням — статусні речі є частиною стратегії пом’якшення власної бідності, яку респонденти обирають замість боротьби з бідністю. І власне, неможливість подолання бідності виправдовують ідеєю того, що винна держава, багатії та окремі особистості. Одна респондентка вважає, що держава зумисне не дає виїжджати закордон, утруднюючи це тим, що треба мати гроші у валюті. Ідеологія тотального звинувачення, вочевидь, також була успадкована, і майстерно посилена популістськими політиками незалежної України. На цьому ґрунті постала безвідповідальна віра в окремих особистостей, лідерів, які прийдуть і самі наведуть порядок. Усе це шкідливо співіснує з безглуздими «подушками безпеки», які дає держава.

Автори на початку дослідження зазначають, що вони не заперечують структурних умов, які впливають на бідність. Вони є, однозначно. Та етнографічний метод дослідження і фокус на суб’єктивних оцінках дозволяє припустити, що, мабуть, найпотужніший вплив структур — думки і ставлення, які вони формують: культура. Вона залишається, навіть коли старих структур вже немає. І стає зловісно плідним ресурсом для нових структур, порожніх від ідеологічного наповнення, але прозорих у своїй меті набрати щонайбільше голосів на виборах — у виборців, які не знали іншої культури, крім радянської.

Респонденти розглядають роль держави з такого погляду, з якого звикли бачити її ще в дитинстві — патерналістського, діють за тими практиками, що були ефективними тоді (виживання, самозбереження), і сприймають соціальні ролі за засвоєними моделями: багаті завжди нечесні, як і сучасні олігархи на ТБ, а бідні — чесні. Це приводить до одного висновку: ці уроки таки працювали і продовжують працювати. То, може, потрібні інші, які будуть не менш дієвими: проектний менеджмент, фінансова грамотність, ба навіть просто спільна відповідальність за середовище, в якому ми живемо?