Ринок землі — необов’язковий
У газеті «День» (№ 116 від 5 липня 2008 року) надруковано статтю Ганни Гопко «Хліборобська Україна — житниця олігархів?» з коментарями. Матеріали відбивають дихотомію двох позицій щодо питання продажу земель сільськогосподарського призначення — «за» і «проти». Проти зняття мораторію на землю йдеться у статті, за зняття — ратують автори коментарів, котрі обстоюють ідею вільного товарного обігу землі ледве не як панацею для України.
Ключові тези статті: згідно з Конституцією України земля — власність народу, що не може бути об’єктом приватної власності, а відтак — ні продаватися, ні купуватися; якщо хочете землю продавати, то питайте дозволу в народу як її власника; продаж землі без цього дозволу є злочином; скасування мораторію можливе лише всенародним референдумом.
Головні тези коментарів: мораторій не блокує тіньових оборудок із землею; концентрована приватна власність має кардинально змінити ставлення до землі, позаяк власник навряд чи буде по-хижацькому її експлуатувати; земельний ринок існує в більшості країн світу, тож і Україна не може бути винятком; ринок забезпечить селянам додаткові фінансові ресурси; мораторій слід скасувати без референдуму, бо міське населення в проблемах сільського господарства не розбирається.
Якщо задатися метою детально розглянути кожну тезу (а що не теза — то й проблема), то, як видається, слід написати науково-аналітичну монографію. Як дослідники аграрної політики й практики в Україні, ми це добре розуміємо, і все ж вважаємо, що деякі акценти цих публікацій потребують додаткових зауважень.
1. Чи обов’язковим є ринок сільськогосподарської землі в Україні? Ні, він не є обов’язковим. Поставимо питання інакше: хто хоче продавати цю землю? Народ? Невідомо, бо про його наміри з цього приводу ніхто в нього не запитував. Селяни? А до них теж ніхто офіційно не звертався. Орієнтуються переважно на той прошарок сільського населення (пенсіонери, інваліди, самотні тощо), якому не терпиться позбутися своїх обтяжливих земельних паїв.
Позиція цих знедолених людей зрозуміла: їм треба доживати віку, а байдужа держава обділила їх необхідним соціальним забезпеченням та захистом. Немає у старих та хворих ні сил, ні коштів, ні техніки обробляти наділи, та й здавати їх в оренду — не дає тієї вигоди, яку обіцяли реформатори. Що ж, нехай держава викупить у цих людей землю, а водночас також і в тих пайовиків, котрі одержали її у спадок, але батьківськими наділами не займаються, бо живуть і працюють в інших місцях. Як відомо, в розвинених країнах держава не цурається скуповувати землю, тобто усуспільнювати її й розумно нею розпоряджатися. У нас же діє абсолютно зворотна тенденція: усе, що тільки можна, забрати у держави. Та й аграрно-земельна реформа проводилася за принципом мавпуючого інтелекту: руйнуй своє і копіюй чуже.
За ринок землі б’ються голови теж з копіювальним мисленням: мовляв, в АПК України усе повинно бути, як у «них» за кордоном, зокрема, ринок землі й безробіття теж. Не те що замовчується, а відверто ігнорується інша думка, яка більшою мірою підходить для України: продавати не землю, а те, що вирощено на ній, до того ж цілком можливе включення ціни землі у вартість продукції. Зробіть замовлення науці, щоб вона обґрунтувала цю версію сільськогосподарського ринку. Не дають замовлення й навіть не дискутують у цьому плані. Оренда — теж ринковий механізм у системі земельних відносин, до того ж, як свідчить світовий досвід, один з найефективніших. Чому б не базувати ринок на цій основі? Звичайно, не на тій оренді — обдиралівці, що її нав’язали селянам, за якої майже все привласнює орендар, виснажуючи землю і виплачуючи орендодавцю символічну плату. І тут чесна наука має сказати своє слово про те, як цивілізувати оренду, щоб вона не була згубною ні для орендодавця, ні для орендаря, ні для землі, ні для суспільства.
Так хто ж горою стоїть за продаж землі? Бізнес і влада. В Україні вже викристалізувався потужний клас так званих стратегічних власників, який обслуговується владою та ліберальною інтелігенцією і в якому група олігархів є лише вершиною айсберга. Під крилом влади він розклав по власних кишенях 80% промислових та інших об’єктів, обкрутивши навколо пальця народ ваучерною і «конкурсною» приватизацією. На такий самий сценарій очікує й земля. Захопити й сконцентрувати у власному володінні цей ресурс — найближче історичне жадання цього класу. Привласнена земля, в додачу до промислового і накопиченого фінансового капіталу, гарантує йому абсолютну соціальну могутність і необмежене диктаторство над державою і суспільством. Ренту, можна вважати, у народу вже забрано, а через ринок землі буде відчужено від нього і територію проживання, бо кому не зрозуміло, що привласнити великі масиви землі означає розпоряджатися територією України: «Вхід заборонено — приватна власність!». Є в Харківській області сільгосппідприємство «Аграрний дім імені М.Горького». Як повідомляла преса, його земельні простори простяглися майже на 100 кілометрів. Земля підприємством поки що орендується. А якщо буде викуплена?
Отож, чи обов’язково повинен бути в Україні ринок рільничої землі, до якого рветься соціально безвідповідальний, зажерливий капітал з метою досягнення всеосяжної влади і надприбутків? У тому то й справа, що сучасні новітні земельні відносини можуть цілком обходитися без ринку землі, а щодо існування земельного ринку в розвинених країнах, то він же є утворенням попередніх епох, які нам ніхто не наказував сліпо повторювати — навіть тоді, коли клас стратегічних власників намагається диктувати суспільству свою етику земельних відносин. Без жодних докорів сумління він ігнорує традиційний етос селянина, для якого земля — не товар, не предмет купівлі-продажу, а засіб виробництва, годувальниця.
А що ж населення України? Воно, до речі, не сприймає приватну власність на землю як однозначну цінність. Багаторічний соціологічний моніторинг Інституту соціології НАНУ це засвідчує (табл. 1).
Пригляньмося, таблиця 1 зафіксувала дві протилежні динамічні тенденції в масовій свідомості за певної стабілізації нейтрального показника «важко сказати, негативне чи позитивне»: поступове підвищення рівня «переважно негативного» і падіння — «переважно позитивного» ставлення до приватної власності на землю.
Пояснюється цей орієнтаційний контраст вельми просто: люди на «живих» реаліях реформованого села побачили, що приватна земля — суперечлива річ, вона є благом далеко не для кожного. Навпаки, є джерелом конфліктів, багатства для одних і бідності для інших.
Динаміку ставлення населення України до проблеми купівлі-продажу землі відбиває таблиця 2 (опитування з цього питання розпочато з 2005 року, перерва була у 2007 році).
У таблиці 2 помітна вісьова лінія — ні, не можна дозволити купівлю-продаж землі. Очевидно, і в столиці, й в містах та селах більшість опитаних проти товарності землі взагалі (як сільськогосподарської, так і іншого призначення). Правда, 2008-й рік дав певні цифрові зрушення, наприклад, деяке зменшення відсотка тих, хто проти купівлі- продажу землі, та збільшення частки тих, хто «за». Безумовно, дався взнаки ажіотаж, який піднято в ЗМІ з цього питання (скасування мораторію та ін.) та шалена політична боротьба навколо нього.
Проблема землі — доленосна для України, її села і селянина. Побудова субстанційних засад сільського життя на цінностях бізнесового принципу «земля — товар», як засвідчила практика капіталізму на Заході, повністю розселянює селянина і знищує сільський соціум. Чи є село, аналогічне українському, у Франції, Німеччині, Голландії, де немає селянина, а є фермер? Фермер — не селянин, а підприємець-космополіт. Це — суто економічний, наскрізь прагматичний суб’єкт господарювання, котрий, на відміну від селянина, не творить ні національної народної пісні, ні музики, ні культури. Йому не до цього, бо в нього інший напрям життєдіяльності. То чи не лицемірством звучать запевнення влади, буцімто вона дбає про збереження українського села як колиски національної свідомості та культури? Як же ви збережете його без селянина, адже разом з бізнесовим класом як своїм партнером закладаєте в підвалини його, селянина, життєдіяльності механізм повного розселянювання, тобто витіснення за допомогою безробіття селянина із села і трансформацію тих, хто в ньому залишається, або на підприємця, або на безземельного пролетаря?
2. Те, що в більшості країн світу офіційно існує світлий ринок землі, а в Україні — чорний, бо мораторій не cтримує непрозоре відчуження наділів, — не вельми переконливі аргументи. По-перше, в цих країнах та в Україні надто різна аграрна, соціально-економічна, правова й політична ситуація, тому формальне посилання на «більшість» без аналізу й співставлення умов тут і там не може визнаватися серйозним доказом. Виявіть реальну ідентичність цих умов, тоді й говоріть про необхідність в Україні такого ж земельного ринку, як і там.
По-друге, за такої «дикої» демократії, що панує в Україні, законних і незаконних способів обійти мораторій у нас тьма, і серед них найбільш «воєнізований» — земельне рейдерство. Та хіба, власне, у цьому винен мораторій? Звичайно, земельне законодавство ще не повне й не досконале, його можна «крутити» і так, і сяк. Однак дивує відверта слабкість і безпорадність влади, яка не вберегла сферу земельних відносин від корупції, дії злочинних груп, тіньових махінацій, рейдерських атак. По суті, вона, підозрюємо, своєю бездіяльністю потурає всьому цьому бедламу, бо загнала себе в патову ситуацію, коли зробити хід назад неможливо, а крок уперед означає нав’язувати суспільству науково необґрунтований і непрогнозований рух уперед, тобто міф про необхідність ринку землі як єдиного засобу виходу із кризової ситуації. Проте це є проспівуванням старої пісні, яка починалася запевненнями, що колгоспи — це рабство для селянина, що фермер нагодує країну, що приватна власність на землю більш рентабельна, ніж суспільна, що «опайований» селянин стане ефективним господарем і т.д. Результат же виявився протилежним декларованому. Як і раніше, влада виявляє себе не досить компетентною у питаннях забезпечення Україні продовольчого потенціалу — необхідного для її населення і конкурентного на світовій арені.
3. Прихильники земельного ринку тонко грають на створеній законодавцем правовій колізії, яка уможливлює пряме ігнорування думки і волі конституційного власника землі — українського народу. Йдеться про розбіжності між Конституцією України та деякими важливими для аграрної сфери загалом і системи земельних відносин зокрема законодавчими актами. Як відомо, приватна власність на землю (поряд з державною і колективною) була запроваджена Законом України «Про форми власності на землю» від 30 січня 1992 року. Однак у ст. 13 Конституції України (1996 р.) землю (також надра, атмосферне повітря, водні ресурси і т.д.) зафіксовано як «об’єкт права власності Українського народу». Отже, народ, по суті, визнано суб’єктом права власності на землю, тобто власником землі на всій території республіки.
Що ж до громадян, то в тій же ст. 13 констатується: кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами власності народу відповідно до закону. Виходить, громадянин України, за Конституцією, може бути не власником, а користувачем землі.
Що ж учинили розробники проекту Земельного кодексу України, «продавленого» 25 жовтня 2001 року у Верховній Раді? Вони вивели український народ як суб’єкта власності на землю із системи земельних відносин, сформулювавши п. 2 ст. 2 у такий спосіб: «Суб’єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади». Таким чином, кодекс «випарував» головного суб’єкта земельних відносин — народ. Дивна річ! Невже для розробників проекту кодексу і законодавця, котрий його приймав і вносив зміни до нього, народу як предметної даності не існує? Невже він є пустою абстракцією? Та ні, про народ як реальність ого-го стільки говорять і депутати, і Президент, і урядовці. Справа в іншому. Ця маленька правова «хитрість» призначена дати підстави для того, щоб три партнери — влада (особливо місцева), держчиновник і підприємницький клас — грали землею поза спиною народу, ігнорованого ними, в своїх інтересах.
...Так ви нетерпляче хочете земельного ринку? Запитайте про це в українського народу як конституційного власника землі, а також у селянина як споконвічного сільгосптрударя і годувальника народу. Якщо вони згодні, то підготуйте всі необхідні умови для упровадження не базару, а української моделі земельного ринку. І не видавайте свій земельний інтерес за інтерес народу та селянства, не прикривайтеся ним.
Отже, думаємо, як і автор статті, без всенародного референдуму проблеми кардинальної зміни соціально-економічного статусу сільгоспземлі в Україні по-людськи, без ошукування не вирішити. Оскільки мавпуючий інтелект політичної еліти звик до сліпого наслідування, то підкажемо йому: зверніть увагу на Швейцарію — країну референдумів. Там усенародний або місцевий референдум може готуватися і три місяці, й три роки, але з обов’язковою організацією суспільної дискусії, розрахованої на те, щоб кожний громадянин мав збагнути суть обговорюваної проблеми і визначити свою позицію.
