«Самодержець» Сахалінки

Підписані в Москві українсько-російські газові домовленості й газовий конфлікт між двома країнами, що їм передував, змусили нас серйозно замислитися над тим, як зменшити енергетичну залежність від сусіда. Та що тут думати? Країна має власні родовища газу і, відповідно, вітчизняний його видобуток. Відтак, і те, й інше потрібно без зайвих слів розвивати. Але у нас, як відомо, хутко лише казка мовиться.

А ось, наприклад, Сахалінське газоконденсатне родовище (Краснокутський район Харківської області) було відкрите ще понад чверть сторіччя тому. Тоді нікому б і на думку не спало, що за це не таке вже й багате і водночас доволі складне для видобутку вуглеводневе поле (розвідані запаси 15 млрд. кубометрів газу, 1,7 млн. тонн газового конденсату і майже стільки ж нафти) може розгорнутися така боротьба. Його треба скоріше розробляти, та не виходить — суперечка заважає. За українськими масштабами ці поклади вважаються одними з найбільш перспективних у країні, а тому всілякі потенційні видобувачі злітаються сюди як мухи на мед. До бійок і застосування вогнепальної зброї, слава Богу, не доходить, однак суди й органи держуправління, розбираючись у цій справі, отримують хоч якусь можливість імітувати діяльність і доводити суспільству, що воно недарма їх утримує... Та, чесно кажучи, на судовиках точно можна було б зекономити... якби держава, як того вимагає законодавство, просто оголосила конкурс на право розробки.

Всю історію та всі перипетії боротьби за контроль над Сахалінкою, як називають це родовище фахівці, в газетному матеріалі, звісно, не переказати. Почнімо з того періоду, коли користувачем ліцензії або, вірніше, спецдозволу на використання надр цього родовища, а саме на геологічне вивчення, в тому числі на дослідно-промислові роботи, було дочірнє підприємство НАК «Надра України» «Полтаванафтогазгеологія» — провідне підприємство серед подібних в Україні. Проте вести роботи поодинці через відсутність повнокровного державного фінансування йому було не під силу. Локомотивом освоєння родовища на основі угоди про спільну діяльність (СД) стала найбільша в країні нафтовидобувна компанія «Укрнафта». Незабаром частка її участі у спільній діяльності наблизилася до 80%. Серед активів компанії на Сахалінці — 17 свердловин, що орендуються «спільною діяльністю», газопровід Сахалінка-Сидоричі, а також іще п’ять нагнітаючих, водозабірних і спостережних свердловин. Роботи з видобутку, збору і транспортування газу в межах СД виконує підрозділ «Укрнафти» — нафтогазовидобувне управління (НГВУ) «Ахтирканафтогаз», а підготовку газу й нафти — Качанівський газопереробний завод, що належить «Укрнафті».

Як одне з найбільших українських газовидобувних підприємств і власник переважної частини основних фондів, задіяних на Сахалінському родовищі, «Укрнафта» ніколи не приховувала, що хотіла б отримати ліцензію на дорозвідку і промислову експлуатацію цієї площі. Річ у тім, що НАК «Надра України» та його дочірня компанія «Полтаванафтогазгеологія» ось уже скоро 20 років працюють на Сахалінці, проте ніяк не можуть завершити її геологічне вивчення і передати видобувачам. Одна з вірогідних причин — це просто невигідно, позаяк тоді у геологів «пересохне» нафтове джерельце... За позовом «Укрнафти» до Мінприроди, Київський апеляційний адміністративний суд у жовтні минулого року визнав недійсним і анулював спецдозвіл, виданий ДП «Полтаванафтогазгеологія» 2002 року і продовжений на два роки до середини травня 2009 року, а також переоформлений спецдозвіл, виданий НАК «Надра України» 2007 року замість вищеназваного.

Але Виший адміністративний суд України вже за десять днів зупинив виконання рішення Київського адміністративного суду, відновивши статус-кво, чим, щоправда, дав можливість подальшої роботи «Укрнафти» на умовах угоди про спільну діяльність.

Цікаво, що паралельно з «Укрнафтою», яка не просто боролася за Сахалінку, але і вкладала значні кошти в освоєння і видобуток родовища, у бій за це родовище небезуспішно рвалася і така собі компанія «Укрнафтобуріння», де, за даними Держкомісії з цінних паперів і фондового ринку (ДКЦПФР), працює всього сім осіб. Цей «гігантський» колектив зі свердління земної кори зумів, зрештою, не без підтримки Мінприроди, яке видало 10 січня цього року відповідний наказ, заволодіти ліцензією на Сахалінку. Достовірних даних про те, як це трапилося, поки що немає. Відомо лише, що правову базу для вищезазначеного наказу Мінприроди забезпечило рішення Київського господарського суду від 13 жовтня 2008 р. і рішення Київського апеляційного суду від 3 грудня 2008 р., а також розпорядження одного з заступників керівника Генпрокуратури. Остання буквально творила дива. Спочатку було подано апеляцію на згадуване жовтневе рішення Київського господарського суду (2008 р.), яку суд залишив без задоволення. А через деякий час заступник генпрокурора В. Кудрявцев дає розпорядження про негайне виконання рішення Київського апеляційного суду від 3 грудня 2008 року.

А ось Мінприроди у справі Сахалінки загадково мовчить. Коли питання розглядалося в суді першої інстанції, це відомство взагалі не прислало свого представника. І згодом не ініціювало апеляцію. Виходить, воно чи то через лінь, чи то навмисно не зробило жодної спроби відстояти державні інтереси в цій судовій справі. Таку позицію міністерства можна розглядати як своєрідну прелюдію до передачі спецдозволу на користування надрами Сахалінського родовища в ЗАТ «Укрнафтобуріння», яке пов’язують із народним депутатом Миколою Злочевським. Чи не опиниться тоді названий спецдозвіл, за який упродовж останніх кількох років борються найбільші національні нафтодобувачі, як «Укрнафта» і НАК «Надра України», у якої-небудь компанії, зареєстрованої в офшорній зоні, де пустили міцне коріння наші північно-східні сусіди?

Хай там як, «Укрнафтобуріння» не демонструє особливого завзяття освоювати Сахалінку. Так, «єдиний законний» власник спецдозволу на цю геологічну структуру просить голову НАК «Надра України» Олександра Пономаренка: «...не здійснювати будь-яких дій, пов’язаних, або спрямованих на проведення державної експертизи геологічних матеріалів із вивчення надр і оцінки запасів корисних копалин на Сахалінському родовищі» (копія відповідного документа від 26 січня цього року є в редакції). Втім, сенс цього прохання, вочевидь, не лише в тому, щоб перешкоджати державним органам. Компанія-самодержець Сахалінки побоюється, що уряд у пошуках резервів для подолання кризи все ж примусить Мінприроди провести відкритий аукціон на видачу ліцензії, здатний істотно поповнити пусту державну скарбницю. Чи треба говорити, що саме це буде чесним і прозорим рішенням, у якому не буде місця корупційним схемам?