Шанс на ренесанс

Усі ці дні, коли Україна ввела карантинні заходи, «День» відстежує як поступово в країні стають жорсткішими заходи протидії SARS-CoV-2, а разом з цим змінюється життя українців. Міські жителі пристосовуються до життя в «чотирьох стінах», а ідея головного редактора «Дня» — «Україна як союз хуторів із високошвидкісним інтернетом» — заграла новими фарбами. Адже «роз’їхатись» — це друга після «мити руки»  порада науковців всього світу тим, хто хоче вижити...

Нещодавно лідер політичної партії «КРАЇНА» Віталій Скоцик закликав українців, які можуть працювати на землі, «повернутися у село», бо це, за його словами, «допоможе вижити українцям». Власне, його флешмоб під хештегом  #КупиХатуНаСелі надихнув нас на цей матеріал.

Адже на перший погляд, ідея Скоцика виглядає прекрасно. Особисте подвір’я з завжди свіжим повітрям та «супермаркет» повний свіжої городини прямо під вікном — виглядають гарною альтернативою для міщанина пережити карантин. Але лише на перший погляд.  Адже, як показало опитування кореспондентської мережі «Дня» в регіонах, українське село, на жаль, не пристосоване для потреб сучасної людини. Розбиті дороги значно ускладнюють мобільність, а відповідно зменшують шанси на оперативну медичну допомогу у разі гострої потреби (швидка просто може не встигнути до вас приїхати, або не встигнути довезти до найближчої лікарні), збільшують видатки на логістику, якщо ви, скажімо, надумаєте відкрити бізнес і торгувати вирощеним на своєму городі з містом. Сільські школи в більшості своїй мають не лише брак підручників, шкільного обладнання, а й відчувають гострий кадровий голод, тож обираючи село молода родина має готуватись до того, що діти не матимуть доступу до якісних знань, не кажучи вже про дозвілля та культурний розвиток. І головне — українське село сьогодні відрізане від грошей. Єдиним рятівним варіантом заробітку для селян, на жаль, стала трудова міграція закордон...

Допомогти селу вирішити свої проблеми, принаймні ті, які стосуються, доступу до сучасних та якісних знань та грошових потоків міг би....інтернет.

Інтернет сполучає периферію з центром, збагачує село можливостями міста. Ми не можемо будувати в селах великі супермаркети, забезпечити наші села супермедициною чи супершколою, відкривати в них театри та кінотеатри... Ми ще дуже бідна країна, тому нам потрібно використовувати інноваційні підходи. Підключити села до інтернету — це найдешевший шлях швидко дати блага і можливості громадянам. У цьому ракурсі варто розглядати цифрову економіку не як данину моді чи забаганку, а саме як нові можливості для країни швидко, відносно дешево і з новою якістю змінюватися й розвиватися.

Однак і тут в Україні — проблема. Інфраструктура фіксованого широкосмугового інтернету в Україні розвивається погано. Ми маємо великий цифровий розрив між містом і селом. Ще два роки тому згідно зі статистикою, якою поділився з «Днем» віце-президент Асоціації «Інноваційний розвиток України» Валерій ФІЩУК,  близько 60—70 відсотків українських сіл взагалі не були підключені до широкосмугових інтернет-каналів. Ситуація, фактично, не змінилась. А це означає, що у нас більша частина сільського населення — реально десятки мільйонів людей — не мають доступу до сучасних можливостей електронної торгівлі, навчання, вивчення мов та інших переваг. Тобто велика кількість громадян на селі фактично дискримінована у своїх можливостях. До речі, широкосмуговий інтернет як технологічне явище належить саме до третьої промислової революції. Виявляється, ми її досі не пережили. Крім того, ООН визначає доступ до інтернету фундаментальним правом людини, або цифровим правом.  І якщо люди на селі не можуть використовувати широкосмуговий інтернет — це порушення цифрового права.

Відсутність цифрових навичок у громадян або недостача грошей на користування інтернетом — це також прояви цифрового розриву між містом та селом. Оператори зараз кажуть, що село для них нерентабельне, бо там бідні люди, у них немає грошей. З іншого боку, без інтернету воно навряд чи стане рентабельним... такий парадокс. Розробка і впровадження механізмів стимулювання, компенсацій, започаткування проектів цифровізації шкіл, медицини, агросектору означатиме, що до села йтимуть клієнти, гроші, з’явиться ринок і, можливо, майбутнє.

«СЕЛО ПІДНІМЕТЬСЯ, КОЛИ В НАС, ЯК ЗА КОРДОНОМ, ЗЕМЛЯ ПОЧНЕ ПРИНОСИТИ ДОХІД»

Ростислав ШИМАНСЬКИЙ, голова Сереховичівської ОТГ (Старовижівський район на Волині):

— Найперше, чим цікавляться наші люди в час карантину, це, звичайно, сільська медицина, наявність сімейного лікаря, медикаментів у аптеці, та й самої аптеки в селі. В нашій громаді охорона здоров’я була і є пріоритетним напрямом, ми дофінансували й утримуємо всі фельдшерсько-акушерські пункти, в амбулаторії поміняли газові котли на твердопаливний, діє екстрена медична допомога, працює денний стаціонар. А от з лікарем — проблема, він чотири місяці на лікарняному, після тяжкої травми... По ситуації на зараз — додатково виділили 36 тисяч на медзасоби і медикаменти, ще 50 тисяч з резерву, далі — по ситуації, кошти знайдемо.

Загалом відчуття небезпеки від коронавірусу в таких віддалених селах, як наші, трохи приглушене. Хоча таки остерігаються. Карантинні заходи хоча і зі скрипом, але прийняли. Якщо маски, дезінфекційні засоби і рукавички наші медики мають, то більш серйозного захисту нема навіть на швидкій допомозі, і питання не в грошах, а де взяти?.. Вражає, як люди відкривають свої обличчя... Ставлення до односельців, прибулих з тієї самої Польщі, в декого таке, що зразу згадуються Нові Санжари та відомі там події. І це ще нема хворих! Є і в нас такі негативні екземпляри, які не сприйняли повернення заробітчан, їх небагато, як і скрізь, але вони є. Ключова маса готова допомагати і підтримувати одне одного, однозначно, особливо безшабашна молодь, здається, готові на все.

Село підніметься, коли в нас, як за кордоном, земля почне приносити дохід, але догадуєтесь, кому це не вигідно, бо ціна на неї виросте в рази. Ціна на будинки в нас досить висока, є дороги, є робота, є інфраструктура, природа, ліси, озеро в центрі... Але пустки не оформляють роками, та й саме оформлення достатньо клопітке і вартісне, знову ж таки, ця клята бюрократія, і ціну деруть безбожну.

«У СЕЛІ — СЕЗОН, ЛЮДИ САДЖАЮТЬ ГОРОДИ І НЕ ЗАБУВАЮТЬ ПРО КВІТИ»

Валентина ВЕЛЬГАН, приватний підприємець, громадська діячка, Вінниччина:

— Ситуація з запровадженням карантинних заходів показала найперше те, що влада на місцях, зокрема РДА, не готова брати на себе відповідальність, бо звикла керуватися лише вказівками зверху. А це призвело до втрати часу і виникнення конфліктних випадків у різних сферах. Після того, як уряд увів обмеження на торгівлю, окремі місцеві ради визначили точний перелік закладів, виходячи зі специфіки регіону і дозволили працювати господарчим, насіннєвим, ветеринарним магазинам тощо. Але були й такі, які вирішили нічого не робити на місцях і керуватися постановами та розпорядженнями зверху, що спричинило пікети і мітинги.

У районних Чернівцях, наприклад, люди ледь не побили поліцейських. У базарний день вони поприїжджали з сіл, зібралися під магазином з насінням, а він зачинений. Продавець не пускає, бо торгувати заборонено, — штраф від 17 до 34 тисяч гривень. Люди пішли до голови РДА, притисли його, він сказав: «нехай торгує», але жодного офіційного документа не дав. Продавчиня відчиняти магазин не погоджується, ще й поліція під’їхала і почали казати, що оштрафують. Люди обступили машину і ледь їх не перевернули. Кричали, що влада хоче повернути 33-ті роки і залишити українське село без харчів... Ситуацію вдалося врегулювати на рівні області. А потім і уряд дозволив насіннєвим магазинам торгувати. Але все це показує, настільки верхи далекі від потреб низів. Влада не розуміє, чим живе українське село і що для нього першочергово.

Вводячи надзвичайну ситуацію, скасували міжміське сполучення, фактично «обрізали» можливість літніх людей (які без авто) дістатися до райцентрів. Із одного боку добре, бо безпека, а з іншого — виникла спекуляція. Ціни в сільських магазинах підскочили в рази. Конкуренції нема, а в місто не поїдеш. От гречку, в нас у Шаргороді, можна знайти по 36 — 38 грн, а по села вона вже по 45 грн. І чесно кажучи, це не нові поставки, а те, що було в магазині. Як можна пенсіонерці її купити?! Немає контролю за цінами, а відсоток зловживань — чималий, навіть там, де здавалося б це абсурдно. От наприклад, у мене в магазині 30 позицій рукавичок — від одноразових до спеціалізованих. Серед них є цупкі, які цілком підходять медикам за нинішніх обставин. Мені постачальник виставляє ціну на них 256 грн за упаковку, а лікарні — 500 грн. Головний лікар дзвонить і запитує, чи не могла б я взяти їх на свій магазин, а потім передати лікарні. Звичайно, так! Візьму і рукавиці, і з агроволокна захисні костюми пошию, бо це лікарня, де я лікуюся, а лікарі — мої сусіди... Але не всі це розуміють.

З іншого боку, треба «поцілувати» коронавірус за те, що він дав нам можливість переосмислення життя. Я вперше за 20 років моєї підприємницької діяльності побачила весну. Нікуди не поспішали — спокійно впорядкували сад, клумби, прибрали подвір’я. З великих міст до батьків приїхали діти, онуки. Вони вже не летять назад, можуть досхочу наговоритися, допомогти батькам. Знаю кілька випадків, де діти взялися розвивати господарство. Хтось облаштував теплі грядки, інші — крапельний полив і теплиці. Молодь прогресивніша, більше знають і гроші мають, щоправда, на картках, бо готівка в людей закінчується. А в сільській місцевості користуватися картками немає можливості, навіть у аптеках. І це також проблема.

А загалом у селі — сезон, люди саджають городи і не забувають про квіти. Майже кожна друга жінка, яка заходить до мене в магазин за насінням моркви чи буряка, купує квіти. От учора клієнтка в повному озброєнні — в масці і рукавичках — набрала всього, що було в списку, а потім дивиться, що в гаманці ще гроші залишаються (бо ми ціни на наявний товар не підіймали), підіймає очі і каже: «А давайте ще три кущі троянди, будемо влітку з дідом квітами милуватися, бо коронавірус пройде, а квіти залишаться». Це дає надію на майбутнє і віру в світлих людей.

«ПОТРІБНА ДЕРЖАВНА ПРОГРАМА РОЗСЕЛЕННЯ МЕГАПОЛІСІВ, ТОМУ ЩО МІСТА В ДЕРЖАВІ З БАГАТОМІЛЬЯРДНОЮ ДІРКОЮ В БЮДЖЕТІ БУДУТЬ НЕСПРОМОЖНІ»

Максим ГОЛОСНИЙ, колишній голова Єлизаветівської сільради, Петриківський район, Дніпропетровська область:

— Коронавірус — це своєрідний тест на самодостатність. У нашому селі досі точаться суперечки, з ким об’єднуватись у ОТГ — чи приєднатися до Кам’янського, чи до якихось сіл. До людей поки що не доходить масштаб цієї ситуації. Вони не відчувають загрози, живуть локально, нікуди не виїжджають і в принципі не бачать далі свого носа. Але таких людей з кожним днем стає дедалі менше.

Постає питання самоорганізації тому, що життя спонукає. Ось нещодавно подзвонили з району — будьте напоготові, не виключені випадки мародерства. Дільничий у нас — класний хлопець, але він не має табельної зброї і живе в іншому населеному пункті. Тобто питання самоорганізації постає дуже гостро, щоб захистити себе. Люди мають свою зброю і починають телефонувати одне одному, щоби зрозуміти, яким чином вони можуть прийти на допомогу, якщо ситуація буде загострюватися. В Петриківському районі, де я живу, було вже до дев’яти нападів на оселі заможних людей. Останній напад — три дні тому. Не цураються, навіть коли вдома жінки та діти, їм байдуже. Особи в балаклавах, добре озброєні. І люди розуміють — не виключено, що колись можуть прийти на село й по харчі. Постає питання: чи може місцеве самоуправління себе забезпечувати, чи може воно прийняти ці умови? Очевидно, що без кооперації це неможливо.

На селі сьогодні йде бартер — гроші відходять практично на другий план, бо їх немає ні в кого. Люди починають мінятися своєю продукцією. Переважна частина не знає, що буде далі, бо роботи немає, грошей немає, навіть поїхати за кордон на заробітки — неможливо. Як виживати — немає повного розуміння.

Я особисто — прибічник концепції розселення великих міст. У кожного має бути своє підсобне господарство. Не секрет, що є велика кількість покинутих сіл, а кожному громадянину гарантоване право на 2,25 га землі. Тому я кажу: шановна держава, дайте коридор для реалізації цього права, але корупційна схема часів Януковича практично не змінилася. Люди не можуть реалізувати своє право! А земля — це і життєвий простір, і національне багатство. Світ уже не буде таким, як він є, але питання самозабезпечення існує. Я живу в глиняній хаті, побудованій у 1932 році. Вона обшита деревом, у мене югославська «буржуйка». Я свідомо переїхав у село і живу тут, хоча народився і виріс у Кам’янському — батько архітектор, а мати — вчителька. До речі, перебрався я до села в період кризи 2008 року. В мене на садибі 20 дерев черешні та багато іншого. Я — самозабезпечений, мені нікуди не треба ходити. От ми розмовляли з дружиною і дійшли висновку, що для нас нічого не змінилося. Ось, чуєте, кричать фазани та індики — в мене раціон нормальний. Коронавірус нам каже: перегляньте свій життєвий концепт, займайтеся тими речами, які зможуть вас захистити максимально від викликів!

Потрібна державна програма розселення мегаполісів, тому що міста в державі з багатомільярдною діркою в бюджеті будуть неспроможні. При такому управлінні чим це обернеться для громадян — невідомо. Зараз кажуть, що не будуть відключати від газу за борги, але невідомо, що буде далі. Питання в тому, що має бути кооперація! Я взяв би за основу кібуци, які довели свою життєздатність у Ізраїлі. А що таке кібуц — це модифікований колгосп, де кожен є співвласником де-факто і де-юре. Такі кібуци мають розташовуватись поряд з промисловими центрами.

Ось, наприклад, взяти сільську медицину — це видатки районного бюджету, але району зазвичай наплювати, бо їхні керманичі, як повелося, не живуть у цьому районі і їхні діти теж. У своєму селі ми укладали соціальний договір з місцевими підприємцями, і за два роки укомплектували лікарню всім необхідним. Хоча ситуацію з коронавірусом треба було вирішувати своєчасно і на державному рівні. Ми самотужки намагалися закупити засоби захисту ще на початку березня, але вже було запізно. Тепер у лікарів, суддів, прокурорів нічого немає — це потенційні хворі, які принесуть вірус і в родину. Депутати бояться збиратися на сесії.

Очевидно, що після такої масштабної кризи мають змінитися наші життєві цінності. Я можу рік прожити на самозабезпеченні, але що буде на державному рівні? І ми не знаємо, куди нас тягне Президент! Думаю, що через цю кризу врешті-решт у нас буде унікальна можливість визначитись, кому належить Україна — народу чи олігархам.

Підготували Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк, Олеся ШУТКЕВИЧ, «День», Вінниччина, Вадим РИЖКОВ, «День», Дніпро