Що не так?

Думати про майбутнє потрібно було б частіше. Погано, що ми до цього не привчені і часто навіть не вміємо спрогнозувати наслідків тих або інших вчинків чи рішень. На зорі Незалежності в українському парламенті навіть хотіли створити спеціальну комісію з майбутнього. Але вона так жодного разу й не зібралася. «Тема затихла», — згадує культуролог Володимир Нікітін. Як наслідок, у країні сьогодні, на його думку, криза депопуляції, і ніхто не думає про те, як із неї виходити. Як вважає Нікітін, аналітики, які працюють на уряд, забезпечують не реальний процес зміни і розвитку, а вибори. «Проблеми замазуються і гостроти їх не видно, — стверджує вчений. — В Україні, як і в Росії, страшенний кадровий голод, особливо на управлінців».

З цим твердженням якоюсь мірою згоден і перший президент України Леонід Кравчук. «Нинішнє покоління не зможе серйозно змінити Україну не тому, що воно не хоче, воно не здатне — немає відповідних знань, немає відповідної філософії, немає відповідної відповідальності», — сказав він наприкінці минулого тижня і спрогнозував, що про якісь зміни можна буде говорити років за 15, коли представники нинішнього покоління стануть сорокарічними. «Нинішнє покоління, нинішня влада, нинішні управлінці не здатні (до змін. — Авт.), вони всі діють часто тоталітарними методами», — пояснив він.

До такого ж висновку прийшов і Нікітін. На його думку, економіка нашої країни, як і за радянських часів, розрахована на бідне, погано оплачуване населення. «Чим краще ми готуватимемо людей, тим швидше вони виїжджатимуть з країни, — говорить один із провідних фахівців у галузі освіти. — Система освіти у нас хороша, вона готує висококваліфікованих співробітників, яким тут робити нічого... і вони виїжджають. Виходить, що ми, будучи бідними, виступаємо спонсорами, з точки зору людського капіталу, для багатих країн».

Кравчук усе ж не бачить майбутнє України у чорному кольорі. «Візьміть будь-яку сферу, і ви побачите зародки демократії», — говорить він і висловлює упевненість, що молоде покоління не дозволить відійти від цього курсу.

Схоже, Кравчук крізь всі нарікання і незадоволеність наших людей бачить їхній природний оптимізм і природжений патріотизм. Більшість українців (82%) вважають проголошення незалежності України позитивною подією, яку необхідно наповнити реальними перевагами для всіх громадян країни. Про це свідчать дані опитування компанії Research & Branding Group, оприлюднені минулого тижня. Проте далеко не всі зміни, які сталися за 20 років, викликають в українців захоплення. Зокрема, 87% респондентів відзначають погіршення у сфері гарантованості роботи, 83% — бачать погіршення щодо «упевненості в завтрашньому дні», 79% опитаних вказали на погіршення добробуту.

Аналогічні дані були отримані Інститутом соціології НАН України в ході проекту «Моніторинг соціальних змін» за роки незалежності (з 1992 року щорічно опитувалося 1800 осіб). Як сказала журналістам старший науковий співробітник інституту, керівник Фонду «Демократичні ініціативи» Ірина Бекешкіна: «Ми виявили, що люди дуже незадоволені і своїм становищем, і ситуацією в країні. Якщо 47% ностальгують за Радянським Союзом і майже удвічі, порівняно з референдумом 1991 року, впала кількість тих, хто готовий проголосувати за незалежність України, хоча і зараз переважна більшість проголосувала б за незалежність, то очевидно: щось не так у нашому домі». Бекешкіна вважає, що не так — це, головним чином, стан економіки. Якщо 1994 року українці оцінили його в 1,6 бала за 10-бальною шкалою (найвища оцінка — 3,4 бала — була 2005 року), то минулого року — на 2,5 бала.

На її думку, в нашій країні, як і в інших країнах європейської культури, існує майже лінійний зв’язок між відчуттям щастя і приналежністю до певної матеріальної групи. Але при цьому не можна не враховувати, що Україна зі здобуттям незалежності йшла дуже важким шляхом: від бездержавності до державності, від тоталітарного суспільства до демократичного і від повністю державної економіки до ринкової.

У наших сусідів по колишньому соціалістичному табору, нагадує Бекешкіна, залишалися певні лакуни легальної дрібної приватної власності. У нас же тіньова економіка діяла нелегально і вважалася кримінальною. І коли почалися процеси роздержавлення і приватизації, то, за словами соціолога, в країні не було ні досвіду, ні серйозного стартового капіталу, ні сильної держави, яка могла б регулювати ці процеси, ні громадянського суспільства, яке могло б контролювати все це.

Як розповідає Бекешкіна, національно-демократична опозиція в період становлення держави в Україні, коли влада все ще залишалася в руках компартійної номенклатури, розглядала державність як абсолютну і чи не єдину цінність, а все інше було не настільки важливе. І все, що стосувалося економіки, було віддане на відкуп влади. Як наслідок, все було швидко «прихватизоване». На самому початку існування незалежної України у громадян переважала певна ейфорія, переважно щодо ринкових стосунків, які здатні зробити у нас такі ж дива, як свого часу в країнах розвиненого капіталізму, тоді як приватна власність дасть природний поштовх розвитку економіки. Люди сподівалися, що дуже скоро в Україні буде таке ж суспільство і такі ж умови життя, як у розвинених капіталістичних країнах.

Бекешкіна називає такі очікування резонними і закликає подивитися на сучасну Польщу або Чехію. У Польщі, наприклад, ВВП утричі вищий, ніж в Україні. Ці країни давно здолали ті межі, на яких вони перебували у період розпаду соціалістичної системи. Україна ж, за словами соціолога, все ще істотно не дотягує до рівня 90-х років, а з урахуванням надзвичайно несправедливого розподілу суспільного багатства очевидно, що в масі своїй люди живуть бідніше, ніж при Радянському Союзі. Але тоді, навіть маючи гроші, проста людина не мала доступу до товарів і послуг, не мала можливості щось купити. А зараз у країні повний і відкритий доступ до матеріальних благ, але немає можливості заробити. І це викликає серйозний соціально-психологічний стрес.

Попри багато в чому негативну статистику сприйняття українцями вітчизняної економіки, а також матеріальний рівень, у якому живуть їхні сім’ї, соціологи знаходять у двадцятирічній історії розвитку країни багато такого, що свідчить і про соціальний, і про економічний прогрес. Так старший науковий співробітник інституту Олександр Гончарук називає земельну реформу в Україні однією з найуспішніших у нашій країні. На його думку, в результаті була ліквідована неефективна система сільськогосподарського виробництва. Останніми роками на селі вже немає проблем ні з посівним матеріалом, ні з пальним, ні з забезпеченням технікою, ні зі збутом агропродукції.

Головним досягненням реформи соціолог вважає можливість отримати землю в приватну власність. Дуже важливо, що сільгоспвиробництво стає надзвичайно прибутковою галуззю — рентабельність перевищує 20% майже у половини сільгосппідприємств — і дуже привабливою для бізнесу. І саме цим, як вважає Гончарук, зумовлений опір відміні мораторію на продаж землі (у 2010 році проти було 57,25% респондентів). Таке ставлення він пояснює тим, що люди плутають землю як територію країни і як засіб виробництва. За його словами, довкола питання купівлі-продажу землі багато різних міфів. Один із голів сільрад, говорить Гончарук, сповна серйозно в колі своїх односельців розповідав про нібито існуючу домовленість між бізнесменами і Світовим банком, відповідно до якої вступ у члени цієї організації зумовлений купівлею 30 тисяч гектарів землі.

На думку Гончарука, негативне ставлення до ринку землі викликане не стільки самими планами створити ринок землі, скільки невірою в те, що цей процес може пройти організовано, справедливо, чесно і законно, тобто недовірою до державних інституцій. Велику роль тут відіграє побоювання, що в країні буде створено два ринки землі — первинний і вторинний. До першого дістане доступ обмежена кількість громадян, які завдяки цьому зможуть купити землю надзвичайно дешево і з метою перепродажу. Завдяки цьому буде створений вторинний ринок, де зможуть купувати всі бажаючі. І Гончарук робить висновок: в основі недовіри до земельної реформи лежить недовіра до державної влади. Інтереси селян в такій ситуації, говорить він, знаходяться на n-му місці. І, попри це, експерт повторює: приватизація землі — це приклад найуспішнішої з реформ в історії України.

Соціологи бачать у 20-річній історії України не лише позитиви і негативи. Старший науковий співробітник Інституту соціології Ольга Іващенко, зокрема, наводить дані про те, що після розвалу Радянського Союзу найбільші потрясіння зачепили сферу зайнятості мільйонів громадян, раніше практично прив’язаних до свого робочого місця. Мобільність працівників у той час називалася плинністю кадрів. Якщо на початку 90-х років 80,5% громадян України говорили про те, що ніколи не міняли місця роботи, то вже на початок нового тисячоліття їх стало наполовину менше. Тобто, можна говорити про підвищену активність громадян, які самостійно шукали і знаходили роботу і заробіток. За словами Іващенко, зайнятість у сфері промисловості за роки незалежності скоротилася в Україні удвічі і, за даними соціологічних досліджень, складає сьогодні 15,8%. А зайнятість у сільському господарстві впала в чотири рази — до 4,4%. Зрозуміло, робочі руки, які вивільнилися, пішли переважно у бізнес, сферу обслуговування і торгівлю. Приватний сектор за цей час виріс майже вп’ятеро, до 30% у 2010 році, тоді як у 1994 році він складав ледве 6%. А кількість самозайнятих працівників скоротилася з майже 9% до 5%. Відповідно у суспільстві знижується підтримка підприємництва. Частка людей, які хочуть відкрити власну справу, займатися фермерством становила 2004 року 20,6%, а 2010-го їх побільшало на 10%.

Та все ж учених непокоїть помітне зростання кількості непрацюючих. Сюди, щоправда, входять пенсіонери, студенти і домогосподарки, але навіть і з урахуванням цього цифра 48,7%, тобто майже половина дорослого населення країни, вражає і відповідає рівню кінця 90-х років. І це не просто безробітні. Серед них 4% людей, у яких взагалі немає жодного доходу. «Як і за рахунок чого вони живуть? — запитує соціолог і тут же відповідає. — За рахунок неформальної економіки». Завдяки їй українці вже навчилися якось виживати. «Більшість людей, — визнає Іващенко, — у нас зайнята у неформальній економіці. Відомий австрійський економіст Шнайдер визначив — 56%. Це найвищий рівень у всіх постсоціалістичних країнах. Ці люди маргіналізовані. Вони працюють без договорів, не платять податків, відкинуті суспільством». Деякі зарубіжні вчені називають стосунки усередині відповідних груп «народним капіталізмом», говорить соціолог.

У чому коріння незадоволення українців своїм життям? Можливо, вся річ у тім, що в Україні побудований не справжній, а ерзац-, квазі- або навіть дикий капіталізм?

Відповідаючи на це питання, Іващенко сказала «Дню»: «Я вважаю, що це ненаукові поняття. Проте ви маєте рацію, якщо вважаєте, що система політико-економічних стосунків, що склалася в Україні, і капіталізм — антиподи. Капіталізм — це прозора конкуренція, це узаконений доступ до ресурсів. Головне, що заважає капіталізму в Україні продемонструвати всі свої переваги, — дуже складні стосунки з владними структурами, які обмежують потенціал капіталізму і капіталістів. І далеко не всі люди наважуються йти на відкриті конфлікти з владою. Я думаю, що сьогодні наша країна проходить складний і далеко не короткий шлях політекономії олігархічного капіталізму, породженням якого є страшне розшарування народу і утворення численного прошарку люмпена. Досить сказати, що той устрій, який ви називаєте диким капіталізмом, витіснив з нашої країни п’ять мільйонів людей, розвіяв, розкидав їх по всьому світу».