Соціальний «капкан» для економіки

Збільшення дефіциту бюджету для покриття розривів у фінансовому та реальному секторах економіки, пенсійному фонді тощо не може продовжуватися вічно. Адже на зміну одним дисбалансам приходять інші, не менш руйнівні, що порушує фундаментальні пропорції макроекономічної архітектури.

Найбільш характерними рисами вітчизняного ринку праці є централізація, формалізація, а останнім часом — значна політизація, яка діє не на користь учасників ринку. Причому, якби не остання характеристика, то загалом Україна мала б шанси на формування високоефективного інституту ринку праці.

Саме політичний аспект проблем ринку праці генерує та підриває його ефективність, а звідси — ефективність економіки в цілому.

В Україні, як і в інших країнах світу, питання щодо підвищення державних соціальних стандартів виникає постійно. Але в період передвиборних кампанії його традиційно піднімають на щит і перетворюють на дестабілізуючий та деформуючий економічну систему фактор, забуваючи, що підвищення мінімальної заробітної плати та інших соціальних виплат — це не відокремлений захід, який може існувати поза економічними реаліями. Рішення про збільшення соціальних стандартів обов’язково потребує комплексного підходу та аналізу наслідків для економіки в цілому.

Соціальна політика, яка під час виборчих кампаній в першу чергу спрямовувалась на збільшення пенсій та інших соціальних виплат, призвела до того, що частка соціальної допомоги та інших одержаних поточних трансфертів у доходах населення збільшилась при одночасному зменшенні частки заробітної плати й фактично зрівнялася з нею, склавши 44,4% від ВВП. Виходить, що доходи тих, хто заробляє заробітну плату, з тими, хто отримує соціальні трансферти, зрівнялися.

Це не тільки призвело до зниження мотиваційного ефекту до праці, але й загострило внутрішні фінансові диспропорції. Адже в умовах збільшених соціальних виплат в Пенсійному фонді збільшився розрив між його доходною (надходження внесків від роботодавців, найманих працівників тощо) та витратною частинами (забезпечення соціальних виплат). Тобто збільшення пенсій потребувало дотування Пенсійного фонду з держбюджету, перетворюючи його частину на своєрідну філію Пенсійного фонду.

Політика прискореного зростання заробітної плати призвела до формування загрозливої диспропорції в економіці — збільшенню розриву між динамікою винагороди за працю та темпами зростання її продуктивності. Ці диспропорції звели нанівець стимулюючий ефект від номінального підвищення заробітної плати, адже прискорення інфляційних процесів у 2007—2008 роках стало очікуваним наслідком рукотворних диспропорцій. Замість стимулювання гармонізованого зростання доходів всіх суб’єктів економічної діяльності на загальнонаціональному рівні відбувався однобічний перерозподіл обмежених ресурсів від корпоративного сектору до держави (бюджету) та далі — до населення.

Про те, наскільки вже зараз ми маємо високий рівень навантаження соціальних виплат на економіку України, може свідчити той факт, що соціальні допомоги та інші одержані населенням поточні трансферти досягли 44,4% ВВП (за результатами першого півріччя 2009 року) при середньому значенні 31% у 2001 — 2008 роках.

Таким чином спотворені пропорції розподілення ВВП знижували ефективність використання національного доходу по економіці в цілому.

Аналіз структури ВВП за доходами в країнах Європейського Союзу свідчить про те, що тут ще з 2001 року було започатковано сталу тенденцію до скорочення частки заробітної плати, насамперед, на користь збільшення питомої ваги валового прибутку та змішаного доходу. Це було пов’язано із необхідністю створити умови для підвищення міжнародної конкурентоспроможності європейських товарів і послуг. В Україні спостерігається протилежна тенденція, а саме — нарощування питомої ваги оплати праці найманих працівників при скороченні частки валового прибутку та змішаного доходу. Вже за підсумками 2005 року Україна за часткою оплати праці у ВВП перевищила рівень країн ЄС (49,1% в Україні проти 48,8% за даними країн ЄС-27). У першому півріччі 2009 р. цей показник ще більше підвищився.

Збільшення цін на енергоресурси, а також умовно-постійних операційних витрат підприємств в умовах зростання мінімальної заробітної плати, різкої девальвації національної валюти та нестачі обігових коштів призвели до зменшення валового прибутку та змішаного доходу в структурі ВВП на 3,8% пункту до 33,8% у другому кварталі 2009 р. в порівнянні з відповідним кварталом 2008 року. За попередніми даними Держкомстату України, фінансовий результат роботи підприємств України за 10 місяців 2009 року становив мінус 12,6 млрд. гривень. Причина — падіння прибутків на 40% та зростання збитків у три рази.

Загалом жорсткість інституту заробітної плати в період фінансової кризи сприяла тому, що падіння доходів населення відбувалося повільнішим темпами, ніж спад економіки в цілому. Звичайно, це пом’якшило негативні наслідки кризи для населення, що є позитивним і характерним для країн, де до кризи були сформовані стабілізаційні фонди (Норвегія, Російська Федерація). Але в Україні це сформувало додаткові ризики щодо утворення дефіциту фінансових ресурсів у реального сектору, необхідних для відновлення виробництва, та дефіциту соціальних фондів у майбутньому.

Провідна роль держави в формуванні політики оплати праці полягає у здійсненні заходів щодо підвищення оплати праці у відповідності до продуктивності праці та усунення значних диспропорцій за видами економічної діяльності шляхом нормативно-правового регулювання та досягнення консенсусу із соціальними партнерами. При цьому соціальні партнери повинні повністю усвідомлювати усі наслідки для економіки країни будь-яких додаткових пропозицій щодо підвищення рівня соціальних стандартів. Тобто, якщо чергове масштабне збільшення мінімальних соціальних стандартів у середньостроковій перспективі призводить до гальмування економічного зростання, то воно втрачає свій сенс.

Зважаючи на вже сформовані диспропорції розподілу доходів, подальше значне підвищення у 2010 році мінімальної заробітної плати на 38,1% та прожиткового мінімуму на 32,1 в умовах, коли економіка лише починає виходити з кризи, може призвести лише до краху бюджету та зниження конкурентоспроможності реального сектору економіки, а також — тінізації виробництва та підвищення заробітних плат лише на папері із відповідним зростанням заборгованості.

Політичні опоненти та соціальні партнери при обговорення питання про підвищення мінімальних заробітних плат та пенсій повинні не допускати ситуацій, коли виборчий популізм ставить під загрозу економічну стабільність країни на етапі виходу з кризи.

Слід також чітко розуміти, що антикризова політика дозволяє загасити вогонь, зняти поточну проблему, але не унеможливлює появу нових «тріщин» в економічні системі. Особливо, якщо її стійкість залежить від державних «костилів». Тепер, коли ми вже ясно бачимо світло в кінці тунелю, необхідно розпочати закладання фундаментальних чинників довгострокового розвитку в стратегічній перспективі.

Нездатність досягти політичної згоди тепер, а згодом майбутня політична нестабільність у виконавчій або законодавчих гілках влади може стати на заваді зусиллям, спрямованим на здійснення необхідних структурних реформ та реформ, які дійсно спрямовані на реальне підвищення рівня добробуту населення.