Справжня інфляція залишилася непоміченою
На нашу думку, головною причиною помилок стало недостатнє розкриття суті та особливостей економічної кризи в Україні, механічне перенесення на нашу економіку висновків щодо природи інфляції, які були зроблені в розвинутих країнах. На першому етапі її сприйняли як інфляцію попиту, і все було спрямовано на його обмеження, тоді як у дійсності в Україні була інфляція витрат виробництва. Але й після того як було встановлено правильний діагноз, справи не змінились, тому що наша інфляція була ототожнена з інфляцією витрат виробництва в розвинутих країнах.
Як із неї вийшли, скажімо, США? Інтенсивна зарубіжна конкуренція стимулювала зростання цін, підрив монопольного становища ОПЕК викликав значне падіння цін на нафту та нафтопродукти, попередній високий рівень безробіття різко впав, було забезпечено досить значне економічне зростання. Неважко побачити, що у США інфляцію витрат виробництва, або, як пишуть К.Макконелл і С.Брю, «велику стагфляцію середини 70-х років», викликали фактори тимчасової дії, які порівняно легко були зняті.
Що ж до України, то відомо, що ще до розпаду СРСР, який виробляв на душу населення $1780 ВВП, вона виробляла лише $1662. Це трохи більше, ніж Чилі та Туреччина. Але менше, ніж Польща та Мексика. І значно відставала Україна від Югославії, Аргентини, Угорщини, Бразилії, які виробляли від $2280 до $2680 на душу населення. У той же час Німеччина виробляла на душу населення $18 530 ВВП, США — $19 780, Японія — $21 040. Як бачимо, розвинуті країни за рівнем ВВП на душу населення випереджали Україну у 12-13 разів. Це означає, що національна вартість продукції, а значить, і ціни ще в той час в Україні були набагато вищими, ніж інтернаціональна вартість, яка лежить в основі цін світового ринку.
Як ця суперечність виглядає на практиці, можна бачити на прикладі цукру, який міг би бути одним із провідних джерел надходжень у бюджет країни. Насправді останніми роками собівартість українського цукру (підкреслимо: собівартість, а не ціна) у 1,5, а то і в 2 рази перевищує рівень цін на світових біржах. Минулого року на Вінниччині в землі залишилося 300 тис. тонн невикопаних коренеплодів. Підрахувавши витрати на їхнє збирання, які набагато перевищували можливий прибуток, багато господарств вирішили за краще... переорати поля. Як наслідок, цукрова галузь на Вінниччині «схудла» до рівня 1940 р. 1998 р. тут не виконано план засіву, бо господарства «відбиваються» від збиткової культури.
Розрив між національною та інтернаціональною вартістю, між внутрішніми та світовими цінами лежить в основі прогресуючого погіршення фінансового становища підприємств. Якщо 1995 р. збитковими було 12% від загальної кількості підприємств, 1996 р. — 30%, то 1997 р. — вже близько 50%. За підсумками двох місяців 1998 р., були збитковими цілі галузі: чорна металургія, хімічна, нафтохімічна, легка промисловість, індустрія будівельних матеріалів, машинобудування та металообробка. А ось динаміка рентабельності АПК: 1995 р. — плюс 10%, 1996 р. — мінус 11%, 1997 р. — мінус 24%.
Другим фактором, що зумовлює великі і нераціональні витрати виробництва, є спотворена і важка структура виробництва України. Дуже висока питома вага важкої промисловості, військово-промислового комплексу і недостатній розвиток виробництва продуктів споживання роблять економіку України невідповідною ринковим умовам. За роки незалежності ця структура ще більше погіршилася. Частка чорної металургії збільшилася з 9% 1990 р. до 23% 1998-го. Більше як удвоє скоротилася питома вага машинобудування. Диспропорція збереглася і в першому кварталі 1998 р. У машинобудуванні — спад виробництва на 3,8%, а в чорній металургії — зростання на 4,1%.
Отже, інфляція витрат виробництва в українській економіці полягає в характері виробництва, рівні продуктивності суспільної праці. Вона міцно зафіксована технологічною відсталістю нашої економіки, хоча в Україні є й чимало високих технологій (ракетно-космічна галузь, літако- і суднобудування та інші). Це породжує глибоке протиріччя між національними та інтернаціональними витратами виробництва, між національною та інтернаціональною вартістю.
Високі національні витрати виробництва зумовлені також незбалансованістю економіки, довгим пануванням затратного методу господарювання, все ще надмірним монополізмом, слабкістю ринкового механізму. Як бачимо, фактори дуже глибокі та довготривалі. Їх навіть не можна порівнювати із кризовими факторами в західних країнах.
Зрозуміло, щоб піднести продуктивність суспільної праці в десяток разів чи змінити структуру економіки, потрібне не одне десятиріччя і зовсім інші методи, ніж ті, що застосовувалися в Україні.
Застосування монетарних методів для подолання інфляції — це необхідна, але зовсім недостатня міра. Вона лише «збиває температуру», але головним є лікування кризової економіки. Цілком зрозуміло, що ніяк не можна погодитися з п. Гальчинським, нібито в нас «не було вибору». Просто ми підходили до нашої інфляції з мірками західних країн і сподівались на чудо. Чуда не сталось, і ми опинилися на межі катастрофи. Великий інфляційний потенціал, який уже існував, швидко накопичується і «виходить боком», тобто через загострення кризи неплатежів, невиплат зарплат, пенсій, стипендій тощо. Нарешті, «хвороба» проявляється у збільшенні дефіциту державного бюджету, в наростанні і загостренні фінансової кризи в цілому. Для виходу з неї потрібна нова економічна політика.
