Столиця та її проблеми:

Те, що українська столиця — це справжнє «місто проблем», ні для кого не таємниця. У тому немає нічого дивного. Адже ці проблеми накопичувалися ще за радянських часів: скажімо, перони станцій київського метро високопоставлені московські чиновники наприкінці 1950-х вимагали будувати з розрахунку... на три вагони — мовляв, більше у вашому містечку ніколи не буде потрібно. У середині 1960-х територію біля дев’ятиповерхівки на Русанівці (Лівий берег), де я живу вже півстоліття, розпланували з розрахунку на те, що жителі двохсот квартир матимуть не більше двох десятків власних авто (а йшлося-бо про елітарний, як на ті часи, письменницький кооператив — біля сусіднього будинку майданчик для автомашин розрахований... аж на чотири легковика). Палац «Україна» побудований за фальшованими фінансовими документами — інакше Москва не дозволяла спорудження об’єктів такого масштабу в столиці союзної республіки. За авторитетним свідченням керівника Будбанку УРСР пізніх радянських часів Григорія Хмельницького, «централізоване планування досягло свого апогею: республіки не мали права самостійно вносити до плану капітальних робіт навіть будівництво туалету в підземних переходах». Доводилося відправляти гінців до Москви та візувати документи аж у шести (!) міністерствах і відомствах — ось коли і ким була закладена проблема нестачі громадських вбиралень в українській столиці, чинна аж донині. До речі, це ще одне свідчення колоніального статусу українців як «білих негрів» в імперії Кремля — англомовна «Вікіпедія» зазначає з приводу таких казусів: «На відміну від маріонеткової держави або держави-сателіта, у колонії адміністрація найвищого рівня перебуває під прямим контролем метрополії».

Ну, а далі до наявних проблем були додані новопосталі об’єктивні (хоча б тому, що центр однієї з союзних республік перетворився на столицю немалої європейської держави), перемножені на суб’єктивні чинники (скажімо, на не надто вмотивовану боротьбу мерії на зламі тисячоліть із київським трамваєм, одним із найстарших і в певні часи одним із найрозвиненіших у Європі).

Не можна сказати, що столичні проблеми не розв’язувалися — щоправда, не всі та не завжди — і не розв’язуються нині. Але ігнорувати те, що переважна більшість киян критично оцінює їхнє розв’язання, аж ніяк не можна.

При цьому є проблеми, які краще видно «згори», з кабінетів мерії та залу засідань Київради. Є проблеми, які найкраще відчутно «знизу», — так званому «пересічному киянину» відповідно до тієї вікової та професійної категорії, до якої він належить. А є проблеми, які водночас і видно, і відчутно «з середньої позиції», тобто під ракурсом «включеного спостерігача», як це називають соціологи. Йдеться про тих, хто відчуває «на своїй шкурі» проблеми життя звичайного городянина, а водночас тримає певну дистанцію стосовно цих проблем, потрібну для їхнього осмислення та вербалізації. Видається, саме з такого ракурсу, раціонально, не стаючи на позицію жодної політичної сили, варто вести розмову про ці проблеми.

Однією з найпекучіших проблем української столиці є проблема комунальної власності, в більшості своїй уже «розтасканій» прихватизаторами. Тож спершу варто зосередитися на ній.

Скажімо, кому належать комунальні підприємства столиці, та хто має право перетворювати їх на приватні акціонерні компанії? В останньому випадку йдеться про мільярди, якщо не про десятки мільярдів гривень, більша частина яких, на жаль, в минулі роки вже пройшла повз міський бюджет. Адже комунальна власність — це за своєю природою не державна власність, вона належить як щось неподільне всій міській громаді та є різновидом громадської (спільної, common) власності.

Однією з найпекучіших проблем української столиці є проблема комунальної власності, в більшості своїй уже «розтасканій» прихватизаторами. Тож спершу варто зосередитися на ній. Скажімо, кому належать комунальні підприємства столиці, та хто має право перетворювати їх на приватні акціонерні компанії? В останньому випадку йдеться про мільярди, якщо не про десятки мільярдів гривень, більша частина яких, на жаль, в минулі роки вже пройшла повз міський бюджет. Адже комунальна власність — це за своєю природою не державна власність, вона належить як щось неподільне всій міській громаді та є різновидом громадської (спільної, common) власності.

В Україні розрізнення між державним і комунальним чітко не проведене, в тому числі на рівні Конституції, що полегшує проведення брудних оборудок і захоплення спільної власності мешканців столиці, і не лише її. Класичний приклад: у грудні 2011 року Фонд держмайна продав 25% акцій компанії «Київенерго», яка, за визначенням Антимонопольного комітету, є природною монополією на ринку енергозабезпечення української столиці. Чи мав він на це право? І чи не було виведення «Київенерго» зі спільної власності киян елементарною крадіжкою з боку державного органу, який де-факто забезпечував інтереси «правильних» олігархів? 2014-го, після Революції Гідності, Київрада (63 голоси «за») проголосувала за те, щоб знайти способи повернути компанію столиці. «В енергетичній стратегії Києва врахувати, що... без повернення «Київенерго» у комунальну власність енергетична безпека неможлива», — зафіксовано в рішенні Київради. Те ж саме, на думку низки депутатів й аналітиків, мало стосуватися компаній «Київмлин», «Київгаз» тощо. Але... Голосування відбулося, а подальші дії в цьому напрямі надто вже кволі. Тим часом давно вже слід було законодавчо розписати у дрібницях відмінності між державною і комунальною власністю та повернути вкрадене майно міським громадам.

І взагалі: досвід останніх 15 років, як на мене, наочно довів, що економічна ефективність приватизованих (точніше, прихватизованих) олігархічним капіталом т. зв. «природних монополій», які забезпечують життєдіяльність населених пунків, виявляє себе передусім у вмілому виведенні коштів в офшори та у купівлі футболістів з Африки й Латинської Америки для клубів, які належать олігархам. Що ж стосується інвестицій в розвиток цих компаній і якості обслуговування клієнтів, то тут фактом є елементарна зневага до «простолюду». Спробуйте — навіть у столиці — перезаключити угоду з тими монополістами, які здирають із киян величезні тарифи, або відмовитися від квартирного телефону! Слід їхати і займати відповідну чергу з восьмої ранку, бо в іншому разі це навряд чи вдасться зробити. Добре, якщо ви — молода людина. А як у такій ситуації ведеться обтяженим хворобами пенсіонерам?

Пов’язана з цим проблема — періодичні відключення багатоквартирних будинків від гарячої води під тим приводом, що дехто з їхніх мешканців є злісними неплатниками, а технічних засобів індивідуального відімкнення не існує. Насправді такі засоби в Україні є вже близько 15 років, а відключення великих будинків, де 90% чи навіть 95% мешканців більш-менш справно оплачують комунальні послуги, — дія, несумісна зі справжньою, а не декларативною ринковою економікою, коли одних безкарний монополіст змушує розплачуватися за гріхи інших. Я вже не кажу про те, що в цьому випадку фактично йдеться про відродження феномену, притаманного тоталітаризму, — практики колективної відповідальності...

І взагалі — чи був в останні 15 років, надто за правління Черновецького, законним продаж тих чи інших комунальних об’єктів «своїм людям», не кажучи вже про розподіл землі (як писалося у мас-медіа, на мільярди доларів)? Дещо вже повернуте у столичну власність, дещо поступово повертається, але цю проблему слід вирішувати рішучіше, бо саме на нерозв’язанні «парасолькової» проблеми комунальної власності та всіх пов’язаних із нею питань активно спекулюють  політичні авантюристи. Втім, як і на тих інших столичних, які або не розв’язуються, або ж розв’язуються занадто повільно. Та про інші міські проблеми під оглядом включеного в столичне життя киянина — іншим разом.