«Таємниця» кризи перевиробництва

Чотири рази міністр, а нині народний депутат від Партії регіонів Сергій Тулуб давав це інтерв’ю «Дню» тоді, як його фракція блокувала парламентську трибуну, вимагаючи негайно ухвалити у другому читанні закон, який передбачає підвищення прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати. Народний депутат вийшов із зали збуджений і, у відповідь на запитання «Дня», «що відбувається», без передмов почав викладати свої аргументи.

— Наші фахівці дуже ретельно проаналізували фінансову ситуацію в країні й джерела наповнення бюджету. Це дозволило нам побачити резерви, достатні для того, щоб на цьому етапі підвищити мінімальні соціальні стандарти. І це не можна пов’язувати з тим, що наша партія почала виборчу кампанію. Деякі політики зробили це набагато раніше, але їхній продукт — це, головним чином, пусті слова. А послухайте, що говорить прем’єр-міністр — все на це налаштовано. Чого варті одні лише так звані соціальні (рекламні) ролики? Хіба це — не президентська гонка? А Партія регіонів у парламенті відображає ситуацію, що склалася в суспільстві — люди доведені до відчаю. І сьогодні ми не можемо дивитися на це байдуже. Подумати тільки, починаючи з минулого року, кожен пенсіонер недоотримав від 200 до 300 гривень на місяць. А лікарі та вчителі — від 600 до 1 000 гривень. Як назвати таку політику уряду й держави відносно своїх громадян? Ми стали на їхній захист, і вчора цей закон був прийнятий у першому читанні. Сьогодні ми блокуємо трибуну і будемо стояти до кінця, поки добродії з коаліції не зрозуміють, що такий закон країні та її людям конче необхідний і має бути введений у дію з 1 липня. І це буде подарунок народу України до Дня Конституції.

— В країні економічна криза і, здавалося б, насамперед, треба думати про те, як впоратися з нею...

— Природно, ми й про це не забуваємо. Більше того, цей закон якраз і є антикризовим, оскільки спрямований також і на те, щоб дати поштовх внутрішньому ринку, підвищити попит і запустити виробництво товарів. Якщо порівняти зарплату або пенсію рік тому з сьогоднішньою, то гаманець нашого громадянина сильно полегшав — інфляція 18—20 відсотків. Ціни на продукти харчування виросли неймовірно.

— Коли в минулому підвищували мінімальний рівень заробітної плати, то на шахтарів це нерідко не поширювалося, тому що економіка вугільних підприємств не давала такої можливості. Як буде тепер?

— Саме уряд Віктора Януковича вперше виконав цю норму 2006 року, і шахти змогли на законних засадах перейти на встановлену того часу мінімальну заробітну плату, що становила 400 гривень. І відтоді ми почали постійно й чітко її піднімати відповідно до змін, які відбувалися в економіці. А нинішній уряд обрав інший шлях. Він минулого року одномоментно збільшив зарплату шахтарів удвічі. Це, безумовно, добре. Гірники заслуговують гідної винагороди за цю важку працю. Але сьогодні інфляція вже з’їла це підвищення. І виходить звичайне, як казали раніше, окозамилювання. Шахтарям начебто платять зарплату, але при цьому не дають грошей на технічне переозброєння, капітальний ремонт і нове будівництво, на модернізацію, створення нових робочих місць. На все це в бюджеті нулі. Минулого року в країні загинуло 119 шахтарів — на 20 відсотків більше, ніж у позаминулому. За п’ять місяців цього року жертвами неналежної уваги до охорони праці та техніки безпеки вже стали 55 гірників. Чому? Виявляється, в бюджеті на охорону праці та техніку безпеки — лише чотири з половиною мільйона гривень. Порівняйте дві цифри: 4,5 мільйона та 4,3 мільярда, які галузь отримала на заробітну плату. А видобуток вугілля падає. До минулого року вже два мільйона тонн мінус. Та й вугільних лав стало на 42 менше. На кожній як мінімум працює 300 людей. От і порахуйте...

— Проте сьогодні в Україні начебто криза перевиробництва вугілля, викликана скороченням попиту. Парламент розглянув і ухвалив постанову, направлену на те, щоб вирішити цю проблему. Ви вірите в успіх цієї справи? Адже у нас і закон є про підвищення престижності шахтарської праці. Які були оплески, коли його приймали. А зараз шахтарі знову незадоволені.

— Хочу зауважити, що вказаний вами закон розробляв уряд Януковича й одноголосно затвердив на своєму засіданні. Але тоді, ви пам’ятаєте, БЮТ заблокував парламент, і до закону справа не дійшла. Потім він був прийнятий вже при уряді Тимошенко в дещо зміненому варіанті. В його обговоренні та розробці ми також брали активну участь і віддали свої голоси. Ми не претендуємо на авторство. Головне, що закон прийнято. Однак і це ще не все. Закон повинен працювати. А уряд з моменту прийняття його не виконує. До сьогоднішнього дня немає необхідних підзаконних актів, без яких закон практично не може працювати, оскільки немає механізму його реалізації. Наприклад, прибутковий податок шахтарів, як того вимагає закон, не знизили. І підвищених пенсій їм не платять. Їм навіть відмовляють в оформленні пенсій.

— Чому?

— Знайшли зачіпку й відповідають: не дозволено, оскільки, мовляв, вугільна промисловість має борги перед пенсійним фондом.

— Як таке може статися, якщо підприємства виплачують зарплату? В цьому випадку автоматично мають робити відрахування і до пенсійного фонду.

— Вуглярам дозволили не платити як у пенсійний фонд, так і до інших фондів соціального страхування — дали відстрочку. А якщо повернутися до вашого питання, то насправді в країні перевиробництва вугілля немає. Це міф. Він свідчить про непрофесіоналізм керівництва галузі. Сьогодні на складах шахт і збагачувальних фабрик, підлеглих Мінвуглепрому, накопичилося 2,4 мільйона тонн нереалізованого вугілля. Але ці шахти видобувають лише 60% вугілля України. В той же час, 91% усіх запасів припадає саме на ці державні підприємства. А приватні шахти видобувають в Україні 40% вугілля, але їхня частка в продукції, яка застрягла на складах, лише 200 тисяч тонн. Як кажуть, відчуйте різницю. І тоді ви зрозумієте, хто займається збутом. А хто ні.

І ось вам ще інформація для роздумів. Через державні шахти було проведено завезення імпортного вугілля до України. І його — півтора мільйона тонн! — наші шахти продали електростанціям як своє, видобуте. А 1,3 мільйона тонн вугілля власного видобутку розмістили на складах. От і весь секрет кризи перевиробництва. І все це було проведено через бухгалтерії — це цілком офіційні дані звітності.

Крім того, сьогодні головний покупець і продавець вугілля — державне підприємство «Вугілля України», підпорядковане Мінвуглепрому. Так ось цей державний монополіст одним шахтам за придбане в них вугілля дає передоплату (наприклад, «Свердловантрациту», «Ровенькіантрациту»), а іншим — ні (наприклад, «Добропіллявугіль»). Сьогодні цьому підприємству винні за відвантажену продукцію 80 мільйонів гривень, а «Донвугіль» — 16 мільйонів. Я можу цей список продовжувати. Одним дають передоплату, а іншим не платять взагалі, винні за декілька місяців.

— І чим при цьому керуються?

— Це у керівництва держпідприємства треба запитати. Коли на комітеті з ПЕК був звіт двох міністрів — паливно-енергетичного і вугільного (був тільки перший — Продан, а другий вибрав найсприятливіший час для відпустки), я спитав у заступника міністра: чи ти не бачиш у такій організації справи корупційних підходів? Відповіді не біло. (У день інтерв’ю стало відомо, що уряд збирається запропонувати парламенту звільнити голову Мінвуглепрому. — Авт.)

— Ухвалена парламентом постанова визначає винних за кризу перевиробництва у вугільній галузі Мінпаливенерго та Мінвуглепром. Чи не надто ліберальне рішення затвердили?

— Ви маєте рацію, я цим рішенням також незадоволений. Дуже вже воно м’яке, якщо враховувати ситуацію, яка склалася в Мінвуглепромі. Про Мінпаливенерго я не говорю. Але треба розуміти, що в загальному обсязі продукції, яку виробляє вугільне міністерство, лише трохи більше половини йде на електростанції. А з цієї кількості лише 80% — на державні станції. Решта — на приватні. Отже, міністерства повинні уважно проаналізувати структуру поставок вугілля. Тут у нас також великі проблеми. Експорт втратили. А щоб хоч щось заробити, нашим українським вугіллям торгують буквально за безцінь. І ніхто не шукає нових ринків. У тому числі навіть і всередині країни. Відомо, що у нас приблизно два десятки цементних заводів. Сьогодні всі вони використовують природний газ — дуже дороге сьогодні паливо. Але чому б їм не використати куди дешевше вугілля, якщо оцінювати вугілля за теплотворності? Заводу треба дати кредит, за рахунок бюджету погасити відсотки по ньому, провести необхідне переобладнання. В результаті буде придбано мільйон тонн вугілля. І не потрібно буде напружуватися зі сплатою за газ. А чому б не постачати наше вугілля в Білорусь, де свого такого палива немає? Це ще мільйон тонн. Треба шукати, працювати! А те, що керівники некомпетентні, я згоден.

— Чи не лежить ця проблема глибше — в тому, що ніхто в нас не займається енергетичними балансами?

— Як працюють наші міністри-«професіонали», сьогодні ходить безлічь анекдотів. Які там баланси? Хто про них чув? Досі на 2009 рік немає балансів по вугіллю. Як без них може працювати міністерство та його керівник? Особисто я чотири рази призначався міністром, та цього не розумію. Та й як країна живе та працює без енергетичного балансу взагалі? Цього я зовсім не розумію. Тому й відбуваються у нас різні катаклізми...

— Що дасть гірникам закон про депресивні території, затверджений днями парламентом? Чи не призначений він якоюсь мірою для того, щоб полегшити закриття шахт?

— Ні, в цьому випадку хвилюватися нічого. Закон чітко визначає термін депресивність, але головне, створює умови для приходу в такі регіони інвесторів, без яких нам ці населені пункти не підняти. На цих територіях треба створити привабливі економічні умови для інвесторів, дати свіжу фінансову кров і у вугледобування, і в інші виробництва, які ще збереглися там. Я завжди намагався спрямовувати депресивні міста по цьому шляху (зокрема, займався «Шахтарськантрацитом»). І ще на початку 90-х розробляв аналогічний документ. А тепер місцевим радам депресивних регіонів і населених пунктів буде дещо легше, оскільки ухвалено непоганий закон, але до нього ще треба розробити низку підзаконних актів.

— Серед заходів, спрямованих на оздоровлення вугільної галузі, завжди фігурувала приватизація. І ви також свого часу приділяли цьому увагу. Але чи можлива у нас приватизація взагалі, якщо шахтарів, всупереч Конституції, розділили на чорних і білих. У одних, так би мовити, своїх, держава вугілля купує, у інших, чиї шахти приватизовані, — не хоче його брати. Хто ж у таких умовах зазіхне на купівлю українських шахт взагалі?

— Я би назвав такий підхід злочинним. Не може, не має права Мінвуглепром ділити шахтарів за такою ознакою. Праця всіх шахтарів пов’язана з великим ризиком. У всіх вона дуже важко. Отже, на мою думку, цього в жодному разі не можна робити. Всі ці питання вирішуються — мають вирішуватися цивілізовано, шляхом створення економічних умов. Фахівці Партії регіонів ще 2006 року розробили програму реформування вугільної промисловості та навіть почали її випробовувати. Ми знаємо, що й як треба робити. Приватизація заради приватизації нікому не потрібна. Сьогодні навіть пошук ефективного власника не на першому місці, хоча держава вже остаточно довела, що вона для цієї ролі не підходить. Сьогодні важливо економічно і соціально захистити шахтарів. Вони повинні розуміти, наскільки готові захищати їхні інтереси місцеві органи, профспілки, та й сама держава. В умовах нинішньої кризи приватизація, як кажуть, «не на часі». Але працювати в цьому напрямі необхідно. Потрібен закон, а враховуючи, що 80% шахт, які залишаються сьогодні в державній власності, особливо збиткові, то й закон має бути про особливості приватизації вугільної промисловості.

— Ще одне питання стосовно приватизації. Президент, мабуть, побоюючись невдоволення шахтарів, заборонив приватизацію в період кризи вугільної галузі. Але його вето хочуть подолати і домогтися зняття цієї заборони. Ви на чиєму боці?

— Я проти таких рішень уряду, які дають можливість під килимом, під столом «прихоплювати» особливо солодкі шматочки у вугільній промисловості. А ця постанова Кабміну, якою визначаються підходи до приватизації 99 шахт, якраз і вводить несправедливі правила, згідно яких потрібні люди можуть щось собі увірвати. Президент у цьому випадку зробив правильно. Треба ще рішучіше діяти. Приватизувати щось можна лише на підставі закону, який передбачав би ступінь відповідальності за ці підприємства, причому продаж провести на основі відкритої прозорої програми й процедури. Тоді — будь ласка.

— Як народний депутат від Партії регіонів, яка вже практично почала виборчу кампанію, ви вже маєте сферу відповідальності?

— Передусім, я — заступник лідера партії. А ще мені доручено бути куратором чотирьох регіонів: Волинської, Рівненської, Хмельницької та Закарпатської області. Робота в них ведеться відповідно до плану.

— Спільну мову з людьми з цих західних регіонів знаходите?

— Звичайно. Всі ми українці. А тим паче, якщо говорити людям правду, показувати, що ми пропонуємо, як це буде здійснюватися і що в результаті вийде.

— А на чому робите наголос?

— Передусім, на соціально-економічному розвитку цих територій. Перед ними у держави немало боргів — погано розвинуті окремі галузі. Це — один із головних орієнтирів. Треба створювати робочі місця, щоб люди не виїжджали на заробітки за кордон, щоб не розпадалися сім’ї й не страждали діти.