Тіньові грядки сільського бізнесу

Розмова про сільський бізнес не може бути повноцінною без його третьої складової, яка в трикутнику великий, середній і малий бізнес є основою. Дрібне підприємництво, у якому селянин є безпосереднім виробником продукції, це, по-перше, — масове виробництво, у якому зайнято більше 90% селян, які поставляють на ринок в середньому 75% продукції. По-друге, без селянського паю не існував би ні великий, ні середній бізнес. А, отже, фактично кожен селянин-орендодавець є прямим учасником усього бізнесового процесу на селі, незалежно від того, вважає він себе таким чи ні, і бере в ньому особисто участь чи ні.

Та парадокс у тому, що цей малий селянський бізнес за своєю організаційною структурою, способом реалізації продукції і особливо за звітністю є в країні напівлегальним. Маю на увазі, насамперед, ряд юридично-правових аспектів, що досі половинчасто регулюють відносини між власниками землі та державою: від правового захисту та фінансової підтримки дрібних товаровиробників — до оподаткування їх прибутку та участі селян у розвитку інфраструктури села. Але якщо у питаннях захисту і підтримки дещо робиться (правда, більше тут обіцянок, ніж конкретних справ), то дві останні тези чомусь навіть не обговорюються. Таке враження, що і політики, і чиновники просто бояться навіть згадувати про цю тему, не кажучи вже про залучення до обговорення, вирішення її самих селян. Чи то бояться образити їх, чи відчувають саме свою вину перед ними. Але ж методи задобрювання, покривання, замовчування, удаваної показної турботи — не лікують хвороб, які обсіли село з усіх сторін, а навпаки — чим далі тим більше роблять їх складними й небезпечними.

Тож якщо ми вважаємо всю нашу землю, не тільки за Конституцією і Земельним кодексом, основним природним багатством країни, то чому більше 6 мільйонів гектарів її, маючи високу якість, практично не включені до економічного обороту, а отже — не беруть участі в формуванні бюджету країни? Тобто знаходяться, по суті, в тіньовій економіці. Підкреслюю, мова йде передусім про землю селянських особистих господарств, яких 4,7 мільйона.

ЗРУЙНОВАНИЙ МЕНТАЛІТЕТ

Уже багато років великий приватний сектор є не інакше як «хутором» вітчизняної економіки. Живе за принципом «моя хата скраю». І це за умов, коли життєво важливих проблем на селі, так би мовити, цілий віз. То хто його має тягнути? Основною тягловою силою завжди вважалася держава, яка за колишньої системи повертала на село частину грошей, що забирала, обезцінюючи селянський труд. Нині ситуація кардинально змінилася. Виробництво й соціальна сфера не лише існують паралельно, а віддаляються одне від одного. Хоч навпаки — повинні постійно пересікатися, оскільки існують на одній і тій же території.

Тому за нинішніх умов до сільського воза крім держави просто зобов’язана активно підпрягатися трійка — великий, середній і малий бізнес. Наскільки це роблять два перших — уже йшла мова на сторінках газети. А які можливості й резерви у третього? Почну з того, що далеко не всім селянам — власникам земельних ресурсів — не лише не до вподоби слова «бізнес», «земля-товар», «прибуток», «податок», а й державне втручання у їхню виробничу діяльність. Кожен з них волів би за краще перебувати в тіньовій, а не прозорій, легальній економіці. І водночас, як усі сільськогосподарські товаровиробники, користуватися відповідними державними пільгами: дотаціями, субсидіями, компенсаціями тощо.

Але у цивілізованому суспільстві так не буває. Пільги самі по собі не створюються, їх основне джерело — ті ж самі податки інших виробників, і насамперед агропромислового комплексу. Тому треба звикати селянам до тих економічно-правових стандартів, які є нормою розвитку кожного суспільства, у якому за відомим висловом, не можна жити, будучи вільним від нього. Тобто не роблячи у загальну казну свій, навіть наймінімальніший внесок, не можна розраховувати на велику підтримку.

Маю на увазі не податок на землю, який сьогодні складає 18 гривень за одну сотку на рік, а саме податок на товарну сільськогосподарську продукцію. Тобто продукцію, яку селянин сам виробляє і сам продає. Я розумію, що цією пропозицією можливо викличу негативну реакцію як самих селян, так і їхніх ревнивих політичних захисників, які давно й цілком успішно «пасуться» на сільському електоральному полі. Тим більше за нинішніх кризових умов. Але ж колись це повинно статися. Хоча, правду кажучи, я не пам’ятаю за усі роки незалежності, щоб для селян хоч один сільськогосподарський рік починався і закінчувався без економічних і фінансових потрясінь. Як не одну, то іншу підніжку придумають то в парламенті, то в уряді.

Отже, причина усіх криз у аграрному секторі — в управлінні ним, де не просто переплівся, а зрісся державний (ручний) і комерційний менеджменти. Адже колгоспів і радгоспів уже давно немає, як і колективної власності, а в державних структурах, які хоч і змінили вивіски та стали департаментами, головні, чи, говорячи по сучасному, топ-менеджери знизу до верху залишилися ті ж самі, які ніколи не працювали з селянами сам на сам. Зокрема, з дрібними землевласниками, яких ще 200 років тому американський президент Лінкольн назвав «найціннішою частиною держави». Тим більше, що за останні десять років не лише змінилася форма власності й виникли різні типи агроформувань, а відбулося відчутне розшарування серед селян. Одні стали більш заможними, другі — менш, а треті взагалі ледве зводять кінці з кінцями. І до кожного потрібен індивідуальний підхід, а не загальний, як при колгоспній системі — довів план і чекай звіту.

ВІЙНА ПРОТИ ФЕРМЕРСТВА

І ще про одну особливість сучасного селянського устрою. На відміну від інших країн, крім колишніх радянських, у нас склалося так, що внаслідок реформ у аграрному секторі українське селянство розділилося на два типи: фермерські й особисті селянські господарства. І перший закон (1991 року) щодо цього розподілу так і називався «Про селянське (фермерське) господарство». Причому поки остаточно не зникли колгоспи у їх первинному стані, за потурання влади особливо місцевої, ці два типи господарств протиставлялися одне одному, а точніше ворогували між собою. Робилося все можливе, щоб дискредитувати фермерство й протистояти його масовому розповсюдженню. І треба сказати, що цього досягнуто. Врешті маємо не тільки найменше фермерських господарств у світі по відношенню до кількості землі (причому з кожним роком їх стає все менше, торік майже на 1000 юридичних осіб), але й плутанину в звітності: юридичну, економічну, фінансову, статистичну і т.д.

Візьмемо елементарне питання — кого вважати на селі представниками малого бізнесу. Виявляється, що тільки фермерів, оскільки вони є юридично зареєстрованими підприємцями і згідно закону — платниками податків. А отже, мають право розраховувати на різні пільги від держави. Але їх сьогодні трохи більше 40 тисяч і у їхньому розпорядженні, за статистикою Мінагрополітики, — 4,3 мільйона гектарів землі. Але це в цілому. Бо не менше 80% складають фермери, які обробляють від 50 до 150 гектарів. Решта є представниками уже середнього бізнесу. Їх земельні угіддя разом із паями займають площу по кілька тисяч гектарів землі. Але і перша, і друга категорія фермерів повністю працює у правовому полі і є юридично визнаними суб’єктами підприємницької діяльності.

ЗАЛИШЕНІ ОДНООСІБНИКИ

Зовсім у іншому статусі знаходиться друга і найбільш масова категорія — це представники особистих селянських господарств, умовно назвемо їх одноосібниками. За радянських часів офіційно влада так і називала тих, хто не був членом колгоспу. А не офіційно вони вважалися «куркулями», «ворогами» і постійно були під наглядом відповідних органів. Але таких налічувалося до десяти на весь район. Сьогоднішніх «одноосібників» більше мільйона, але лише формально їх можна віднести до малого (дрібного) бізнесу. Тому що, як не дивно, але ніякими правовими обов’язками перед державою ці господарства не наділені, хоча саме вони виробляють приблизно дві третини, якщо не більше рослинницької і тваринницької продукції. Точної цифри ніяка статистика не назве. Так само ніхто не скаже, скільки цієї продукції вони продають, а скільки залишають для власних потреб. Така звітність відсутня.