Ціна «перехватизації»

Економічне благополуччя країни значною мірою залежить від уміння влади правильно розпоряджатися державною власністю. Нині Україна пожинає перші результати великої приватизації. Однак «під державним крилом» ще залишилися привабливі об’єкти, які хочуть продати. Наприклад, той же Одеський припортовий завод (ОПЗ) чи «Укртелеком». Як відбуватиметься приватизація «найсмачніших» об’єктів держмайна наступного року та яким чином на активність інвесторів вплине зрив приватизаційного конкурсу ОПЗ? А також, яку конкуренцію приватизації складатиме рейдерство, котре нині в Україні набирає обертів? Про це та про інше «День» розмовляв із директором Міжнародного інституту приватизації, управління власністю та інвестицій, доктором економічних наук Олександром РЯБЧЕНКОМ.

— Прокоментуйте наслідки зриву приватизаційного конкурсу ОПЗ. Якими, на ваш погляд, будуть результати можливої судової тяганини між урядом та компанією-переможницею?

— Ситуація довкола Одеського припортового заводу лаконічно вписується в українське сьогодення. Конкурс оголосили, бо до бюджету від приватизації запланували отримати 8,5 мільярда гривень, а надійшло — півмільярда. Щоб виконати бюджетні надходження, уряду потрібно продати якийсь об’єкт за 8 мільярдів гривень. Реально готовий до швидкого продажу тільки ОПЗ. На підготовку інших об’єктів потрібно 8—12 місяців. Крім того, за перший і другий квартал 2009 року завод продемонстрував невеликі (але це ще одна формальна підстава для продажу) збитки — 38 мільйонів гривень. Успішний продаж ОПЗ полегшив би розмову уряду з МВФ у питанні ціни газу для споживачів та довів цій організації, що Україна може не тільки просити гроші.

Я переконаний, що було попереднє з’ясування позицій учасників та уряду. Інвестори хотіли почути, що грошові гарантії повернуть у встановлений термін після завершення конкурсу, що перемогти може кожен. А уряд прагнув переконатися, що знайдуться покупці, які заплатять вісім мільярдів гривень. І остання позиція була принциповою. Без неї проведення продажу нічого б не давало уряду, адже мова йшла про отримання не менше восьми мільярдів гривень для держбюджету. Саме тому до конкурсу все було спокійно, навіть, незважаючи на президентську критику. Коли ж під час торгів ціна зупинилася на п’яти мільярдах гривень, а не на восьми, тоді й виникла бурхлива реакція з боку прем’єр-міністра. Якби не було жодних попередніх розмов і обіцянок, то не було б такої реакції.

Тепер про переможців та переможених. Конкурсна комісія прийняла рішення не визнавати переможця. Що далі? Оскільки перемогла українська компанія, близька до «Приватбанку», то судового позову, навряд чи вдасться уникнути. Ця команда вміє захищати свої майнові права й неодноразово доводила, що не боїться судових зіткнень. На мою думку, «Приват» виграє суд у питанні продажу ОПЗ. Але він не отримає цей об’єкт. Влада, як продавець, має безліч можливостей у межах цивільного права знайти зауваження, які дозволять їй не віддати ОПЗ. Можлива і мирова угода: обидві сторони домовляться, і новий власник додасть до п’яти мільярдів ще три мільярди гривень.

— Які наслідки для вугільної галузі матиме заборона конституційного суду стосовно продажу 99 шахт?

— З цього рішення випливає, що приватизація шахт можлива, але інші засоби продажу — ні. При цьому всі чудово розуміють: подальше перебування великої кількості вугільних шахт у державній власності не дає їм жодних перспектив на виживання. З іншого боку, звичні щорічні об’єми бюджетних грошей на відродження вугільної справи не дозволяють зрушити справу з місця. Головний бар’єр для вугільної реформи — заробляння чиновниками непоганих грошей за рахунок державного бюджету. І це ціла система. Ви ж бачите, далі розмов вугільна реформа не рухається.

— Наскільки ефективне управління приватизованими об’єктами, і чи ви бачите потребу в реприватизації якихось підприємств?

— За 18 років незалежності відбулося декілька етапів приватизації. І не можна їх ставити у один ряд для порівняння. Так, якщо держава має претензії до роботи підприємств, які приватизовані шляхом продажу контрольного пакету акцій одному власнику, який не виконує своїх зобов’язань, то вона через суд дуже просто забере у нього підприємство. Справжній головний біль для держави сьогодні становлять підприємства часів сертифікатної приватизації, які продавалися в буремні 90-ті роки. У цих підприємств, приватизованих сертифікатним шляхом, здебільшого немає власника контрольного пакету. Всі акції розпорошені між дрібними власниками, які володіють 5—10% пакетами. І саме при сертифікатній приватизації жоден з дрібних власників не відповідає за діяльність підприємства. Тому, як, і в кого забирати таке неефективне підприємство?

— А чи багато підприємств, які потрібно забирати через неефективне приватне управління?

— Найгірший власник — це держава. Я не знаю жодної фінансово-промислової групи, яка б застосовувала аналогічні державним підходи з управлінні власністю. Наприклад, п’ять років збитковості. Якщо приватному власнику потрібне підприємство, то він ніколи не допустить збитковості, не дозволить красти, або створювати біля нього десятки офшорних компаній.

Звичайно, що сьогодні деякі приватизовані підприємства слід повернути державі. Але питання реприватизації не повинно стати революційним. Мова йде про повсякденну роботу Фонду держмайна. Так, у судовому порядку державі вже повернули триста об’єктів та шукають на них нових ефективних власників. Забираючи ж підприємства в неефективних власників, не можна використовувати політичний фактор. Так, у випадку з «Криворіжсталлю» офіційною причиною повернення став малий термін, відведений на проведення приватизаційного конкурсу. Подібне порушення було зафіксоване ще в 195 приватизованих підприємствах, але повернули тільки одне. Продаж решти 195 підприємств держава навіть у судах не оскаржувала.

Іще одне: дуже добре, що в Україні немає закону про націоналізацію. Якби він був, то в країні розрослася така корупція, якої ще світ не бачив. Це був би неймовірно прибутковий бізнес. За право провести націоналізацію свого неефективного підприємства олігархічні структури пропонували б чиновникам солідні суми. При цьому самі б вони просто озолотилися: раніше чимало підприємств купували за приватизаційні майнові сертифікати. При чому ці сертифікати скуповували не за номінальною вартістю (за 500 гривень), а за символічною (10 гривень). Ви тільки уявіть: у випадку реприватизації власнику такого підприємства держава мала б повернути за кожен вкладений сертифікат 500 гривень, а не — 10. Тобто прибуток перевищує витрати у 50 разів. Тому в Україні не може бути процесу націоналізації підприємств, бо він буде абсолютно несправедливим і принесе шалені прибутки олігархічним структурам, а державі — величезні збитки.

— Чому поруч із законним придбанням підприємств останнім часом почастішали випадки рейдерського захоплення? Які причини його появи в Україні та світі?

— У нас зараз друга хвиля рейдерства. Жодних психологічних чи ментальних причин його появи немає. Рейдерство живиться неповагою до закону та значною корумпованістю судів. Доки рейдерство з усіма його складовими (продажними судами, правоохоронними структурами та «кришуванням» влади) буде найдешевшим способом набуття майнових прав, доти воно процвітатиме. Якщо влада не може подолати рейдерство, то принаймні, не слід забувати: будь-яке майно повинно працювати. Якщо воно просто лежить, то його можуть вкрасти. Завдання держави — змусити майно працювати ефективно, а не припадати пилом. Тобто, в Україні час завершити будівництво інституту приватної власності.

У світі рейдерство теж існує. Називається воно «недружнє поглинання». На фондовому ринку «недружнє поглинання» відбувається через скуповування та концентрацію контрольного пакета акцій без попередження власників компанії. Звичайно, що воно теж потрапляє під дію певних законів. Але у США чи Європі не можна просто провести фіктивні збори, назвати їх акціонерними, потім у суді отримати рішення на їх правомірність, затвердити новий статут підприємства, призначити нового директора та й провести фізичне захоплення підприємства. У Європі «дике» рейдерство неможливе. Силове захоплення підприємств — це витвір українських та російських олігархічних структур.

— Але ж рейдерством займаються не всі?

— В інтерв’ю одного українського олігарха прочитав, що в його розумінні рейдерство — це одна з найдешевших форм отримання підприємств на ринку. Силовим захопленням підприємств не займаються ті бізнесмени, які розуміють, що таке певний рівень бізнес культури, хто відчуває свою роль і відповідальність перед суспільством. Рейдерство — прерогатива тих бізнесменів, в яких бажання стати ще багатшим пересилює природне бажання відчувати себе людиною.

— До чого може призвести подальше вкорінення рейдерства в Україні?

— Великі економічні флагмани, такі як «Криворіжсталь» чи «Азовсталь» не можна захопити. Не погіршиться від рейдерства і показник ВВП. Однак порушення прав власності, яке не карається законом, а навпаки, легалізується, подає дуже негативні сигнали суспільству. Рейдерство створює загрозу національної безпеки в тому сенсі, що через безкарність злочинців населення втрачає довіру. А не може бути стабільною держава, у якій довіра до влади та правоохоронної системи — мізерна. У такої держави дуже нестійкі перспективи. У світі існують такі поняття як «моральний дух», «імідж держави». Зруйнувати ці категорії дуже просто, а розбудувати — складно.

— Як оцінюєте масштаби земельного рейдерства та чи можуть йому протистояти селяни?

— Земельне рейдерство не набуло того розмаху, який міг би бути. Всі земельні питання вирішуються через нелегальні схеми купівлі-продажу. І це природно, бо в державі немає відкритого прозорого ринку землі. На мою думку, не можна забороняти селянам продавати землю, бо — це їхня власність. Держава повинна упереджувати загрозу появи земельних монополістів серед покупців з допомогою видачі спеціальних дозволів на купівлю та фіксуючи договірні зобов’язання покупця землі.

— Яким чином в інших країнах борються із рейдерством? Що треба зробити в Україні для його приборкання?

— У мене таке враження, що держава не серйозно ставиться до проблеми рейдерства. Створюються Антирейдерські комісії, проводяться засідання, але впливу на ситуацію немає. Хоча для наведення ладу досить було б жорстко покарати всіх учасників (виконавців, знаменитих замовників) хоча б однієї рейдерської операції. Після цього на ринку залишиться не більше 10% рейдерів. Головні причини рейдерського ренесансу в Україні — безкарність та ще відсутність цивілізованої системи руху майна. Звичайно, можна назвати цілий список антирейдерських заходів. Але це все теорія. Практична боротьба з рейдерством почнеться після появи політичної волі у керівництва країни.