У контексті податкової реформи

Після Майдану всі зусилля політиків і чиновників спрямовані на звершення великих справ у різних сферах діяльності, в тому числі й економічній. Проте великі справи складаються із множини малих, які необхідно в першу чергу вирішити. Пропонується як попередньою, так і нинішньою владою удосконалити систему стягнення податку на додану вартість. Проте не береться до уваги, що в Україні рух потоків сільськогосподарської продукції та фінансових надходжень при зміні власності має безліч химерних напрямів, які не зміняться тільки удосконаленнями Податкового кодексу в частині ставок оподаткування. У часи інформатизації суспільних процесів, щоб знайти навіть підозри щодо незначного ухиляння від сплати податків, країни світу застосовують спеціально розроблені комп’ютерні програми, за допомогою яких виявляють ці наміри. Так, у США Служба внутрішніх доходів застосовує різні програми і включає до списку організації, які підлягають обов’язковому аудиту, якщо комп’ютерне рейтингове сканування за спеціальною вибірковою програмою (Discriminative Function System) визначить імовірність податкового порушення.

Можливо, і в Україні слід запровадити систему визначення порушників оподаткування, одержати додаткові кошти і вже на наступному етапі удосконалювати ставки оподаткування.

Звернемося до статичної звітності, за якою звітують сільськогосподарські підприємства. Задамо собі питання: що відбувається в царині руху продукції і фінансів як першооснови податкової системи? Попередньо нагадаємо, що сільськогосподарські товаровиробники реалізують 60—80% вирощених зернових культур. Проте у річній звітності підприємств бачимо дещо інше. Так, у 2012 р. 7455 сільськогосподарських підприємств (без фермерських і господарств населення) виробили 10,8, а реалізували 11,7 млн т озимої пшениці. При цьому 369 підприємств не виробили жодної тонни пшениці, а реалізували 148,8 тис. т, 1124 підприємств — реалізували у 2,2 рази більше, ніж виробили (купили 1444,2 тис т за ціною 811,8 грн за 1 т), 499 — на 36% (345,6 тис. т за ціною 923,6 грн), 387 — на 18,5% (158,4 тис. т за ціною 906,1 грн), 916 — на 4,7% більше (76,1 тис. т за ціною 378 грн) і заробили на цій лише операції купівлі-продажу відповідно 47,9; 900,7; 165,5; 87,7 і 85,8 млн грн Надлишкові обсяги пшениці (2,2 млн т) були закуплені в дрібніших і слабших підприємствах за середньою ціною 961,1 грн, а потім реалізовані за ціною 1500—1700 грн за 1 т. В результаті 3295 підприємств тільки на цій операції купівлі-продажу озимої пшениці заробили 1,3 млрд грн чистого прибутку.

Аналогічна ситуація і з перерозподілом прибутку на користь тих, хто скуповує за безцінь олійні культури і на цьому будує свій бізнес. Так, 6388 сільськогосподарськими підприємствами було вироблено 6,2 млн т насіння соняшнику, а реалізовано 6,8 млн т. При цьому 3970 підприємств реалізували 3,47 млн т насіння соняшнику власного виробництва (собівартість 1 т — 2316,5 грн) і 1,27 млн т — закупили за ціною 1812,7 грн та після цього реалізували 4,74 млн т за ціною 3590,9 грн за тону й одержали 6,34 млрд грн чистого прибутку, в тому числі 1,9 млрд грн — за попередньо придбане насіння соняшнику за низькою (удвічі нижчою від ринкової) ціною. Так само 1062 підприємства (із 1976) закупили і реалізували 95,4 тис. т насіння ріпаку і заробили 260 млн грн чистого прибутку, в тому числі 42,5 млн грн — 257 підприємств (реалізували 43,9 тис. т), які взагалі його не виробляли. Також 1330 (із 3149) підприємств реалізували 1885 тис. т власного насіння сої і 356 тис. т — закупленого в інших підприємств та одержали відповідно 680 і 569 млн грн чистого прибутку.

В цілому за рахунок перепродажу цих культур один одному за заниженими цінами окремою часткою підприємств було одержано 5,35 млрд грн прибутку, а отже — на таку ж суму завдано збитку тим, у кого вони придбали цю сільськогосподарську продукцію. Підприємства, які реалізували перекуплену сільськогосподарську продукцію, мали значно вищу (у 1,5—3 разу) різницю між ПДВ зобов’язанням і ПДВ кредитом (або вхідним ПДВ), ніж підприємства, які не займалися таким «бізнесом». Тобто сільськогосподарські підприємства, які займаються скупівлею продукції та її перепродажем, окрім одержаних 5,35 млрд грн чистого прибутку від продажу не виробленого ними зерна, ще й у 1,5-3 рази більше акумулюють на спеціальному рахунку ПДВ від продажу сільськогосподарської продукції у розрахунку на 1 га посіву, ніж підприємства, які за низькими цінами продали їм свою продукцію.

У результаті в 2012 р. 7427 підприємств у галузі рослинництва одержали 19,6 млрд грн прибутку, в тому числі 5,35 млрд за рахунок перекупівлі та продажу основних видів продукції. Тоді як 1740 підприємств при реалізації продукції рослинництва одержали 2,5 млрд грн збитку. Якби вони реалізували свою продукцію збутовим кооперативам за справедливими цінами або ж державним торговельним організаціям, то одержали б 2,85 млрд грн прибутку. З урахування того, що багато підприємств виробляли продукцію і не продавали, інші — не виробляли, але продавали, а значна частина перепродувала продукцію і т.д., то невідомо, скільки ПДВ на цьому ланцюгу було загублено або ж збільшилася частка його відшкодування Державним бюджетом України.

Зауважимо, що за відсутності розвинених збутових кооперативів сільськогосподарські підприємства  2012 р. реалізували озиму пшеницю за цінами, які відрізнялися у 5—10 разів, а 2013 р. — у 3—7 разів. Так,  2013 р. 34 підприємства реалізували 19 тис. т озимої пшениці за ціною 367 грн, тоді як 41 — 20 тис. т за ціною 2660 грн за 1 т. Якщо розглянути інший зріз економічних відносин, а саме: який рівень цін закупівлі озимої пшениці зафіксовано у звітності підприємств, які скуповують зерно і потім його продають за значно вищими цінами, то тут ситуація ще драматичніша. За даними річних звітів за 2012 р. 283 сільськогосподарські підприємства купили в інших господарств 363 тис. т озимої пшениці за ціною 377 грн за 1 т, 75 — 109 тис. т за 44 грн за 1 т. Зовсім дивне придбання 510 підприємствами 950 тис. т зерна, яким продавці доплатили по 1118 грн за кожну тонну пшениці.

Можна наводити безліч парадоксів аграрної економіки й за іншими сільськогосподарськими культурами та роками. Але тут постає запитання: чи є приклади в демократичних країнах продажу сільськогосподарської продукції не за ринковими, а за символічними цінами одне підприємство іншому? При цьому держава більше 20 років абсолютно не звертає уваги на такі «ринкові» відносини! З іншого боку, уряд хоче «удосконалити» систему оподаткування, залишаючи поза увагою потоки продукції і фінансів за невідомими каналами реалізації сільськогосподарської продукції. Невже нікого не турбує, що сільськогосподарська продукція реалізується більш слабкими підприємствами економічно сильнішим за цінами, які у 1,5—10 разів нижчі ринкових? І немає політичної волі щодо створення кооперативів зі збуту продукції або ж на початкових етапах — державних збутових (включаючи експортних) організацій, які управлятимуть процесами пільгового кредитування проведення весняно-польових робіт, закупівлі за гарантованими цінами і зберігання продукції, її реалізації в найсприятливіші періоди й розподілу коштів між первинними виробниками відповідно до кількості та якості проданої продукції.

З наведеного нами можна зробити висновок, що перспективи наповнення коштами Державного бюджету України, як і розвитку самої країни, в першу чергу лежать у площині наведення елементарного порядку в економічних відносинах.