У пошуках нової економічної ідеології
ЕКОНОМІЧНИЙ ШТОРМ І АНТИКРИЗОВІ СТРАТЕГІЇ
Світова економіка знову стоїть на краю прірви нової фінансово-економічної кризи. Обвал світових фінансових індексів на початку серпня супроводжувався хаотичними оцінками і суперечливими прогнозами щодо перспектив розвитку економічної ситуації. Землетрус на фондових ринках стався після того, як США, підвищивши межу допустимого держборгу, здавалося, врятували себе й увесь світ від катастрофи, що насувається. Чому політичне рішення американської влади не здобуло належного ефекту і довгостроковий кредитний рейтинг США було знижено міжнародним рейтинговим агентством Standard & Poor’s із максимального рівня ААА до АА+ з «негативним» прогнозом — для багатьох експертів залишилося неясним. Утім, можна говорити про те, що політичні рішення вже не можуть ані «відмінити» технічні дефолти, й ані, тим більше, зупинити переформатування глобальної економіки, що розпочалося. Сьогодні по суті питання стоїть таким чином: або світова економіка стане підтримуватися тактичними інструментами і поступово перебудовуватися, або буде допущено шоковий сценарій з метою виходу на нову платформу після кризової економіки. Поки що фінансово-економічна невизначеність, яка панує на ринках, свідчить про те, що у глобальних гравців відсутня ідеологічна візія економічного порядку. Такий ідейний вакуум якраз і підштовхуватиме шоковий сценарій. Тому на сучасному етапі невизначеності перед усіма країнами стоїть подвійне завдання: пошук балансу на світовому фінансовому ринку й утримання національних економік від загрози боргових криз. Цікаві з огляду на це особливості боротьби з кризою в Європейському Союзі, Китаї та Росії.
Європейський Союз, який зіткнувся з кризою суверенних боргів країн-членів, постав перед проблемою корекції економічної стратегії, яка не зважила на можливі фінансові ризики від підтримки стабільно дорогого євро в небагатих європейських економіках. Грецький економічний колапс, Італія, Португалія, Іспанія, які стоять на порозі кризи, — внесли на порядок денний питання про перегляд наявної моделі єврозони. Отже, сьогодні головний локомотив європейської економіки — Німеччина, яка вже двічі узяла на себе основну долю допомоги Греції, усвідомила безперспективність технічних вливань і необхідність зміни всього економічного курсу Євросоюзу. Логіка розвитку великих економічних територій переглядатиметься на користь формування регіональних. Грецький дефолт, американська боргова криза примушують ЄС переформулювати свою економічну ідеологію в бік більшої фінансової федералізації. По суті, йдеться про формування федерального фінансового центру на чолі з провідними економіками в особі Німеччини, Франції та Великобританії, створення структур загального фінансово-економічного управління, формування єдиної політичної та економічної стратегії стосовно країн, так би мовити, федеральної периферії. Основний висновок із європейської кризи полягає в тому, що можливості кредитних економік як багатих, так і небагатих — вичерпуються. Необхідно повернутися до реальної економіки, переорієнтовуватися із зовнішніх на внутрішні ринки. Та питання — в тому, на які індустріальні майданчики і технологічні ресурси вона зможе спертися. Велика інтеграція європейського простору свідчить, що, з одного боку, параметри нової економіки визначатимуть країни першої ліги, як володарі інновацій. З іншого боку, необхідно розуміти: від країн другої ліги буде потрібна концентрація не лише економічних, а й політичних зусиль для того, аби не опинитися на індустріальній, а то й «складальній» європейській периферії.
Падіння глобального попиту в Америці, Європі й Азії гальмує економічне зростання в Китаї. Ставки на масштабний експорт і значні доларові резерви вже не настільки ефективні. Найближчим часом Китай має намір зосередиться на собі, реструктуризувати і ре-збалансувати свою економіку і не допустити зупинки економічного зростання. Зважаючи на це, Піднебесна вже окреслює контури моделі нової економіки: відхід від експортно орієнтованої стратегії, запуск інструментів внутрішнього попиту і стимулювання вжитку. Калібрування економічного курсу в бік невикористаних резервів внутрішнього вжитку також гратиме на зниження залежності від доларових активів і загалом від зовнішнього попиту. Жорстка позиція щодо фінансової політики американської адміністрації свідчить про те незадоволення, яке панує в китайських владних колах щодо глобального фінансового хаосу, який ніхто не контролює. Сьогодні Китай претендує на роль ключового фінансового гравця, який цілеспрямовано домагатиметься дискваліфікації долара як головної валюти і висунення юаня як однієї з резервних світових валют.
Прогнози щодо того, як криза позначиться на пострадянських економіках, переважно негативні. І причина цього — в більшій уразливості до ризиків бюджетно орієнтованих економік, тим більше зав’язаних на експорт сировинних ресурсів. Для північного сусіда пряма кореляція ціни на нафту з дефіцитом бюджету означає, що російська економіка в найближчій перспективі навряд чи зможе скільки-небудь істотно обмежити зовнішні запозичення. Перевантаженість соціальними зобов’язаннями робить російську економіку фатально залежною від кон’юнктури на зовнішніх ринках. Звідси постійне перебування в ситуації високих витрат, від яких неможливо відмовитися, і вічному пошуку джерел покриття бюджетних дефіцитів. Тож нині немає передумов для значного зниження цін на нафту (хоч і дається широкий розкид оцінок із цього приводу), але водночас такі макроекономічні ризики, як зниження курсу рубля, падіння іноземних інвестицій та уповільнення економічного зростання, свідчать про високу вірогідність входження російської економіки в смугу фінансового шторму. Той чинник, що макроекономічні ризики останнім часом переважують внутрішньо-економічні, може дати хибне бачення виходу із ситуації. Росія вже давно наполягає на зниженні ролі долара як резервної валюти, зменшенні залежності національних економік від фінансового допінгу глобальних структур типу МВФ, диверсифікації світової економічної структури і, нарешті, на перегляді неолібералізму як головної філософії та економічної стратегії, що абсолютно виправдано за нинішньої економічної невизначеності. Однак при цьому очевидно, що в новому післякризовому багатополярному світі ключовим залишиться «право сильного» — на чолі полюсів стануть сильні національні економіки, які вийшли із кризи з економічним зростанням.
Оцінюючи те, в яких іпостасях у різних країнах проявляється криза, і те, яких заходів уживають різні уряди для пом’якшення її ударів, можна зробити два висновки. По-перше, світова економіка переживає не просто економічний спад у вигляді рецесій, депресій, дефолтів. Економічний світовий устрій струшує ідеологічна інфляція, руйнування системи ціннісних координат. По-друге, виходом із кризи має стати формування нової економічної ідеології. Ключову роль у новому економічному устрої гратимуть не фінансові інструменти, а реальні економіки та інноваційні технології.
УКРАЇНА: ІДЕНТИФІКАЦІЯ СТРАТЕГІЇ
Україна отримала у спадок від СРСР індустріально переобтяжену і застарілу економіку. За минулі 20 років не було проведено реструктуризації промисловості й перебудовано внутрішні виробничі майданчики. Ставку на розвиток великих індустріально-сировинних комплексів як двигуна економіки в 1990-ті роки було виправдано високими цінами на сировину, що надалі зробило економіку залежною від зовнішньоекономічної кон’юнктури і, врешті-решт, зовнішнього, а не внутрішнього ринку. Після хвилі фінансової кризи 2008 року перекоси в структурі економіки стали дедалі виразнішими. Виявилося, що українська економіка повністю залежить від світового попиту на металопрокат та продукцію сільського господарства і втратила зв’язок із внутрішнім ринком, а українська промисловість так і не отримала достатніх стимул-реакцій для розвитку.
За умов скорочення глобальних інвестицій у добувну та обробну промисловість, металургію та хімпром, падіння цін на ресурси, сировину, продукти первинної переробки, які є джерелами поповнення бюджету, українська економіка вже не в змозі генерувати достатніх доходів для виконання взятих на себе державою соціальних зобов’язань. Як наслідок, за умови негативних для української економіки тенденцій падіння світового попиту на продукцію «традиційних» індустріальних галузей можна спрогнозувати зростання бюджетних дефіцитів, соціальних неплатежів, внутрішніх і зовнішніх боргів.
Отже, з огляду на це Україні доведеться шукати відповіді на декілька ключових викликів: як реструктуризувати промисловість у напрямі диверсифікації попиту і який конкурентний продукт запропонувати на зовнішній ринок; як запустити внутрішнє виробництво й мотивувати вжиток вітчизняної продукції, тобто яку модель економічної модернізації обрати. Відповісти на ці виклики за допомогою суто технологічного інструментарію вже неможливо. На відміну від Росії та Китаю, ми не маємо в своєму розпорядженні стільки природних, сировинних, фінансових і трудових ресурсів. Тому необхідне коригування реформаторської стратегії, здатне в комплексі «схопити» й «охопити» всі напрямки економічної, соціальної та технологічної модернізації.
Запуск внутрішнього ринку вимагає ухвалення політичних рішень щодо реформування кредитно-фінансової та банківської систем, створення ринкової інфраструктури, формування інститутів внутрішньої конкуренції, визначення пріоритетів економічного розвитку. Орієнтована на внутрішній ринок модель дрібноторгового капіталізму (малий і середній бізнес розвивався переважно у сфері торгівлі й дрібнотоварного виробництва) не може гарантувати якісного і, головне, миттєвого економічного зростання. Сьогодні потрібно робити ставку на нову індустріалізацію, прямувати від торговельного до неопромислового капіталізму, будувати економіку високої доданої вартості. А це, у свою чергу, означає створення інвестиційних і податкових умов для розвитку нових індустріальних виробництв, проведення технологічного аудиту і перезапуск сучасних промислових майданчиків. Для цього, можливо, знадобиться перехідний період для того, щоб реструктуралізувати економіку і збудувати нові внутрішні індустріальні ланцюжки.
Можна виділити декілька векторів структурної модернізації.
Вектор перший — лібералізація економіки, яка передбачає, по-перше, створення прозорих правил економічної гри, мінімізацію адміністративного і загалом державного втручання в економіку, дерегулювання бізнес-діяльності. По-друге, необхідна корекція податкової політики з метою створення системи податкових стимул-реакцій для розвитку середніх індустріальних виробництв. Ми повинні виходити з розуміння того, що, на відміну від потужних промислових комплексів, орієнтованих на зовнішній ринок, саме середні й малі підприємства можуть «заповнити» внутрішній ринок. Проте без здобуття середнім бізнесом необхідного ринкового інструментарію процес трансформації від пострадянської до сучасної «вільної» економіки може затриматися на невизначений час.
Вектор другий — реформування банківської та кредитно-грошової систем. Метою таких реформ може стати стимулювання пріоритетного розвитку малих і середніх банків, орієнтованих як на споживче кредитування, так і на кредитування середнього бізнесу. Однією з перешкод, які гальмують процес переходу до неопромислового капіталізму, є непомірні й незрозумілі під кутом зору класичного банкінгу роль і функції державного банку, який вимушений кредитувати разові та локальні проекти уряду, тим самим дублюючи функції Міністерства фінансів. Як наслідок, збивається і душиться формування кредитного ринку, обмежуються обсяги кредитних ресурсів для виробничого сектору і вжитку. Друга перешкода — недоступність банківського кредитування для середнього бізнесу. Українські банки вважають за краще або обслуговувати великих клієнтів, або обмежуватися наданням кредитних ліній на практично «безвихідних» для підприємця умовах. Та водночас саме «середні» регіональні банки зацікавлені в залученні постійних лояльних клієнтів і можуть стати фінансовою опорою для середніх промисловців.
Вектор третій — запуск державних цільових програм із пріоритетного розвитку «проривних» галузей економіки. Такий підхід передбачає запровадження тимчасових протекціоністських заходів для того, щоб модернізувати, реорганізувати і вкоренити на внутрішньому ринку «проривні» галузі, провести перебудову системи дистрибуції та маркетингової політики. Для України подібними галузями можуть стати будівництво дешевого соціального житла, виробництво автомобілів середнього і малого класів, авіа- і турбінобудування, які є найпривабливішими з погляду швидкого становлення. У цьому держава може виступити як активний економічний агент, надаючи адресні пільгові кредити для закупівлі новітніх технологій та загалом виробничих потужностей.
Вектор четвертий — запуск державних програм з модернізації соціальної та комунальної інфраструктури, передусім у сільській місцевості. У цьому плані важливим видається створення виробничих зв’язків між вирощуванням, виробництвом і реалізацією сільськогосподарської продукції для того, щоб мінімізувати ціни на внутрішньому ринку й тим самим стимулювати зростання продажів на вітчизняному аграрному ринку.
Економічна криза як у глобальних масштабах, так і в розмірах національних економік переконливо свідчить, що назріла потреба в ефективному коригуванні економічних курсів і стратегій. У світі фактично почалася перебудова виробництв і капіталів, пошук нових технологій та конкурентних переваг. За таких умов Україні вкрай важливо не залишатися на узбіччі, активно відстежувати зарубіжний досвід, шукати власні ресурси економічного розвитку, а найголовніше — активно реагувати на національні та глобальні виклики. Саме в період економічної перебудови в України з’являється реальний шанс як здійснити необхідні реформи, так і вбудуватися в новий економічний устрій.
