Український телеприймач — «інтернаціоналіст»

Українське суспільство розділилося ще й за «телевізійним» принципом. Квартири одних громадян прикрашають сучасні японські, південнокорейські та голландські телеприймачі, а то й домашні кінотеатри, а у інших усе ще миготять радянські «Електрони» та «Берізки». Останніх, щоправда, щодня стає усе менше. Які ж телевізори обирають сьогодні українські споживачі? І чи можна говорити хоча б про потенційну конкурентоздатність на цьому ринку вітчизняної продукції? Та й чи можна взагалі український телевізор називати українським?

ПАЦІЄНТ ШВИДШЕ МЕРТВИЙ, АНІЖ ЖИВИЙ

Нині в Україні 23 підприєм ства різної форми власності мають атестоване телевізійне виробництво. Але більшість з них виробляють свою продукцію з використанням елементної бази відомих іноземних фірм. Тобто український телевізор, який продукується за так званою викрутковою технологією, — «інтернаціоналіст».

На думку директора управління з маркетингу ВО «Новатор», що у Хмельницькому, В’ячеслава Петяка, за великим рахунком українського телевізора взагалі не існує. З-за кордону ввозяться певні елементи і вже з них в Україні здійснюється кінцеве (великовузлове) складання. Щоб мати повноцінне виробництво, держава має сприяти своєму виробникові. Та програма «Український телевізор», на думку експертів «Дня», існує тільки на папері, реальної підтримки виробництву держава не надає. В результаті практично всі заводи, що раніше виробляли телеприймачі, припинили існування, а нині збирають телевізори в основному нові виробничі утворення.

І це зрозуміло. Простіше збудувати нове підприємство за найсучаснішою технологією, ніж переобладнувати існуюче. Тому пострадянські заводи, які нині ледь животіють, «переорієнтувались» на іншу, далеку від телебачення, діяльність.

Тим часом Захід вже вийшов на технологію виробництва телевізорів, з рідкокристалічними і плазмовими екранами. А Україна, як відзначає пан Петяк, вже взагалі, вірогідно, ніколи не зможе з нуля створити телевізор. Через те, що у цю галузь довгий час не спрямовувались кошти, відбулося безнадійне відставання: як технічне, так і технологічне. Втім такий же процес характерний і для всього світу: є три-чотири лідери, які володіють сучасними технологіями, а решта виробників не здатні виготовляти кінескопи, а змушені лише купувати панелі і на цій основі виготовляти «свої» телевізори. Тобто можна говорити про диктат окремих виробників як у світі, так і на вітчизняному ринку.

ОДИНИЧНИЙ ІМПОРТ

Та попри жахливе технологічне відставання, українські телевізори не тільки складаються, а й потрапляють на експорт. Попередні (неофіційні) дані Мінпромполітики показують, що у 2003 році побачили світ 395277 нових телевізорів «made in Ukraine». Для порівняння, у 2002 році кількість нових українських телевізорів становила 159091. А за перші два місяці 2004 року підприємствами різних форм власності було виготовлено 79622 телеприймачів. Це утричі більше, ніж за відповідний період минулого року. Отож складається враження, що виробництво не стоїть на місці. Тим паче, що Міністерством промислової політики лобіюються інтереси вітчизняного виробника. Насамперед, збільшено ставки ввізного мита на імпортні телевізійні приймачі; а ставки ввізного митного збору на комплектуючі вироби, які не виготовляються в Україні, зменшені з 30% до 10%. Законом «Про бюджет України на 2002 рік» було навіть скасовано пільги, які надавались спільним підприємствам з іноземними інвестиціями. Та все ж у 2002 році в Україну було завезено, за даними Державної митної служби, 41480 кольорових телевізорів. При цьому Україна спромоглася експортувати лише 1290 кольорових телевізорів — у такі країни як Росія, Молдова, Туркменістан, Німеччина, Тайвань, Кіпр. Та й це можна вважати прогресом. 1999 року за кордон було вивезено (принаймні за наявними даними) 14 українських телевізорів. Що ж до внутрішнього ринку, то, на думку експертів, без торгової мережі, яка забезпечує реалізацію певної кількості телевізорів, виробництво їх буде доволі проблематичним. Виготовляти таку складну й коштовну продукцію «на склад» сьогодні, як і завжди у ринковому середовищі, недоцільно.

СИМВОЛ ДОБРОБУТУ

Відновити доброзичливі стосунки зі споживачем вітчизняному виробникові досить важко... Появи нового українського телевізора потенційний покупець не помітив. Так само, як колись, років 10 тому, через власні економічні негаразди не помітив і його зникнення. Пересічний громадянин переконаний у тому, що лише іноземні виробники здатні задовольнити його потреби стосовно якості, дизайну тощо. Наприклад, старший науковий співробітник Інституту соціальної і політичної психології АПН України, кандидат психологічних наук Ольга Петрунько впевнена, що таке уявлення про якість української техніки цілком справедливе.

Дійсно вітчизняному телевізору не допомагає й те, що він мінімум на 5% дешевший за іноземний, і дизайн у нього схожий... Проте діє умовний рефлекс, який змушує українського покупця купувати японський, корейський або принаймні індонезійський телеприймач. Мовляв, я не такий заможний, щоби витрачатися на дешеві речі. Звісно, кожна людина хоче вкласти гроші в найновіше, найкрасивіше, найпрогресивніше. І тому поки що, як вважає доктор соціологічних наук, народний депутат Микола Шульга, стереотип покупця щодо якості українського телевізійного виробництва недалекий від істини. Щоб розвіяти їх, потрібні неабиякі спільні зусилля влади, науки, виробників, маркетологів та рекламістів. На практиці ж найчастіше усе відбувається з точністю до навпаки. Так, у Хмельницькому, де виробляються вітчизняні телевізори, батьки міста подарували одному з місцевих навчальних закладів з якоїсь нагоди телевізор іноземної моделі...