Велика ілюзія

Найсумніша книжка на книжковій полиці мого офісу — це стара книжка, видана майже століття тому: Норман Енджелл «Велика ілюзія: дослідження ставлення військової влади країн до їхніх економічних та соціальних переваг», у якій він намагався довести, що воєнні завоювання застаріли.

Аргумент Енджелла простий: у всіх тривалих сучасних індустріальних війнах програють всі. Переможені втрачають найбільше, але в переможців справи також гірші, ніж в мирних умовах. Багато батьків, синів і чоловіків мертві, як і багато матерів, дружин та доньок. Більшість матеріальних цінностей зруйновано. Велика кількість архітектурних споруд перетворена на щебінь. Конфіскація шкодить владі закону, на якому грунтується сучасне індустріальне процвітання. Найбільше, що можуть сказати навіть переможці, це те, що вони програли менше, а не більше. Сучасна індустріальна війна, як пояснює комп’ютер у фільмі «Воєнні ігри» 1982 р., є дуже специфічною грою: «Єдиний спосіб перемогти полягає в тому, щоб не приєднуватися до гри».

У той час, коли писав Енджелл, деякі люди стверджували, що війна є важливим засобом для просування національного процвітання; що комерційне процвітання є плодом військової влади. Енджелл сушив голову над тим, як до Першої світової війни пангерманські політичні діячі могли вважати, що для німецького процвітання потрібен великий флот, коли відсутність такого аж ніяк не впливала на процвітання Норвегії, Данії чи Голландії. Він із нетерпінням чекав приходу епохи раціонального мистецтва управління державними справами, коли кожен прем’єр-міністр і міністр закордонних справ визнають, що, незалежно від предмета суперечки, обов’язковий арбітраж між країнами є ефективнішою стратегією, ніж війна.

Він, звісно, мав слушність у своїй думці, що єдиний спосіб перешкодити будь-якій сучасній індустріальній війні стати руйнівною трагедією для всіх полягав у тому, щоб швидко укласти перемир’я. Уряди, які вважають агресивну війну засобом для процвітання, із кінця Першої світової війни зустрічаються рідко: імперський японський уряд, який розв’язав Другу світову війну в Тихому океані, та два захоплення родовищ нафти Саддамом Хусейном є прикладами, які відразу ж спадають на думку. В якомусь значенні, уряди засвоїли урок, який проповідував Норман Енджелл.

Але що робить «Велику ілюзію» найсумнішою книжкою на книжковій полиці мого офісу, то це те, що ми знайшли інші причини вести війни, і ті роки, які минули відтоді як Енджелл написав свою книжку, бачили найжахливіші та найкривавіші війни, які коли-небудь існували. Ми вели війни для того, щоб зберегти колоніальне панування, і війни для того, щоб покласти йому край. Ми бачили громадянські війни. Ми бачили ідеологічні війни. Ми бачили війни винищування, як та, яку вели Гітлер і нацисти не тільки проти євреїв і циганів, а й проти поляків і росіян. Ми бачили етнічні війни та війни, які велися для того, щоб примусити уряди припинити вбивати своїх громадян. Так, ми бачили більше релігійних воєн, ніж за весь час із кінця Тридцятилітньої війни Німеччини 1648 року.

І все ж є причина для надії. З часів Юлія Цезаря до 1945 р., швидше за все, була принаймні одна переправа армії або плани про переправу, або думки про переправу через Рейн зі зброєю в руках. Сьогодні їх немає. Трохи більше за півтора століття тому здавалося, що Сполучені Штати хотіли воювати з єдиною світовою наддержавою того часу для того, щоб спробувати перетворити Ванкувер у Британській Колумбії на місто, яким управлятимуть із Вашингтона, а не з Оттави чи Лондона.

Ванкувер — прекрасне місто, і я б хотів, щоб виборці Британської Колумбії були в Сполучених Штатах, оскільки я вважаю, що вони додали б більше здоров’я американському електорату. Але ніхто не думає, що ця ідея вартує того, щоб через неї починати війну. Століття тому французький політик не більше підтримував мир і намагався ослабити напруження відносин із Німеччиною, ніж підтримує мир і виступає за розрядку відносин із Ізраїлем сучасний арабський політик.

«Реалісти» академічної зовнішньої політики (які так чи інакше здаються мені не дуже реалістичною компанією) приписували кінець франко-німецького антагонізму тому факту, що в них була важливіша причина для страху: Росія, яка наганяла страху за Сталіна, лякала за Хрущова і викликала неспокій за Брежнєва. Хай закінчиться «холодна війна», казали вони, і тоді ми побачимо, як Франція та Німеччина знову почнуть бряжчати шаблями, оскільки це трагедія міжнародної політики влади. І все ж «холодна війна» закінчилася п’ятнадцять років тому, а воєнний конфлікт між Францією та Німеччиною сьогодні здається таким самим малоймовірним, як і воєнний конфлікт між Америкою та Канадою.

Я маю надію, що саме факт європейської взаємозалежності, — взаємозалежності, ретельно вибудованої Жаном Монне, Робертом Шуманном, Конрадом Аденауєром і тими, хто пішов їхнім шляхом, а не пам’ять про страхіття Другої світової війни, послугував причиною того, що армії, які мали звичай перетинати Рейн зі зброєю в руках, зникли. Якщо це так, то є шанс, що об’єднана економічна епоха, яку ми з нетерпінням чекаємо, буде більш мирною, ніж ХХ століття. Якщо ні, тоді Енджелл цілком може стати настільки ж недоречним, наскільки він мав слушність.

Д. Бредфорд ДеЛонг — професор економіки Каліфорнійського університету в Берклі, в минулому помічник міністра фінансів Сполучених Штатів під час правління президента Клінтона.