Вершина айсберга, котрий робить економіку абсурдною

Більш-менш крупні розкрадання завжди привертають увагу суспільства. При цьому в тіні залишаються факти узаконених розкрадань, кількість яких вимірюється десятками тисяч, унаслідок чого вони давно зараховані до розряду необхідних витрат, їх правомірність ніхто навіть і не заперечує.

Розглянемо, наприклад, митні послуги. До 1997 р. існував порядок, згідно з яким підприємство сплачувало держмито в розмірі 0,15% вартості експортного вантажу, але не більше, ніж $20 (за поточним курсом). Нині окрім цього необхідно ще оплачувати митні процедури, заїзд машини в термінал для огляду вантажу, ліцензію на право транспортних перевезень по території країн СНД, екологічне мито під час в’їзду в суміжну державу (при в’їзді на митну територію України стягується така ж плата).

Усі ці та інші митні побори введені відомчими актами, а не рішенням Верховної Ради. Дозвольте, може спитати проникливий читач, адже митниця — бюджетна організація, на утримання якої з підприємства вже взяли податки, та ще й які! На яких же підставах підприємство має платити ще?

Такі ж питання можна адресувати й до інших сфер діяльності. Чому підприємство мусить оплачувати буквально кожен свій крок під час будівництва чи реконструкції газових систем — адже всі ці інспекції (з охорони праці в газовій промисловості, з раціонального використання газу, санепідемстанція, управління з екології та інші) — бюджетні організації. Отже, виклик інспектора, експертиза показників, видача висновків і так далі (причому на багатьох етапах проектування, монтажу, наладки, пробного пуску в експлуатацію, здачі в експлуатацію) не повинні бути платними.

Або звернімося до газу: на якій підставі інспекція з раціонального використання газу вимагає навчання працівників і плату за це навчання у місцевості, куди проїзд обійдеться працівникам підприємства дорожче, аніж інший перевірений спосіб розв’язання «проблеми»? І взагалі, чи потрібна ця інспекція, коли газ — предмет купівлі-продажу. Не заплатив — не отримуй газу. До чого ж тут інспекція, якщо платить не вона, а покупець — госпрозрахункове підприємство, саме зацікавлене в раціональному використанні газу і в своїй успішній фінансовій діяльності, в котру, до речі, ніхто не має права втручатися.

Ще виверткішими виявилися екологи: кожні два роки необхідно розробляти екологічний паспорт підприємства, незалежно від того, сталися якісь зміни у виробництві чи ні. За десять сторінок машинописного тексту треба сплатити кілька тисяч гривень. Численні екологічні госпрозрахункові підприємства чітко знають порядок: п’ятдесят відсотків суми договору за проектом вони мають перерахувати управлінню з екології за розгляд проекту. Офіційно комерційна організація оплачує послуги бюджетної організації. А по суті оплата проводиться підприємством-замовником проекту. Порахуйте, скільки на одного з плугом припадає їдців із ложкою.

А коли ще врахувати, що згідно з утвореною практикою підприємство—виконавець робіт має за протегування отримання замовлення «відстебнути» державному чиновнику 10% суми замовлення (готівкою), то цілком можна уявити собі ту частину дорожчання продукції, яка робить її неконкурентоспроможною.

Все викладене — лиш невелика частина вершини айсберга — того нашарування, котре робить економіку абсурдною, державу — жебраком, а народ — нещасним. Розорюють «свої».

№172 10.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»