Відбитки пам’яток

Яка найближча до вашого дому чи офісу пам’ятка? В якому вона стані? Озирнутися навколо закликав українців історик і координатор всеукраїнської акції «Пам’ять нації» Олександр АЛФЬОРОВ у своєму відео на «Фейсбуці»: «Я вірю, що вам так само болить спадщина в Україні, як собор у Парижі (звернення з’явилось незабаром після пожежі в Нотр-Дам де Парі. — Ред.). Нагадаймо хоча б самим собі та оточуючим: нам є що втрачати».

Історик оприлюднив допис напередодні Міжнародного дня пам’яток та визначних місць, який відзначають 18 квітня. Багато хто підтримав його ініціативу, заодно переповідаючи, що саме втрачено у різних регіонах країни. Проте точну кількість пам’яток встановити неможливо. Дізнатися, що ж охороняється державою, можна з Державного реєстру об’єктів нерухомої спадщини. А от що зникло — такого переліку держава не готує.

САМОУСВІДОМЛЕННЯ

У «Вікіпедії» розміщено список пам’яток, які втратив Київ за останні 15 років. Його нещодавно поширило інтернет-видання «КиевВласть», додавши старовинні світлини. У добірці — 50 об’єктів, серед яких Сінний ринок, флігель Казанського, будівля Першого київського водопроводу, маєток дворянки Олени Згорської, Гостинний двір, ворота до Нижньої лаври. На жаль, список оновлюється.

А скільки пам’яток опинилося на межі виживання? Садиба Мурашків, маєток Сікорських, садиби в Пущі-Водиці — що в центрі, що на околицях столиці є що оберігати. Та питання, хто це повинен робити, хто переймається проблемою насправді і хто має відповідати за руйнування історичних об’єктів?

«Держава давно пустила пам’ятки на самовиживання, — вважає Олександр Алфьоров. — Місцева громада має принаймні прибирати навколо пам’яток, не відламувати від них якісь елементи. Це величезна проблема всього нашого народу. Візьмемо приклади двох сусідніх держав — Польщі та Росії. У поляків дуже глибока історична пам’ять завдяки тому, що вони на певний час зберегли свою державність під час окупації країнами соціалістичного табору. В Україні пам’ять була теж глибока, але хребет цієї пам’яті зламали голодоморами, репресіями і Другою світовою війною. А от сусіди-росіяни, навпаки, конструюють свою пам’ять навколо артефактів, які вони вивозять з інших країн. Коли діти заходять у російські музеї, їм кажуть, що це «русское», а насправді показують предмети зі скіфських могил України. Наша громада не розуміє, де вона живе. Люди кажуть на річки — канави, на пам’ятки — розвалини. Раніше кожен курган, кожен ліс мав назву, і все це забулося. Тому все залежить від громади й самоусвідомлення, що ми маємо. Доки громада до цього не дійшла, мають бути ініціатори, громадські активісти, які розкачують цих людей».

ТОТАЛЬНА ЗАБУДОВА ПЛЮС НЕДБАЛІСТЬ ЧИНОВНИКІВ

На думку історика, існують кілька причин, чому пам’ятки втрачаються. Одна з них — забудова, і з цим важко сперечатися. Нещодавно довелось їхати по вулиці Жилянській, де раніше були переважно невисокі будівлі. Зараз Жилянська являє жахливий мікс дивним чином збережених п’ятиповерхівок і незграбних «свічок». До речі, на Жилянській, 120Б, 2013 року знесли історичну будівлю столітньої давнини. Зараз за цією адресою готель.

«Друга причина зникнення пам’яток, яка не стосується Києва, але вона загальноукраїнська, полягає в тому, що багато пам’яток заважають місцевій владі, особливо в маленьких містечках і селах. Це не дає їм нормально існувати й виконувати зобов’язання перед тими об’єктами, що в них є. Тому часто пам’ятки руйнуються через недбалість місцевої адміністрації, — вважає Алфьоров. — А ще, буває, місцеві адміністрації самочинно руйнують пам’ятки, щоб у такий спосіб вивести їх із балансу і позбутися головного болю. Бо це проблема бідності нашої держави, коли нема чим перекрити діряві дахи, а чиновникам краще довести пам’ятку до руйнівного стану, щоб потім хоча б розібрати її на цеглу».

«МИ НЕ БАЧИМО РЕЗУЛЬТАТІВ РОБОТИ КИЇВСЬКОЇ ВЛАДИ»

Олександр Алфьоров зазначає, що до історичної спадщини належать не тільки будівлі, а й унікальні ландшафти, які так само знищують. Як приклад — спроба забудувати місце Китаївського городища, зведення пішохідно-велосипедного мосту між Хрещатим парком і Володимирської гіркою, свого часу інвестори планували забудову на горі Щекавиці. Не кажучи про те, що панораму Києва назавжди зіпсували хмарочоси.

При цьому столична влада запевняє, що тримає ситуацію під контролем. Один з її аргументів — у парламенті готується до другого читання законопроект про посилення відповідальності за руйнування пам’яток. Кілька місяців тому «День» намагався з’ясувати, що планує робити місто, приміром, одразу після ухвалення закону, чи готує перелік об’єктів, які негайно візьмуться реставрувати чи повертати з приватної власності у комунальну. У відповідь — тиша.

«Щодо дій міської влади, то ми не бачимо результатів їхньої роботи, — констатує Олександр Алфьоров. — У Києві немає жодного відреставрованого будинку, який міська влада забрала у недобросовісного власника. Горів будинок на Грушевського, 4Б, палав колишній готель «Кане» на Хрещатику, 40/1, на Нижніх Валах теж була пожежа в історичній будівлі. Ці пожежі — наслідок дії корупційних схем. Коли міська влада відбудує хоч одну з цих будівель, тоді можна говорити про конкретні результати».