Віктор ЛИСИЦЬКИЙ: «Центральні банки держав ставляться до грошей так, як автоінспектори — до автомашин»
Газета «День» у номері за 8 вересня опублікувала статтю професора В. Найдьонова і старшого наукового співробітника УАДУ А. Сменковського «Чи достатньо грошей в обігу?». Автори статті, аналізуючи причини кризи, що охопила країну, критикують спільну працю В. Ющенка і В. Лисицького «Гроші: розвиток попиту та пропопозиції в Україні», яка недавно вийшла, і прямо звинувачують Національний банк у неадекватній монетарній політиці, що призвела до глибокого промислового спаду. Співрозмовник «Дня», керівник групи радників голови НБУ Віктор ЛИСИЦЬКИЙ, як з’ясувалося, дотримується іншої думки. Більше того, він наполягає, що розкритикована в статті книжка зовсім «не спроба захистити банківську систему». «Ця книжка про наш загальний гіркий досвід», — нарікає він і продовжує:
— Шкода, але я вимушений знову-таки звертати увагу професора Найдьонова на фундаментальні, базові положення економічної теорії. А базові моменти полягають у тому, як нас вчили всі разом узяті класики, що гроші — це результат виробництва: зростає виробництво — збільшується кількість грошей в обігу, падає — повинне знижуватись і грошова пропозиція. Уявіть, що хтось працює й виробляє певний продукт. Далі настає момент, коли виробник вирішує, скажімо, 10% своїх результатів праці нагромадити для купівлі телевізора, а 90% використати на поточне споживання. Саме оті 10%, які вирішено відкласти, знаходять грошову форму, нагромаджуються тощо.
Що ж сталося в Україні? За 7 років незалежності, цього не може заперечувати ніхто, обсяг виробництва скоротився більш ніж удвічі. Рахувати це падіння в порівнянних цінах чи в натуральному вимірюванні, спад очевидний: залізо, вугілля, електроенергія, випуск взуття, телевізорів... Природно, якщо менше виробляється продукції, менше мало б бути грошей в обігу, тому що створюється менший обсяг продукту, що підлягає розділенню на частину, яка «проїдається», й частину, яка відкладається в грошовій формі. Які причини такого розвитку подій? Про це багато говорилося, але я абсолютно впевнений, що першопричина — в разючому саморозпуску Радянського Союзу. Чи був якийсь інший варіант? Я не знаю. Ні в економіці, ні в історії умовні способи не працюють.
Що мав робити Національний банк за цих умов? Насамперед він повинен був скоротити пропозицію грошей. Він же збільшує пропозицію грошей. НБУ перебував тоді під каблуком у Верховної Ради, і перші рішення про емісію ухвалювалися ще в травні 1992 р. Ці рішення спричиняли приголомшуюче обурення з боку Центробанку Росії (тому що рубль — це його національна валюта). Він починає регулювати грошові відносини таким чином, щоб залишити в нас вал пустих грошей. В Україні прискорюється зростання цін.
Тепер я хочу повернутися до абсолютно іншого питання. Адже ті гроші, які перебували на рахунках банківської системи та у людей на руках 1991 року, коштували зовсім не стільки, скільки вони означали за номіналом. Коли кажуть, що ось тоді було багато грошей, а зараз їх мало, все це нісенітниця. Грошей тоді, виходячи з їхньої реальної купівельної спроможності, було насправді обмаль. Свідчення того — товарний дефіцит, що стрімко наростав, і спустошив 1991-1992 рр. полиці магазинів. Більше того, якби в той момент якимось чином нам вдалося відсікти той «навіс», у нас не було б такої дикої інфляції й такої дезорієнтації економічних агентів, яка відбувається за умов стрімкого росту цін.
Наступний етап — 1993 рік. Всі носяться з ідеєю захисту товаровиробника. Це був дуже важкий час. Тоді на верхах держави опинилися люди, котрі погано розуміли, що коїться. Але цих людей не можна судити суворо: незалежність сталася, а еліти, готової управляти державою, не було. Втім, це зовсім не означає, що помилялася монетарна теорія. Монетарна теорія каже, що не можна розширювати грошової пропозиції, коли падає виробництво. Не можна, а воно тривало. Тільки з 1996 року темпи зростання грошової пропозиції істотно скоротилися. Я не думаю, що всі, хто вимагав у 1992-1993 роках такої абсурдної грошової політики, керувався злочинними мотивами. Такі були, але більшість свято вірила, що ось-ось почнеться економічний підйом. Але підприємства не запрацювали. Тому що починати треба не з прохань — «Дайте грошей!», а з уяcнення, хто й що у тебе купуватиме.
— За даними Нацбанку, рівень монетизації економіки становить 18%. Ваші опоненти стверджують, що зараз, після кількох років низької інфляції, підприємства інакше відреагують на збільшення грошової пропозиції. Як ви можете прокоментувати цю ідею? Коли пропонування грошей в Україні може досягнути величин у 60%, 90% ВВП?
— Відповідь на запитання, скільки грошей повинно бути в економіці, насправді залежить від відповідей на ряд інших запитань. Усім відомо, що грошовий обіг обслуговує не тільки гривня, а й долар. А скільки доларів обертається в Україні? Для легальної економіки ця сума відома. А скільки завезли «човники»? Ніхто сказати не може.
Але навіть якщо долари вийдуть з тіні, це не означатиме збільшення рівня монетизації економіки. Рівень у 18% ВВП означає, що наш сукупний економічний агент визнав необхідним із сукупного валового внутрішнього продукту 18% залишити в вигляді грошей. Взагалі ж я впевнений, що рівень монетизації передусім визначається рівнем життя народу. Коротше кажучи, якщо ви живете надголодь, то гроші ви не відкладатимете. Рівень монетизації — частина ВВП, яку наші громадяни вирішили залишити в грошовій формі, тому що їм так зручніше працювати. Отже, Національний банк ставиться до грошей, як і центральні банки всіх держав світу, так, як автоінспектор — до автомашин. Автоінспектор не регулює кількість машин, він регулює рух.
Власне, з такої позиції треба підходити й до заборгованості, й до бартеру. Якщо підприємство випускає товар, постачає його покупцеві, а той за нього не платить, і так триває вже 7 років, то рано чи пізно підприємство мусить знизити ціни на свою продукцію. До речі, саме так чинять усі ринкові торговці. Офіційна ж система не дозволяє зробити це легально. А все це разом говорить, що в нас економіка є ринковою тільки за окремими елементами. Взагалі ж, щоб позбутися неплатежів, боргів, бартеру, потрібні вільне ціноутворення, продаж старих боргів за будь-якими цінами. Треба вибирати: або жити з цим тромбом далі, або, позбувшись його, відновити нормальний товарно-грошовий обіг.
— Рішення про добровільно-примусовий обмін ОВДП означає, що уряду дуже важко виконувати свої фінансові зобов’язання. Чим усе це може обернутися для банківської системи?
— Я не можу нічого додати до того, про що багато разів заявляв голова НБУ. Ліквідність банків, що погодилися з пропозицією уряду, підтримуватиметься Національним банком. Правда, там ще є позиція із заощаджень населення. Це питання більш складне, але й його вирішено позитивно. Вклади населення захищені самою концепцією, що її проводить монетарна політика. Крім того, динаміка деяких показників із вкладів обнадіює. Виявляється, наш народ все-таки поки що мало схильний до паніки. Наприклад, із кінця серпня депозити в національній валюті стали трохи меншати, а в іноземній, навпаки, — зростати більш швидкими темпами. Та головне не в цьому. Емісія готівки, випущеної банківською системою в обіг, у серпні була негативною. Тобто до банків повернулося на 214 млн. грн. більше, ніж було емітовано. Базуючись на останніх даних про стан банківської системи, я можу твердити, що ліквідність банків не порушиться, а той невеликий відтік вкладів не становить поки що серйозної загрози. Я думаю, ще мине днів 10 і ми побачимо зовсім іншу, більш сприятливу ситуацію.
№180 22.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
