«Військово-технічний простір»
Чергова нещодавня нарада (цього разу — в Севастополі) оборонників і торговців зброєю України та Росії могла б здатися ще більш братським форумом, ніж попередні, якби не один факт, що погано укладається у відносно струнку систему взаємовідносин. А саме — до середини 2004 р. став помітним очевидний перекіс у виборі оборонних проектів. Багато з цих проектів вже встигли перейти у практичну фазу. А багато так і не зрушили з місця…
Сьогодні понад 700 підприємств України й Росії задіяні в коопераційних схемах взаємних поставок оборонної продукції. Через українсько- російський кордон проходить понад 13 тис. різних найменувань комплектуючих і вузлів. Що, безумовно, є серйозним успіхом для оборонних комплексів двох країн. І все ж підстави для невдоволення ситуацією є.
Умовно всі обговорювані питання можна розділити на три групи: важливі для обороноздатності України; ті, в рішенні яких вкрай зацікавлена російська сторона; і, нарешті, сфера спільних інтересів, де обидві сторони могли б підзаробити.
Примітно, але російські інтереси просуваються найуспішніше. Росія зуміла вирішити чутливе питання використання унікального полігона «Нитка» для відпрацювання дій льотчиків морської авіації, яка базується на авіаносцях. Вельми непогано реалізуються російські інтереси і в ракетно-космічній сфері. Безперечно, це вигідні замовлення для ряду українських підприємств. Якщо не брати до уваги пробуксовку зустрічних українських проектів.
Сфера спільних інтересів поповнилася початком реалізації проекту модернізації й поставок для третіх країн комплексу ППО С-125. Доведений спільними зусиллями до рівня практично нового комплексу «Печора-2М» (після зміни 70% усього комплексу він фактично стає новою зброєю) має постачатися третім державам. Ще однією сферою спільних інтересів може стати комерціалізація технологій. На розвитку цього напрямку наполягають представники ФДУП «Рособоронекспорт», які бачать у цьому і практичний фінансовий інтерес, і можливість вирішити деякі актуальні для РФ оборонні завдання за рахунок економії на спільних НДДКР.
Найпроблематичніше просуваються проекти, необхідні Україні і прямо пов’язані з її обороноздатністю. Наприклад, переговори щодо модернізації винищувачів МіГ-29 знову зайшли в глухий кут. Рішенням, очевидно, стане спільні з російською стороною НДДКР, зрозуміло за українські гроші. Передавати ліцензію на модернізацію РФ не має бажання.
У випадку, якщо українські ВПС і РБК «МіГ» не зійдуться в ціні щодо модернізації парку літаків МіГ-29, які стоять на озброєнні української армії, Україна здійснюватиме модернізацію машин самостійно, заявив за кілька днів до зустрічі в Севастополі главком українських ВПС Ярослав Скалько. Очевидно, це буде не дуже дорога модернізація, в якій братимуть участь переважно українські заводи.
Складно зрушити з місця і модернізацію засобів ППО. Російська сторона і тут пропонує провести додаткові НДДКР щодо модернізації СРС С-300 і комплексів середньої дії «Бук», які потягнуть і гроші, і час. Немає згоди і в модернізації парку українських вертольотів Мі-24. У такій ситуації деякі експерти схиляються до звернення до французів. Тим більше, що компанія SAGEM давно пропонує свої послуги в цьому проекті. Нарешті, як і раніше, РФ не виявляє цікавості до спільних робіт у сфері модернізації авіаційних ракет «повітря-повітря», в чому більше зацікавлена українська сторона.
Поки офіційний Київ знову в пошуку оптимальної зовнішньополітичної стратегії, Москва вже давно реалізує конкретні проекти щодо посилення впливу на сусідню державу. І якщо вплив Заходу протягом останніх років дедалі більше обмежується політичними важелями, то «брати- слов’яни» давно діють дещо іншими, і як видно, ефективнішими методами. Результат майже трирічної роботи кремлівських політиків очевидний: крім ключового енергетичного важеля впливу на Україну Росія отримала ще один — військово-промисловий.
Російський інтерес до зближення у збройово-промисловій галузі зростає на противагу західному. Його започаткував ні хто інший, як Володимир Путін, який вже під час першого візиту до України як президент РФ 2000 року наголосив на необхідності розвитку військово-технічного співробітництва між Росією й Україною. Уже тоді деякі спостерігачі вбачали в такому зближенні пошук нових площин, де безумовно вигідне Україні співробітництво за умови його однобокого розвитку позбавить сусіда можливості балансувати між Заходом і Сходом. Рік 2004 свідчить, що багато в цій справі вдається.
Наприклад, деякі спостерігачі всерйоз вважають, що одним із завдань «Тузлинської проблеми» була наочна демонстрація того, що розраховувати на допомогу Заходу в екстремальних ситуаціях не варто. Наступним завданням стала прив’язка оборонно-силової сфери. Логіка в тому, що якщо Україна не може розраховувати захистити себе за допомогою Заходу, то вона цілком може зробити це в союзі з Росією. Для цього російські розробники будуть готові надати допомогу в латанні оборонних дірок. Адже допоки основні системи озброєнь української армії будуть російського виробництва, зберігатиметься і розвиватиметься залежність від Росії. А залучення до нових проектів виявиться не тільки відверненням ресурсів і можливістю Росії фактично керувати такими проектами. Про розвиток такої тенденції яскраво свідчить доля літака Ан-70, який кинула Росія і навряд чи він здійсненний для України самостійно.
Але й це ще не все. Несподіване зростання тероризму російська влада вельми вправно використовує для створення нових важелів впливу на сусідів. І на Україну в тому числі. Саме в цьому контексті можна розглядати бажання російської сторони затягнути українських колег до силових структур Співдружності. А внаслідок участі України в нових наддержавних антитерористичних структурах вона не тільки збільшить рівень загроз, але буде змушена дозволити російським спецслужбам і спецпідрозділам діяти на її власній території.
У середовищі силовиків й оборонників, хоч як це дивно, дедалі більше зміцнюється думка про те, що питання оборонної сфери й виходу на збройові ринки треба вирішувати переважно разом із Росією. Захід, мовляв, все одно до свого клубу не прийме...
