Як живеться галицькому селянинові
У межах адміністративних районів приблизно 2/3 всіх сільських рад мають бюджет, в якому власні надходження не покривають навіть оплати праці персоналу ради...
Добробут населення, рівень його життя в сучасній системі цінностей є доволі надійним мірилом не лише суспільного багатства, але й його справедливого та рівномірного розподілу серед народу. Які відчутні результати принесли селянинові економічні перетворення на селі? Як змінився рівень його життя, сумнозвісний «споживчий кошик» і власне відчуття задоволення від життя?
Одним із результатів аграрної реформи, як і всіх інших економічних перетворень у період системної трансформації, мало стати зростання добробуту сільських жителів. І це напевно буде в стратегічному вимірі. Повільно, але невпинно село й сільське господарство розвивається, а добробут селян зростає. Мовою науки це можна сформулювати так: інституційний розвиток та формування суспільних відносин спричинять новий спосіб життя на селі, сформують нові підходи й механізми. Адже село — не гранітна глиба, воно також розвивається, хоча не завжди в очікуваному чи бажаному напрямку.
Як же живеться селянину у теперішній, як люблять його називати, постреформений час? Сільський спосіб життя ми інтуїтивно сприймаємо правильно, дещо по-іншому, ніж це уявляють деякі міщани. Канули в Лету не лише шаровари чи спільне співання пісень, поступово зникають косарі, ковалі, навіть традиція льонарства десь відійшла на задвірки. Конопля, справді багатопрофільна сільськогосподарська культура, взагалі розглядається лише в кримінальному контексті. Лише коні й фурманки, як живі пам’ятки патріархального сільського господарства, мирно поки вписуються у сільський пейзаж. Для сучасного селянина сільське життя — це не лише праця в сільському господарстві (у підприємстві, на власному особистому господарстві) чи ведення складного, майже натурального домашнього господарства, але й громадська діяльність, несистематичні заробітки та певне відношення до освіти й культури. Для багатьох селян, особливо у нас на Галичині, стабільною складовою життя є церква й релігійна практика. Набирає обертів сільська торгівля, у жіття мешканців села, крім звичного і такого шкідливого «могоричу», входять гроші та грошові відносини. Немов би дві економічні системи поєднались у сільському житі — власне виробнича та інша, більш витончена і прихована — відтворення людських ресурсів.
На щастя, люди не керуються формальною логікою чи законами математики, а відчуття «де глибше» доволі живуче. Паї, земельний та майновий, попри складність їхнього впровадження, не дали суттєвого поповнення до сімейного бюджету. Поступово роль орендних відносин щодо землі та символічного майна зростає, але, на жаль, влада не зуміла об’єднати селян в їхній економічній співпраці та конкуренції з т. з. «інвесторами». Економічно потужніший партнер завжди буде не лише «на коні», але й на «Лексусі» чи хоча б «Шевролє». Можливо, тут би стали в нагоді уроки минулого. Адже саме в нашому галицькому краї після звільнення з-під панщини почався бурхливий розвиток господарських відносин на селі. Помічниками тодішніх селян була сільська інтелігенція та священики. Може, й зараз численна чиновницька рать у цьому стала б у нагоді?
Що таке рівень життя сучасного селянина, з чого він складається? Сучасні дослідники відзначають, що рівень життя — це не лише сума грошових надходжень на одну особу, але й здатність задовольнити життєві потреби та персональна вирівняність цих доходів.
Впродовж 2001–2006 років сукупні номінальні доходи на одну особу в нашій країні зросли з 2446 до 7888 гривень (в 3,2 разу). Однак серед сільського населення Карпатського регіону ці показники значно нижчі: середньомісячний ресурс сільських домогосподарств становив у підсумку близько 250 гривень (3000 гривень на рік). Очевидно, що економічне піднесення принесло міщанам швидші й кращі результати. Відрадно, що в структурі доходів сільських жителів зростає роль заробітної плати та пенсій. Зараз майже 77% усіх доходів селяни отримують у грошовій формі, що відрізняється від показників «епохи бартеру та натуроплати».
Грошові надходження формують витрати. Як не дивно, але найбільша частка витрат галицьких селян припадає на продовольчі товари. Витрати на харчування у селян впродовж 2001–2006 років зросли на 190% і досягли 143 гривень на особу в місяць. Як би не тішили ці цифри торгівлю, але вони свідчать про доволі низький рівень життя. Адже значна частина цієї суми витрачалася на основний харч — хліб.
Особливе мірило якості життя — рівень харчування, і як би не ображалися вегетаріанці, але більша частка в раціоні людини м’яса, молокопродуктів, риби, овочів та фруктів є показником достатку. Статистика детально відстежує споживання населенням основних продуктів харчування, однак вона не поділяє цих споживачів на сільських та міських. А різниця у харчуванні міщанина й селянина є, і вона дуже суттєва. Як глибоко помиляються ті, хто вважає, що селянин вволю наїдається молоком, маслом і м’ясними продуктами!
В середньому галицький селянин споживає дещо більше від міських жителів молока, сиру, сала й тваринних жирів, овочів та картоплі, значно менше — м’яса та м’ясопродуктів, яєць, риби, фруктів і ягід Але ще маємо значні відмінності у рівні харчування: сільські домогосподарства з доходами понад 720 гривень в місяць споживали в порівнянні з домогосподарствами з доходами у 180 гривень більше — хліба у 1,6 разу, м’яса і м’ясопродуктів у 7 разів, риби у 4, 1 разу, молока й сиру — у 3 рази, олії та рослинних жирів — у 2,2 разу, фруктів та ягід — у 8,6 разу.
Цікава тенденція спостерігається на селі. Селяни поступово переорієнтовуються з переважно власних продуктів харчування на покупні. Один із знайомих підприємців, який наважився ще на межі тисячоліття розвивати сільську продовольчу торгівлю, якось щиро зізнався: «Раптом виявилося, що селянин хоче добре поїсти, він не хоче чекати на чергове свято, щоб поїсти м’яса чи попити пива. Покупна їжа стає йому звичною. Сільська торгівля раптом стала цікавитися великим асортиментом продовольства». Такому явищу можна дати хоча б два пояснення: знайомство сільських жителів з нормами життя за кордоном (нові стандарти очікування) та зростання реальних доходів (нова купівельна спроможність). Вчені фіксують доволі цікавий взаємозв’язок. Зростання попиту на селі на деякі продукти з тих, які ми можемо характеризувати як більш якісні — молокопродукти, м’ясо, ковбасні вироби, яйця, — суттєво випереджає навіть зростання доходів. Науковою мовою: ми спостерігаємо ультраеластичність з коефіцієнтом еластичності понад 1,5–1,8. Така ситуація — золота мрія усілякої комерції та торгівлі.
Але з іншої, наукової точки зору, переорієнтація селян на покупні продукти харчування є непрямим свідченням зростання суспільного поділу праці. Це неодмінно спричинить скорочення виробництва в особистих селянських господарствах, які вже переживають своєрідну кризу розвитку. Об’єктивні закони економіки будуть витісняти виробництво з цих дрібних господарств підсобного типу, і стрімке скорочення поголів’я корів, можливо, — тому перше підтвердження. Ось де поле для державної політики!
Не останню роль в доходах сільських жителів відіграють грошові надходження від трудової еміграції. Якщо колись галицького селянина та гуцула за кордон погнала безвихідь і бідність, то тепер — пошуки кращих заробітків. У сільського населення стійко сформувалися певні пороги рівнів заробітку, нижче яких ніхто просто не хоче працювати. Це, звичайно, не ринкове явище, сформоване явно неадекватною сільському життю системою соціального захисту. Важко уявити безробітного на селі тому, хто живе у сільській місцевості. Робота є завжди, вона аж проситься до рук. Але хто за цю роботу заплатить? Місцеве самоврядування, яке в усіх країнах є рушієм розвитку сільських територій, поставлене в таке принизливе фінансове становище, що інакше як жебраком, його не назвеш. Адже в межах адміністративних районів приблизно 2/3 всіх сільських рад мають бюджет, в якому власні надходження не покривають навіть оплати праці персоналу ради. Такий стан породжує не лише безумовну слухняність, але й повну безініціативність. Бідність має властивість розмножуватись, і ніхто бідному не заборонив бути принциповим.
Тому ті, хто може й хоче робити — знаходять цю роботу або поряд, у сільському господарстві, або ж випробовують різні форми еміграційного заробітку. Найскладніше жінкам. Те, що пропонує наш, з дозволу сказати, ринок праці на селі — це насмішка над гідністю людини. Медична сестра або фельдшер за 650 гривень, вчителька за 750 гривень, прибиральниця за 300 гривень і своєрідний хіт — завідувачка бібліотеки за 320 гривень (неповна ставка), завідувачка будинком культури — на подібних принизливих умовах. Може, комусь пощастить працювати бухгалтером-економістом за 800–1200 гривень. Але за умов платних послуг нашої рідної держави, високої, майже європейської, вартості усього, безальтернативної корупційної системи — це майже нуль. Особливо, коли у вас двоє-троє дітей. Не дай Бог, ваша дитина виявиться обдарованою, й ій зовсім обѓрунтовано захочеться вчитись на правничому факультеті — це ж 15 тисяч гривень на рік лише офіційної плати, плюс дорога, харчування й позахмарної ціни наймана квартира. Чи думав хтось над цим? Адже віддана мама й тато почасти готові на все заради дітей. Та й як їм не дати шансу в житті?
Село багате дітьми, й їх завжди повно на вулицях, берегах водойм, вони проводжають і зустрічають худобу з пасовищ, доглядають свійську птицю, допомагають в посильній праці. Традиційно в сільських сім’ях дітей більше, ніж у міських. Тому так поширені на селі сім’ї з трьома дітьми. Але діти, щоб підрости, вимагають так багато! Наші дослідження показали разючу картину залежності рівня харчування від кількості дітей у сім’ї. Якщо в середньому один сільський житель Львівщини витрачає на харчі біля 2,75 гривні в день, то при наявності однієї дитини ці витрати знижуються до 1,9 гривні, при двох дітях — до 1,74 гривні, а при трьох і більше дітях знижуються до 1 гривні й менше! Ось така соціальна політика в дії...
Ось і виходить, що еміграція трудова, замість того, щоб формувати інвестиційні ресурси, формує достаток державних чиновників та тих працівників соціально-культурної та освітньої сфери, яким держава сумлінно, постійно та головне — незаконно! — не доплачує. А ресурси немалі. Однак трудова еміграція породила декілька проблем, у вирішенні яких потрібна підтримка або мудре втручання держави. Групи продовженого дня та опікунський нагляд вчителів за дітьми емігрантів, кращий зв’язок, соціальне забезпечення, захист фінансових потоків від сторонніх очей, полегшення й здешевлення трансферів коштів, інформування та доступ до інформації з Батьківщини — це лише побіжний перелік. А то у нашої держави виходить, як у бандитів: ви нам гроші, а ми вам право жити й дихати.
Серйозною проблемою є соціальне розшарування села. На селі сформувались і стали стійкими цілі маргінальні групи жителів. Раніше село майже не знало такої навали п’яниць, нероб, бездоглядних та соціально зневірених людей. Особливого «шику» соціальному розшаруванню додають «багаті Буратіно» з міст, які зводять по селах свої фортеці та володіння. Благо, що Земельний кодекс дає стільки можливостей для фантазії — хочеш, «фермером» станеш, ні, то «селянське господарство» створиш, на біду можна й «садівництвом» зайнятись. Але й без міщан відстань між багатими й бідними на селі набирає загрозливого розміру. За нашими розрахунками, розрив у споживанні продовольчих товарів між найбіднішими й найбагатшими становить понад 8 разів, по непродовольчих товарах аж у 16,2 разу, і по послугах — 330 разів. Чи це шлях до гармонійного розвитку сільських поселень, чи це дорога до соціального партнерства?
Як бачимо, село й селянин відчувають на собі усі переваги та недоліки реформування економічних відносин на селі. Сільське господарство поступово виходить із затяжної трансформаційної кризи, але формування майбутньої структури аграрного виробництва вимагає глибокого аналізу. Чи домінуватиме латиноамериканська латифундистська модель великотоварного виробництва, чи все ж ми наблизимо «острів Україна» до «материка Європа», де існує чітка орієнтація на виробників родинного типу. А основне питання — це сільський розвиток. Хоча ми свідомо не поділяємо тих чорних тонів публікацій, які порівнюють стан на селі з ситуацією на цвинтарях. Село — теж живий суспільний організм, який змінюється й модернізується. Можливо, за нових умов деякі функції стануть для села занадто важкими? Все залежить від того, яким ми хочемо бачити село. В сучасному світі, та навіть у Європі, вже реально діє декілька моделей розвитку села та сільських територій. Може, варто придивитися та спробувати йти в ногу з цивілізованим світовим селом?
Але й якщо держава відвернеться від села, воно чудово доведе свою життєздатність та спроможність до самовідновлення. За роки незалежності село й сільське господарство потрапляло декілька разів у доволі скрутні ситуації. Однак дало собі раду, та ще й, наперекір логіці, країну харчами забезпечувало. Село буде розвиватись... Однак ми отримаємо село, яке може не відповідати сучасним уявленням про суспільний розвиток. Тому варто придивитись уважніше до села і його проблем.
