Якими є наші пріоритети?

Сумно. Чудова країна. Теоретично супербагата. Та й наразі не така вже й бідна. Освічений народ. Ресурси могутні. Що ще потрібно? Чому ми не попереду всієї планети? Адже не ледарі в цілому. Ми будемо попереду всієї планети, не сумніваюся. Потрібен час. Але чому розвивається наша країна набагато повільніше, ніж могла б?

Основна причина — в нашому нинішньому керуючому прошарку. Немає економістів масштабів хоча б державних. Усі попередні й нинішні Кабінети Міністрів керують країною як великою областю. Тобто все їхнє розуміння економіки не вище за розуміння хорошого економіста обласного масштабу. Президент — ліберал за переконанням (вірить у невидиму руку ринкового механізму управління). Національний банк проводить монетарну політику, тобто щонайбільше друкує гроші під валюту, що прийшла до країни. У гіршому випадку, дозволяє іноземним валютам використовуватися як платіжний засіб нарівні з гривною. (Якби Національний банк виконував закон України, де сказано, що єдиним платіжним засобом на території України є гривня, то кредитів у доларах або євро не було б, і валюти було б набагато більше у резерві у банку.) Керують Національним банком люди, які свято вірять, що гроші — це не засіб для обслуговування економіки країни, а економіка — для стабільності грошей. Але, виходячи з результатів (гривня знецінюється), керують погано. Для розуміння того, що, дотримуючись таких поглядів, країна не зможе вирішити жодного стратегічного завдання, давайте наведемо наступний приклад.

Умова 1. Демократична країна, 50 мільйонів осіб, освічені люди, родюча земля, достатньо прісної води й інших ресурсів.

Умова 2. Замкнена економічна система або баланс торгівлі із зовнішнім світом дорівнює нулю. Тобто не можна ні позичити грошей, ні отримати їх як інвестиції ззовні і т. ін. Можна лише щось купити, заздалегідь щось продавши.

Умова 3. Час дії, в нашому прикладі, — 1945 рік. Гіпотетично уявімо, країні (державі) необхідно вирішити стратегічно важливу проблему. Мета — створення ракети, здатної виводити вантаж у космос.

Чи можна вирішити цю проблему в умовах ліберальної економіки? Тобто чи можна створити «Південмаш», КБ «Південне» і т.д. Нагадаємо, що на момент постановки завдання (умовно 1945 рік) невідомо, чи можна вирішити це завдання в принципі? Хто може бути замовником в умовах ліберальної економіки? Зрозуміло — не бізнес. Адже завдання ставить держава, а не бізнес. Крім того, неможливо підрахувати, скільки часу і коштів знадобиться на те, щоб дати відповідь: чи можна цього досягнути в принципі? Скільки і які знадобляться для цього ресурси і т. ін.? При умові, що вирішити проблему вдасться, кому продати і за якою ціною?

У нашому прикладі для вирішення поставленого завдання Президенту та парламенту доведеться оголосити дану проблему національним пріоритетом, реалізація якого явно вийде за термін дії їхніх повноважень. Тобто наступні президенти й новообрані парламенти зобов’язані будуть фінансувати його до отримання якого-небудь певного результату. Під його рішення повинна бути створена структура, яка відповідатиме за реалізацію цього завдання (міністерство або комітет).

Чи залучати до цього проекту бізнес? Бізнес може взятися за вирішення цього завдання лише при 100% гарантії оплати його витрат із боку держави. Виникає питання: чи логічно років на 20 давати гроші бізнесу, на які він змушений буде побудувати заводи, організувати конструкторське бюро і т.д., а, врешті-решт, при закінченні програми, раптом стане власником створеного? Створеного за рахунок податків всієї країни протягом багатьох років. Швидше за все, за таких умов бізнес вирішуватиме завдання вічно. Бізнес можна залучати лише як субпідрядника для вирішення локальних завдань.

Із економічного погляду нам цікавіше, де взяти гроші для вирішення таких грандіозних завдань. Якщо просто за рахунок податків, то це серйозно підірве розвиток країни, призведе до недостачі грошей в економіці, і врешті-решт — до зростання рівня безробіття. Шлях явно неприйнятний. Другий варіант — парламент щорічно закладає до бюджету дефіцит у розмірі N-ної суми, необхідної для реалізації щорічної програми. N-на сума просто друкується Національним банком країни. Це може бути оформлене, наприклад, як цінні папери уряду, які викуповує Національний банк або які оформлюються яким-небудь іншим способом. Не забуваймо, в наших умовах позичити гроші за межами країни неможливо. У рамках здорового глузду, протягом приблизно 20 років, проблема вирішується. Країна отримує, у разі успіху, ракету, яка може виводити вантаж у космос і отримує цілу галузь виробництва.

Чим заплатила країна за народження цілої галузі? Усього лише якимось відсотком інфляції протягом всього періоду виконання роботи. Але в цьому випадку немає зовнішнього боргу, а також немає і внутрішнього. А є галузь виробництва. Зрозуміло, що елементарна логіка та здоровий глузд підказують, що даний проект і галузь можуть бути лише державними, так як у процесі реалізації будуть задіяні бюджетні гроші, що не лише прямо витрачаються на програму, але й із інших, що залучаються до виконання програми, галузей. Наприклад, гроші системи освіти, яка буде задіяна в реалізації проекту дослідженнями та підготовкою кадрів для виконання програми.

На даному прикладі можна зробити висновок — проблема може бути вирішена, але не в рамках ліберальної ідеї розвитку економіки, і тим більше — не в рамках «монетарної» грошової політики. Потрібно зазначити, що для вирішення вищезазначеного завдання неможливо застосувати і інші ринкові механізми, наприклад, оголошення конкурсів (тендерів) на виконання етапів програми.

Потрібно відразу сказати прихильникам «монетарної» політики, які стверджують, що від інфляції більше страждають бідні — це неправда. За прибутками бідних і їх рівнем життя стежить держава за допомогою своїх інститутів і через механізми перерозподілу прибутків (доплатами, встановленням мінімального рівня купівельної здатності бідних сімей і т.д.) підтримує їхній рівень споживання. У той же час, багатим ніхто не компенсує втрату прибутків від інфляції.

Повернімося до нинішньої ситуації. Передбачимо, уряду Тимошенко вдасться позичити 10 мільярдів доларів за кордоном, тоді Національному банку доведеться надрукувати приблизно 75 мільярдів гривень (за нинішнім курсом). Чи призведе це автоматично до неконтрольованого підвищення інфляції? Не факт. Дивлячись як витратити гроші. Якщо всю цю суму направити на підвищення пенсій і зарплат бюджетникам, скажімо, на 50%, то стрибок цін на продукти харчування відсотків на 30 забезпечений. Якщо ці гроші підуть на інвестиційні проекти, як наприклад, замовлення на будівництво літаків, поїздів, доріг або мостів, то відсоток інфляції буде вельми незначним, а головне — розтягнутим у часі. Тобто, передбачуваним.

Який висновок із вищесказаного? У нинішніх умовах країні не варто позичати гроші за кордоном. Уряду потрібно «позичити» гроші у Національного банку. Гроші не можна зараз витрачати на збільшення пенсій і зарплат (необхідно компенсувати лише інфляційну складову). Держава на це збільшення просто не заробляє. Гроші повинні йти на великі інвестиційні проекти. Адже одне з основних завдань будь-якого уряду будь-якої країни полягає в тому, щоб люди, які бажають працювати — могли працювати, максимально використовуючи свої здібності та отримуючи при цьому гідну винагороду за свою працю. Для цього бізнес і держкорпорації повинні працювати на повну потужність, щоб вони виробляли продукцію та послуги з максимально доданою власною вартістю.

Підбиваючи підсумки, варто зазначити, що, на жаль, немає розуміння того, що в держави набагато більше фінансових можливостей, ніж у області, і навіть дуже великої. А звідси і завдання, що вирішуються, можуть бути амбіційними в світовому масштабі (якщо не озиратися на Міжнародний валютний фонд). Наприклад, Україна, Польща або Литва можуть поставити глобальні завдання і вирішити їх, на відміну, скажімо, від Нью-Йорка (хоч бюджет Нью-Йорка в рази перевищує загальну суму бюджетів згаданих країн).