Феномен Ольгополя

Незважаючи на те, що 2006-й було проголошено роком села, аграрії зазнавали постійних потрясінь — напружені відносини між зернотрейдерами й держчиновниками, обмеження на ввезення м’ясомолочної продукції, які ввела Росія, безліч інших скандалів і колотнеч не додали вітчизняним аграріям ні грошей на подальший розвиток, ні впевненості в завтрашньому дні в контексті вступу до Світової організації торгівлі, що здається реальним.

Коментуючи проект держбюджету на 2007 рік, профільний міністр Юрій Мельник відмітив, що визнані ефективними в агропромисловому секторі держпрограми будуть, як і раніше, фінансуватися — навіть передбачено збільшити на них витрати. Насамперед варто відмітити програми здешевлення відсотків по кредитах, які видають комерційні банки аграріям, і технічного переоснащення сільськогосподарських підприємств і фермерських господарств.

Але в реальному житті не так все гладко, як прописано в головному фінансовому документі країни. Павло Каленіч, який керує агрофірмою «Ольгопіль» зі смутком у голосі говорить, що торік зіткнувся з проблемою неповернення відсотків по кредитах. Якщо в минулі роки відсотки по банківських позиках держава відшкодовувала, то у 2006 році джерело бюджетного фінансування вичерпалося. Принаймні для агрофірми «Ольгопіль». Але Павло Євгенович дивиться на це філософськи: з 1997 року, коли він прийшов сюди керівником, справи агрофірми з року в рік стабільно йдуть угору. У кінці дев’яностих йому дісталося господарство, яке по союзних мірках з повним правом зарахували б до когорти тих, що відстають, — у березні 1997-го, коли Каленіч уперше сів у крісло керівника агрофірми, у господарства з 2,5 тисяч га гуляло 70% землі. У цьому році агрофірма «Ольгопіль» засіяла й зібрала врожай з 3,824 тис. га, не беручи до уваги додаткових півтори тисячі гектарів в сусідньому селі Демівка. До того ж господарство створило окрему агрофірму в сусідньому селі Каташин, де аграрії з успіхом обробили 2,2 тисячі гектарів.

— Загалом у 2006 році ми обробили трохи більше шести тисяч гектарів, — не без гордості розказує Павло Євгенович. При цьому він вважає, що для господарства оптимальним і прийнятним варіантом було б збирати врожай з 8 тисяч гектарів. У цьому випадку можна використовувати сучасну сільськогосподарську збиральну техніку. До речі, Каленіч — переконаний прихильник технічного прогресу в сільському господарстві: минулого року агрофірма закупила збиральних машин на 2,5 млн. гривень, а вже в цьому на «обновки» витратили більше 5 мільйонів. Один сучасний комбайн «Холмлер» коштував більш ніж 2,5 мільйона.

Звичайно, таку техніку рентабельно використовувати тільки при збиранні великих земельних наділів: якщо землі менше за 2 тисячі гектарів, то робота сучасних комбайнів швидше за все буде нагадувати стрільбу з гармати по горобцях.

— За освітою я агроном, — розказує Павло Євгенович, — але у своїй роботі вибрав курс на технічне переоснащення, тому що впевнений, якщо в господарстві буде серйозна, сучасна техніка, то можна говорити про розвиток, і, як наслідок, про отримання прибутку. А оскільки наша агрофірма на місці не топчеться, то для нормального й якісного збору врожаю необхідний відповідний інструмент — надійний і якісний технічний парк.

Переломним моментом у технічному переоснащенні господарства можна вважати 2002 рік — агрофірма засіяла 400 га цукрових буряків, а осінь видалася дощовою, та ще й на самому початку листопаду випав сніг. А поля не зібрані, старі бурякозбиральні комбайни, що дісталися господарству ще з радянських часів, тільки прасують грязь, а не копають буряки. Довелося наймати комбайн іноземного виробництва. І коли Павло Євгенович побачив, як ця машина працює в полі й абсолютно спокійно копає буряки у дощ, який ллє як з відра, відразу ж ухвалив рішення: поки він буде керувати агрофірмою — буде купувати сучасну техніку. Адже те, що старі комбайни не впоралися з прибиранням, і в полі померзло більше за 120 га буряків, вилилося в «копієчку». Прямі збитки склали майже мільйон гривень. Сказано — зроблено: в тому ж році господарство «затягує» пасок і бере кредит на купівлю французького бурякозбирального комбайну «Мотрот М-41», наступного року купує ще один. У цьому році придбали німецький трактор «Джон Дір» — тепер таких машин у агрофірми дві.

Результат перед очима: якщо в попередні роки насилу збирали по 300—400 га буряків, то цієї осені викопали більше за 1 тисячу гектарів без жодних проблем. Павло Євгенович вважає, що не помилився, коли купив іноземну техніку, адже основною сільськогосподарською культурою, яку вирощує агрофірма, є цукровий буряк. У році, що минає, викопали 48,5 тисяч тонн буряків — це 2,4 тисячі завантажених «КАМАЗів» з причепами. А за два наступних роки директор господарства планує повністю оновити технічний парк.

Але навіть найсучасніші машини не зможуть замінити людей, тому керівництво агрофірми належним чином піклується про співробітників. Для працівників агрофірми існують всілякі пільги. Наприклад, діти безкоштовно ходять до дитсадка, за рахунок господарства можуть відпочити в літніх таборах. А батьки безкоштовно отримують по тонні сіна й соломи, мішок цукрового піску — в загальній кількості до 1000 гривень набігає. Але це за умови, що працівник не був помічений у пияцтві й не ухилявся від роботи. «Зальотники» на такі преференції розраховувати не можуть. А взагалі, боротьба з порушниками у Каленіча поставлена на широку ногу: навіть використовують досвід радянських часів — малюють карикатури й складають сатиричні віршики, в яких висміюють проступки працівників агрофірми. За словами директора, це дійовий метод — дорослій людині не личить червоніти за свою поведінку й виступати персонажем сатиричних стінгазет.

А взагалі за вдачею Павло Євгенович великий гуморист: з його легкої руки Ольгополем і околицями пішла гуляти байка, що в тутешніх місцях проїздом гостював Олександр Пушкін. У обласній газеті «Вінничина» (в номері за 1 квітня, але на це мало хто звернув увагу), була опублікована стаття, що у Франції знайшли невідомий вірш великого поета, який був присвячений Ольгополю. На основі цього робиться висновок, що поет бував у цьому містечку, і було б непогано купити на аукціоні рукописний оригінал і передати його в місцевий музей. Каленіч розказав цю історію навіть по обласному телебаченню. А, як відомо, земля чутками повниться — і одного дня з московського музею Пушкіна прийшло офіційне звернення з проханням детальніше розказати про цю історію й по можливості надати фактичний матеріал. Одним словом, Пушкін вже став своєрідним символом Ольгополя, і Павло Євгенович в місцевому парку планує встановити пам’ятник поету — не важливо, що в реальному житті він не мав ніякого відношення до міста. Важливо інше — творчість великого поета заслуговує на такий знак уваги й поваги. Причому макет пам’ятника, зроблений місцевим умільцем з пластиліну, вже стоїть на робочому столі директора агрофірми, і останній стверджує, що незабаром втілить свою ідею в життя.

І ще одна байка: Каленіч всім гостям показує фотографію, де на буряковому полі з сапками в руках зафіксована група африканців. «Так, не дивуйтеся, — ховає посмішку Павло Євгенович, — ми використовуємо «рабську» працю на своїх полях. А що ви думали, якщо українці виїжджають на заробітки за кордон, то чому в нас на полях не можуть працювати чорношкірі робітники?».

Прелюдія цієї історії така: директор агрофірми запропонував ректору Вінницького медуніверситету організувати екскурсію для іноземних студентів. Майбутні лікарі познайомилися не тільки з побутом української глибинки й селянською працею, але й долучилися до нашої культури — студентам дуже сподобалися народні пісні й відпочинок на острові місцевого озера. До речі, з цим острівцем пов’язаний ще один жарт. Коли Каленіч задумав його облагородити й пристосувати для відпочинку, став забивати в озеро палі, на яких планував побудувати невеликий будиночок — щоб було де речі залишити, помити руки та чайник закип’ятити. Почали забивати палі, а Каленіч на нараді знаходиться; його колеги питають, що ти там, Павле Євгеновичу, на озері задумав зробити. А той візьми й скажи: мовляв, напередодні геологи приїжджали, поговорили ми з ними, а вони стверджують, що під озером пласт нафти є. Тому свердловину бурю — чорне «золото» качати буду. Так йому цілком серйозно стали пропонувати замовити резервуари... В озері розводять рибу, навіть є штатні матроси (у трудовій книжці в них відмічено, що місце роботи — агрофірма «Ольгопіль», посада — матрос), які й займаються рибним промислом. Каленіч з притаманним йому гумором зазначає, що його господарство єдине, яке має матросів підводного флоту. Тим, хто не відразу розуміє гру слів, пояснює — до ставка вони їздять на підводах, запряжених кіньми. Підводний флот Ольгополя також має свій оркестр, який дарує музику односельчанам на всіх святах, які проходять під патронатом агрофірми. (До речі, фотографія з цим оркестром брала участь у фотоконкурсі «Дня» й отримала спеціальний приз від Євгена Марчука).

Матроси не тільки їздять на підводах, але й керують двощогловим парусним судном — бригом «Петро і Павел», з бортів якого показують гостям величезну рибину, жартома стверджуючи, що це місцеве Лохнеське чудовисько.

Головне, в чому, за словами Павла Євгеновича, має потребу глибинка — це наявність газопроводів, нормальних доріг і центрального водопостачання. І якщо водопровід в Ольгополі є, то газу немає. Але Каленіч стверджує, що коли в райцентрі — Чечельнику, з’явиться газ, агрофірма за свої гроші газифікує Ольгопіль.

Можливо, здоровий гумор, величезний життєвий досвід та бажання працювати й приносити людям користь і є тими пресловутими трьома китами, на яких не просто тримається, але й упевнено пливе вперед господарство Каленіча. Люди мають стабільну роботу, вчасно отримують зарплатню.

Але директор агрофірми вважає, що й держава не повинна забувати про підтримку села. Адже якщо аграріям вдалося стільки досягти самотужки, які б зрушення вони здійснили з допомогою влади?