Подорож у Країну Червоних Кленів,

«Історичний потяг українських піонерів» — таку назву мав глибокий і масштабний дослідницький проект, присвячений 120-річчю поселення українців у Канаді. З ініціативи Надзвичайного і Повноважного Посла України Ігоря Осташа та за фінансової підтримки Канадсько-української парламентської групи дружби та численних меценатів Країни Кленового Листу спільна експедиційна група подолала переважно поїздами, надзвичайно цікавий маршрут від портового міста Галіфакс (узбережжя Атлантичного океану) до міста Едмонтон, яке знаходиться порівняно недалеко від берегів Тихого океану, фактично пройшовши слідами українських переселенців. Довжина цієї дороги, враховуючи радіальні поїздки на автобусах від залізниці до окремих населених пунктів та цікавих об’єктів для фотозйомки, — 6,5 тис. кілометрів, а загальна протяжність подоланого маршруту (разом із авіаперельотами) — 30 тис. кілометрів.

До складу експедиційної групи, яку очолив Ігор Осташ, увійшли віце-спікер Верховної Ради Микола Томенко, народні депутати Євген Суслов та Олесь Доній, мер міста Канева Віктор Ніколенко, народні артистки України Ніна Матвієнко та Марія Бурмака, бандурист Ярослав Джусь, Генеральний консул України в місті Торонто Олександр Данилейко, редактор інтернет-сайта «Історична правда» Вахтанг Кіпіані, а також автор цих рядків, спеціальний кореспондент газети «День» Микола Хрієнко. З канадського боку — активісти української діаспори, громадські діячі, журналісти, священики української церкви, вчителі українських шкіл, студенти, науковці...

АВІАПЕРЕЛІТ ІЗ КИЄВА В ТОРОНТО

Коли мені щастить сидіти біля ілюмінатора, то чомусь завжди пригадуються слова відважного пілота і прекрасного письменника Антуана де Сент-Екзюпері: «Так, звичайно, літак — це машина, але при цьому яке знаряддя пізнання? Це він відкрив нам істинне лице землі».

Внизу під крилом літака поверхня планети Земля перетворилася на географічну карту... Після розлінованої дорогами на різні геометричні фігури та розфарбованої в різні кольори полями й лісами Західної Європи з’явився безмежний Атлантичний океан. З величезної висоти літака аж до фіолетової лінії горизонту видніється тільки вода, вода й вода... Через дев’ять годин польоту під крилом нашого авіалайнера з’явилася зелена земля Канади, а згодом і величезне озеро Онтаріо, яке за площею таке, як половина Азовського моря.

Одними з перших серед європейців вглиб цих безмежних земель пробралися французькі мисливці на хутрових звірів. А коли на Клондайку й Юконі розпочалася «золота лихоманка» (читайте про ті часи прекрасні твори Джека Лондона), то в гонитві за жовтим металом на північ Канади почали пробиватися пішки, верхи на конях, на човнах і на лижах тисячі й тисячі золотошукачів з інших європейських країн...

Золото, яке має жовтий колір, невдовзі вичерпалося — й люди покинули ті холодні краї. Але на півдні Канади під високими й густими травами прерій відкрилося нове золото. Це — чорноземи. Найродючіша земля у світі, яка, на відміну від жовтого золота, ніколи не вичерпується, але за умови, якщо нею правильно користуватися.

Українці завжди любили землю і вміли на ній працювати. Їх ніби потужним магнітом потягло із малоземельної Галичини, Буковини, Закарпаття та інших територій нинішньої Західної України туди — в Канаду...

Ще у школі я прочитав у повісті «Fata morgana» Михайла Коцюбинського такі сумні рядки про українських переселенців: «Йдуть та йдуть, чорні, похилені, мокрі, нещасні, немов каліки-журавлі, що відбилися від свого ключа, немов осінній дощ. Йдуть і зникають у сірій безвісті...» А український поет-демократ Павло Грабовський, який аж до своєї смерті відбував заслання в далекому й глухому на той час Сибіру, зробив про мігрантів зі Східної України такий запис: «Простий люд, обібраний та знедолений, мандрує світ за очі, кидає дорогу, але пекельну батьківщину, шукає по других сторонах собі щастя, щоб кінцем пересвідчитися, що його ніде нема й бути при сучасних громадських обставинах не може, а, пересвідчившись, ждати єдиного порятунку — могили, серед щоденних злиднів, голоду, розлуки та безнадійності»...

Повернувшись із Канади до Києва, я пішов у бібліотеку і прочитав оповідання Василя Стефаника «Камінний хрест». Вражаюча розповідь про те, як зубожілий селянин Іван Дідух із села Русового на Покутті перед відправленням за океан до далекої Канади поставив на горі камінний хрест з вибитими на ньому прізвищами та іменами себе та своєї дружини. Вони попливли у пошуках кращого життя за океан, а їхня символічна могила залишилася на рідній землі... Доречно сказати, що в цьому оповіданні описано достовірний факт, адже Василь Стефаник навіть листувався з тим чоловіком із села Русового, який перед від’їздом вкопав у рідну землю спільний могильний хрест собі й своїй дружині...

Учасники ж експедиції зустрічалися з нащадками українських переселенців у Галіфаксі, Монреалі, Оттаві, Торонто, Ошаві, Вінніпезі, Стюартбурні, Гардентоні, Саскатуні й Едмонтоні. Побували також в українському селі Край Дороги, на могилах переселенців з України, зустрічалися з сучасними українськими фермерами та учасниками ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, взяли участь у відкритті нового пам’ятника Тарасу Шевченку в Оттаві, дали кілька спільних концертів разом із нашими земляками для мешканців названих міст, розповіли про нинішнє життя в Україні та, зокрема, про газету «День», яку читають в електронній версії багато українців у Канаді.

У Країні Кленового Листу є аналог Музею національної архітектури та побуту в Пирогово — «Село спадщини української культури». Це саме серце історії про наших переселенців, адже в музеї зібрано оселі перших українських піонерів та предмети їхнього побуту, а також різні документальні матеріали, починаючи з 1891 року, коли в Канаду прибули з села Небилів (Галичина) перші українці — Іван Пилипів і Василь Єлиняк. Тому само собою зрозуміло, що «Село спадщини української культури» стало одним з основних пунктів нашої подорожі.

РОЗРОБНИК ІДЕЇ БАГАТОКУЛЬТУРНОСТІ КАНАДИ — УКРАЇНЕЦЬ

Упродовж першої хвилі переселення (1891 — 1914 роки) з території нинішньої Західної України в Канаду виїхало понад 170 тисяч людей. Потім була друга хвиля — з 1918 по 1939 роки, яка охопила значно більшу територію України, ніж перша. Третя тривала з 1947 по 1950 роки. І, нарешті, четверта, яка розпочалася після розпаду СРСР і триває до сьогоднішнього дня... Нині в Канаді проживає понад 1 мільйон 200 тисяч українців.

Багато наших земляків зробили значний внесок у розвиток Канадської держави. Серед них, передусім, успішні землероби-фермери (привезена переселенцями із Західної України пшениця стала основою для виведення нових морозостійких сортів на землях Канади), а також відомі вчені, спортсмени, політики... Доречно сказати, що 24-й генерал-губернатор Канади Роман Гнатишин був українцем і обіймав цю високу посаду з 1990 по 1995 роки.

Українська діаспора в Канаді — одна з найстаріших, а, отже, вона й серед найорганізованіших українських громад у світі. Її представники вже давно посіли важливе місце у політичному, економічному і культурному житті цієї країни. Саме тому в керівних органах багатьох провінцій та у федеральному уряді були й є канадці українського походження — Михайло Лучкович, Павло Юзик (розробник ідеї багатокультурності Канади), Рейнел Андрійчук, Джим Зеленчук, Іван Івасик, Мирон Ковальський, Петро Саварин, Розанна Вовчук... Завдяки українській громаді Канада однією з перших країн світу визнала незалежну Україну і продовжує активну співпрацю з нею. Яскравим прикладом любові й поваги канадських українців до рідної землі своїх предків є й той факт, що саме нащадок давніх переселенців Ераст Гуцуляк купив і подарував Україні перше приміщення українського посольства в Оттаві. В канадських університетах ще з 1940-х років викладаються курси з різних напрямів україністики, діють українознавчі кафедри та двомовні українсько-англійські середні школи...

«Бути в Канаді українцем — дуже престижно!» — цю фразу я чув від наших земляків багато разів...

ЗОРЯНИЙ ШЛЯХ СОТНИКА ЗОРЯНОГО

Упродовж нашої багатоденної поїздки Канадою час для учасників експедиції був спресований, образно кажучи, ніби порох у патроні. Але в Оттаві мені все-таки пощастило «спіймати вікно» у щільній програмі й поспілкуватися одну годину з Євгеном Адамовичем Штендерою — легендарним сотником Української повстанської армії, який у роки війни мав псевдонім Зоряний. Його історія з легкістю могла б стати основою для книжки.

Народився майбутній сотник УПА в селі Волиця Барилова Радехівського району Львівської області в 1924 році, а тому добре запам’ятав 1939 рік, коли зі сходу прийшли більшовики-«визволителі» й почали нещадно карати в першу чергу тих українців, які боролися за свою незалежність від Польщі. Не кращими за більшовиків виявилися й німці. З весни 1943 року Євген Штендера бився з тими, і з тими в лавах УПА на Волині та на території Галичини, а з січня 1945 року курінь «Вовки», яким він командував, отримав завдання передислокуватися на землі Холмщини й Підляшшя (нині це землі Польщі) та захищати етнічних українців від переселення в СРСР — у колгоспне рабство та на каторжні роботи в Заполяр’я і на Колиму. Кілька бойових операцій проти спільних ворогів український курінь «Вовки» провів разом із польськими підрозділами Армії Крайової, зокрема в травні 1946 року розгромили комуністичні гарнізони в місті Грубешів. Саме тоді під час одного з боїв у Теребінському лісі Євген Штендера отримав поранення в груди й лікувався у польському підпільному шпиталі...

Сили бійців УПА танули з кожним днем, а ворожі навпаки — ставали все більшими й більшими. Довелося з боями відступати все далі й далі на захід. У 1948 році сотник Зоряний опинився у Мюнхені. Там навчався в Українському вільному університеті (отримав ступінь магістра), працював інформативним референтом Місії Української повстанської армії при Закордонному представництві Української головної визвольної ради, був співредактором журналів «До зброї», «Сучасна Україна», «Український самостійник»...

У 1956 році Євген Штендера разом із дружиною Любов’ю Маївською й чотирма дітьми переїхали з Німеччини до Канади. У місті Торонто він випускав газету «Розбудова», а пізніше став співредактором тижневика «Українські вісті» в місті Едмонтоні. А коли почав працювати в Державній національній бібліотеці в столиці Канади Оттаві, то за п’ятнадцять років зібрав для неї майже всю україністику Канади.

Ще з початку 1990-х років, коли Україна стала незалежною, Євген Штендера став ініціатором співпраці з Інститутом української археографії й джерелознавства Національної академії наук України та з Головним архівним управлінням при Кабінеті Міністрів України. Саме завдяки наполегливості Євгена Штендери було підписано договір про дослідження архівів колишнього СРСР і друкування матеріалів про боротьбу УПА за незалежність України.

На посаді відповідального редактора видавництва «Літопис УПА» колишній сотник Зоряний працював 25 років. За той тривалий період Євген Штендера підготував і випустив 15 томів документальних матеріалів про боротьбу Української повстанської армії за свободу України...

Саме за цей титанічний труд, а також «за вагомий особистий внесок у збереження та збагачення національної історико-культурної спадщини, активну діяльність у справі повернення культурних цінностей в Україну» президент України Віктор Ющенко указом від 3 лютого 2010 року нагородив Є.А. Штендеру Хрестом Мазепи.

Прощаючись, я запитав Євгена Адамовича: «Як ви оцінюєте особисто свій життєвий шлях?» І почув у відповідь: «На це запитання важко відповісти, бо жити вигнанцем зі своєї землі це не драма, це — трагедія, яку надзвичайно глибоко й надзвичайно сильно передав у своєму полонезі «Прощання з Батьківщиною» польський композитор Михайло Клеофас Огінський. Він теж був повстанцем і теж жив на чужині. Але я надзвичайно щасливий тим, що дожив до Дня Незалежності України, а тому мій життєвий шлях можна назвати зоряним. Шкода тільки, що майже всі мої бойові побратими не дожили до цього часу...»

СВЯЩЕНИК МАКСИМ ЛИСАК: «КОЛИ 1997 РОКУ Я ЗНОВУ ПОЇХАВ ІЗ МОЇМ БАТЬКОМ НА ЙОГО МАЛУ БАТЬКІВЩИНУ, ТО ВИЯВИЛОСЯ, ЩО НА ХУТОРІ ДУБИНИ АЖ ДО ЦЬОГО ЧАСУ ЗБЕРЕГЛАСЯ ЙОГО РІДНА ДЕРЕВ’ЯНА ХАТА»

Коли їхали поїздом із Торонто до Вінніпега, то у двомісне купе я потрапив разом із настоятелем православного собору Христа Спасителя в місті Оттава Максимом Лисаком. Ніби у класичному романі, ми сиділи за столиком біля вікна й неспішно вели розмову. Оскільки отець Максим постійно читає в Інтернеті газету «День», мені першому довелося відповідати на його запитання: «Що робиться тепер у Чорнобильській зоні? Як живуть наші земляки — українці в Росії за Уралом? Яка роль нинішньої журналістики в суспільно-політичному житті України?..»

А потім ставити запитання настала моя черга. За свої 52 роки отець Максим пройшов дуже цікавий і несподіваний життєвий шлях. Спочатку він навчався в Інституті радянських та східноєвропейських наук (готувався до дипломатичної роботи в Східній Європі), але за рік до закінчення цього інституту перевівся на відділення української мови та літератури в Манітобський університет. Отримав диплом, але вже відчував у душі, що його покликання не політична дипломатія, а служба Богові. «Це відчуття, це покликання не впало на мене раптово з неба, воно повільно, але невідворотно народжувалося в глибинах моєї душі так, ніби виток ріки, щоб стати початком мого нового життя...»

Після навчання в духовній семінарії й церковної служби отець Максим закінчив ще й Академію святого Володимира в Нью-Йорку та Православну академію чесного Хреста в Бостоні (США). Має ступінь магістра теології...

— Цікаво, звідки ваше родове коріння? — запитую в отця Максима.

— Я народився в Канаді у місті Вінніпег, а мій батько приїхав сюди ще 1929 року з хутора Дубини, нинішнього Острозького району Рівненської області. (Тоді це була територія Волині.) А батьки моєї мами Линци Гаврелюк були родом із Буковини — село Костинці Сторожинецького району Чернівецької області.

— А хто ваша дружина? Її корені теж з України?

— Ні! Моя Іванка англійського походження. Але, можливо, з любові до мене як до свого чоловіка і з поваги до моїх батьків вона вивчила українську мову і стала українкою. За це мої батько й мама полюбили її всією душею, всім серцем. У нас росте дві доньки. Старшій, Анастасії, вже чотирнадцять років, а Юліані — тільки одинадцять. Вони навчаються в українській школі й знають нашу мову так, як учні у Львові або в Тернополі...

— Цікаво, чи довелося вам побувати в Україні?

— Пощастило. І не раз, а двічі. У 1992 році ми разом із дружиною побували на хуторі Дубини (це Рівненщина), де народився мій батько, а також їздили в село Костинці на Буковину, звідки родом моя мама. Це було для мене потрясінням... А в 1997 році я знову поїхав із моїм батьком на його малу Батьківщину, де він народився і виріс. На хуторі Дубини аж до цього часу збереглася його рідна дерев’яна хата під білою черепицею. Вона пережила дві світові війни й уціліла до сьогоднішніх днів. Ми пили воду з тієї криниці під старою грушею, з якої пили колись мій дід Мартин та мій батько в ті далекі часи. Старі люди на хуторі впізнавали мого батька, а він впізнавав своїх земляків. Ця зустріч була для нього найвищою нагородою, найціннішим подарунком долі на схилі літ за його многотрудне життя... А потім у селі Українка у храмі Зішестя святого Духа на апостолів (там був охрещений мій батько) я відправляв божественну літургію... Я злився душевно й духовно з моїми земляками і з моїми родичами. В мене було таке відчуття, що я народився й виріс тут, в Україні, що я частина цього народу і в минулому, і сьогодні й буду його частинкою вічно...

...Далеко-далеко від України, аж на протилежному боці планети Земля, мчав нічний поїзд зі сходу Канади на її західний берег до Тихого океану. Біля вікна купе за столиком сиділо двоє літніх чоловіків — священик і журналіст. Один із них говорив, а другий слухав. А потім журналіст припинив записувати почуте, бо то вже була не просто розповідь священика про Україну, а його сповідь... А сповідь має залишатися таємницею...

ЩО ВКАРБУВАЛОСЯ В МОЮ ПАМ’ЯТЬ

У класичну капіталістичну країну я потрапив вперше в житті, а тому з особливою цікавістю вивчав і запам’ятовував усе, що потрапляло на очі...

Найсильніше вражали своїм зовнішнім виглядом люди, які в Канаді не змучені важкою фізичною працею, не пригнічені й не зламані морально й психологічно. Навіть бабусі й дідусі, яким вже за сімдесят, виглядають веселими і здоровими. Жителі Канади — дуже спортивний народ: біг, велосипед, ковзани, лижі й плавання для них такі ж необхідні для повноцінного життя, як повітря, їжа та одяг. Люди в Канаді живуть без парканів навколо своїх осель і без металевих вхідних дверей. Там усі церкви й собори без металевих ґрат і решіток. Там не стріляють у птахів і в диких тварин після мисливського сезону, не рубають дерева навіть на приватній території без спеціального дозволу, бо покарання за це буде дуже суворим. По вулицях Оттави, столиці Канади, бігають єноти й білки, а в парку біля споруди парламенту в красивих дерев’яних будиночках живуть «нещасні» бездомні коти, яких мешканці цього міста годують молоком, сметаною й сиром.

Принагідно скажу, що в містах Канади на вулицях дуже мало дорогих автомобілів. Багато чиновників їздять на роботу велосипедами, а депутатів парламенту після засідань розвозять додому красиві мікроавтобуси. У Канаді немає такої показної розкоші, як у нас в Україні. Канада — одна з найбагатших у світі країн, але надзвичайно раціональна й ощадлива. І люди такі ж.

На відміну від бідної української діаспори в Росії, в Канаді наша діаспора, навпаки, — заможна. Певна частина коштів для її розвитку виділяється за державними програмами, але переважна частина забезпечується за рахунок громадських внесків і добровільних пожертвувань. Усі українські товариства мають гарні кількаповерхові власні будинки, в яких є обов’язково зал для урочистих подій: різних святкувань, зустрічей делегацій, проведення весіль або поминальних обідів... Для цього є гарна кухня з холодильниками і посудом. У будинках українських громад діють музеї, бібліотеки, комп’ютерні зали для дітей і спортзали. Кожен такий будинок-комплекс має власну назву: «Дніпро», «Карпати», «Одеса»... Обов’язково проводяться різні екскурсії, туристичні походи тощо. Кому треба, надається матеріальна допомога, всі інваліди забезпечуються електровізками. Коли вони рухаються по велосипедних доріжках, то за спинами «водіїв» обов’язково майорять на гнучких щоглах невеличкі червоно-білі або синьо-жовті прапорці. Буває на одному візку й по два прапорці — один канадський, а другий — український...

Хоч би як там було, а вихідці з України в Канаді зберігають чимало українського й попри весь комфорт та турботу нової батьківщини мають велике бажання жити на своїй землі. Чимало з них повернулися б, але стримує думка, що там, за кордоном, у далекій Канаді вони можуть більше зробити для України, ніж повернувшись додому. Парадоксально. Як століття тому, під час першої хвилі еміграції, так і сьогодні — під час четвертої — українці виїжджають за кордон через безперспективність, через те, що не впевнені, чи зможуть реалізувати себе в Україні. І це в той час, коли світ навколо глобалізується. Звичайно, добре, що ми маємо таку потужну підтримку за кордоном, але інтерес, який проявляє до цих людей, а не до їхніх гаманців, українська влада та співвітчизники, інколи неприпустимо мізерний. Як неприпустимо мізерні зусилля створити в країні умови, які стимулюватимуть людей залишатися і працювати тут.