Ті, хто не боїться болю

Збираючись відвідати Дім милосердя (тобто, хоспіс) при Свято-Архангело-Михайлівському монастирі в Одесі, хотілося говорити про цінність життя, відносини батьків і дітей, зрештою, культуру смерті. Найперше — самій собі. Бо в суєті часто другорядне стає значимим. Тим більше, що цей Дім милосердя — чи найперший в Україні — діє 18-й рік. На сьогодні у ньому — 96 хворих. Ідея заснування закладу належить настоятельці монастиря — матушці СЕРАФИМІ. До речі, вона — дуже діяльна ігуменя, чия робота спрямована зокрема на культурологічне і соціальне служіння. Можна сказати, один із брендів Української православної церкви (інтерв’ю з нею читайте в найближчих номерах газети).

Правда, у хоспісі думається про життя — як ти його проживаєш. Там хочеться подзвонити рідним, для яких через ті чи інші обставин (навіть об’єктивні) знаходиш не так багато часу. Підбадьорити друга, котрий восьмий рік бореться з хронічним лейкозом. Відвідати реабілітаційний центр для нарко- й алкозалежних, де на волонтерських засадах працюють приятелі. І вже на порозі закладу даєш собі слово, мовляв, коли вийдеш звідсіля, намагатимешся бачити нові можливості замість суцільних проблем, сіяти любов замість ненависті, вибачення замість кривди, надію замість сумнівів, радість замість смутку... Чи як там у Святого Франциска?

Появу матушки ХІОНІЇ, директора (говорячи світською мовою) цього Дому милосердя, можна порівняти з появою ангела. Матушка вже у літньому віці, невисокого зросту, дрібна, з тихим голосом, поглядом, сповненим любові, й потужною позитивною енергетикою. Говорить афористично. Часто реченнями з Писання. Про таких кажуть: хоч ходять по світу ногами, та їхні голови занурені в небо.

— Розпочнімо з обіду, — говорить, і веде нас до їдальні. Коридором минаємо щойно зроблені на зиму консервації, дізнаючись, що добрі люди пожертвували хоспісу овочі. (Таких добродіїв своїм авторитетом притягує матушка Серафима.) Обід, як вдома. Хороші кухарі, — думається. Як стає відомо, вони не єдині на зарплаті. Разом із ними лікарі та медсестри однієї з місцевих поліклінік, та ще технічний персонал. Одним словом, тут піклуються про хворих, мовляв, ми не можемо уникнути страждань, однак можемо підтримати одне одного. Як і дбають про померлих — коли немає родичів або ті не зізнаються, ховають за власний кошт.

Матушка Хіонія розповідає, що сюди потрапляють із різних причин: діти привозять батьків згідно з їхньою волею; є й такі, хто прагне спекатися важкохворих батька або матері (часом вони не оформлюють батьків офіційно, а просто підкидають, як котенят, під браму монастиря); безпритульних же скеровує міліція.

— Матушко, в Біблії ж написано: щоби тобі добре жилося, шануй своїх батька і матір, — обурююся від почутого.

— Не судіть і не судимі будете, — відповідає лаконічно й веде далі. — Ми беремо людей із різними фізичними недугами, а також із психічними захворюваннями. Лишень з інфекційними — ні, для таких треба спеціальні умови. «Наймолодший» вік мешканців нашого Дому милосердя — 75 років.

Потім пропонує з деякими познайомитися безпосередньо.

Віра Приходько, 76 років. Хоч і лежача, наперед просить не говорити про болячки. Натомість розпитує про Київ: від цін на продукти до політичних настроїв киян.

— Я просто цікавлюся життям, — резюмує.

Дорогою до іншої палати матушка Хіонія розповідає про щоденне життя в хоспісі. Підйом о 6-й годині, адже всі — старенькі люди, яких треба обійти. О 9-й — сніданок. (Меню складається відповідно до віку і станів здоров’я.) Після сніданку до обіду — вільний час. З благословення матушки Серафими і старшого духівника отця Філіпа в середу та п’ятницю — піст. Перша частина Великого посту теж строга. Крім того, в духовному «меню» — Святі Літургії, духовні бесіди зі священиком, соборування напередодні свят.

— Після таких духовних практик у людях відбуваються зміни? Навіть якщо вони невіруючі? — запитую.

— У тих, хто живе довше, так, — чую у відповідь. — Але можу сказати напевно, що всі вони стають спокійнішими.

Ми прийшли. Ось матушка Лія, 94 роки. (У Домі милосердя також доглядають за старенькими черницями). Злягла від перелому в тазостегновому суглобі. Намагаюся її підбадьорити, висловлюючи щире захоплення тим, як вона змогла сама сісти на ліжку та ще й спустити ноги. Та ж мімікою демонструє невдоволення, що не треба з нею поводитися, як з малою дитиною. Мовляв, уже достатньо прожила і, як Бог покличе, до зустрічі з Ним готова. Після чого з цікавістю розпитує про мене. Каже, що буде молитися.

— Ви думаєте про те, чи всі мешканці Дому милосердя сприймають смерть як перехід до Бога? — вгадує мої думки матушка Хіонія. — Не кожен про це говорить. Проте, хоч як це дивно, ми не помічаємо в них страху смерті. Можливо, через вік. Коли людина приходить до завершення свого життя, в неї з’являється усвідомлення логічного кінця.

— Очевидно, служити без Господньої благодаті тут неможливо. Так, я стала більш умиротвореною, терпеливою і милосердною, — продовжує. — Але і в наших «постояльців» можна багато чому навчитися. Ця розміреність життя на схилі літ робить їх спостережливими, уважними до деталей і вдячними за кожний прожитий день. І ти стаєш разом із ними вдячною за дар життя — у цьому світі та вічності.

***

Якось товариш розповів, що, тільки вийшовши з реанімації, почав по-справжньому цінувати життя: насолоджуватися заходом сонця, радіти кожному дню, дякувати Господу за доброго співрозмовника... Я ж цінність життя по-особливому пережила тут, у хоспісі.

Фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»

ДО РЕЧІ

Ті, хто хоче допомогти Дому милосердя, можуть надсилати кошти на розрахунковий рахунок 26005000039192

МФО 300023

ПАТ «Укрсоцбанк»

Код ОКПО 23988451