Зустріч великої лемківської родини

Під ностальгічним гаслом «Цне мі ся за тобом, мій лемківський краю», що означає «Тужно мені за тобою, мій лемківський краю», вдванадцяте відбувався Всеукраїнський фестиваль лемківської культури «Дзвони Лемківщини» в урочищі Бичова, що у Монастириському районі Тернопільської області. До 1950 року у цій місцині був хутір Дубовиця, в якому осіли лемки з Горлицького повіту. Згодом їх примусили переселитися до Монастириської. Вважається, що в цьому районі проживає найбільше лемків України. Щороку фестиваль скликає сюди представників цього субетносу з цілого світу. Організатори запевняють, що 7—8 серпня на Ватряному полі побувало майже 70 тисяч осіб — делегації з усіх регіонів України, а також Словаччини, Польщі, Сербії, Хорватії, США, Канади, Австралії, Молдови, Росії. Хтось із них, як кажуть, лемко стовідсотковий, хтось наполовину, а то й менше, а хтось «залемчився». Так говорять про тих, хто одружився на лемкині чи вийшов заміж за лемка. Багато на фестивалі було і шанувальників лемківської культури.

Усі лемки бережуть традиції дідів-прадідів, із радістю одягають народні строї, розмовляють лемківською говіркою. До речі, деякі слова незрозумілі навіть українцям Західного регіону. Свою назву лемки дістали від загальновживаної підсилювально-видільної частки «лем», якої немає в жодному українському діалекті, а також у словацькій, сербській, чеській мовах, які мали вплив на формування лемківської говірки. На думку окремих дослідників, прадавніми предками лемків було слов’янське плем’я білих хорватів, які населяли Карпати в VІІ—Х століттях. Як свідчить історія, Лемківщина була частиною Київської Русі і Галицько-Волинського князівства. Пізніше землі південної Лемківщини захопила Угорщина, а з 1340 року весь Лемківський край опинився у складі Польщі, де перебував до 1772 року. Згодом східна частина Лемківщини відійшла до Руського воєводства, а західна стала належати Краківському. Найбільше українців напередодні Другої світової війни проживали на територіях Новосондецького, Горлицього, Ясельського, Короснянського, Сяніцького, Ліського і Новотарзького повітів Краківського воєводства. У 1944—1947 роках більша частина Лемківщини відійшла до Польщі на підставі польсько-радянського договору, який став актом вигнання і зламаних доль найзахіднішої частини українського етносу.
А де ж тота доріженька з Пермишля до Львова,
Випала мі з-під коника, випала мі з-під коника золота подкова.
А не жаль підковочки, я тої золотої,
Лем но мі жаль дівчиноньки,
лем но мі жаль дівчиноньки, я тої молодої.
Скрони, Боже, доріженьку, би ся не курила,
Перекажу до дівчини,
перекажу до дівчини, би ся не журила.

Так співає Марія Миргородська, уродженка Віслока Дольного Сяніцького повіту Краківського воєводства. «Поляки забороняли співати українських пісень, ходити у вишиванках, але молодь однаково це робила. А я з подругами виготовляли з бісеру тризуби, які хлопці прилаштовували до одягу», — згадує молоді літа, що припали на часи горезвісної операції «Вісла» старенька лемкиня. Коли 1942-го нацисти забрали п’ятнадцятирічну Марію на примусові роботи до Німеччини, вона не знала, що більше ніколи не побачить своєї Лемківщини. Батьків, сестер і брата дівчина віднайшла в Олієві Зборівського району Тернопільської області 1947 року.

Щороку свято лемків на Тернопільщині не обходиться без дощу. Як кажуть вони самі, то стільки сліз виплакали їхні родини у 1944—1947 роках, коли їх виселили із земель, де лемки проживали понад тисячоліття. То ж не важко було передбачити, що і цього надзвичайно спекотного літа лемківський фестиваль знову поливатиме небо. Але негода не стала на заваді — люди танцювали під дощем не лише перед сценою, а й у лісі. Журливі літературні композиції змінювалися жартівливими піснями. Бо навіть переживши багато горя, лемки ніколи не втрачали почуття гумору. «Якби не було лемків на світі, то не було б весело. У них найбільше почуття гумору. Вони з роду-віку такі. Хоч би як їм було важко, вони завжди співають, жартують», — каже Ольга Ванюців із села Криниця Монастириського району, в якому проживає багато лемків. Учасниця ансамблів «Любисток» і «Бескид» Любов Гаталевич з Івано-Франківська зазначає: «У лемках більше радості і це відображено в їхніх піснях, в їхніх жартах. Це мене в них принадило, тому я виступаю в цих колективах майже вісім років, хоча сама й не лемкиня».

Торік подарунком для лемків стало освячення каплиці на Ватряному полі, яку за свій кошт збудував Герой України, голова наглядової ради групи компаній «Мрія» Іван Гута, як він зауважує, лемко наполовину. Цього року з його легкої руки постала і дзвіниця. «Думаю, що це сприятиме тому Божому благословенню, яке сьогодні тут є, і це повинно мати продовження»,— каже Іван Гута.

З кожним роком урочище Бичова все більше набуває вигляду поселення. Тільки цього літа, окрім дзвіниці, на Ватряному полі звели стилізовану хату, в якій розмістили речі народного вжитку лемків, а на подвір’ї — виставку дерев’яних скульптур відомого на увесь світ лемка Івана Мердока, який дванадцятирічним хлопчаком був депортований разом з родиною в село Королівка Борщівського району Тернопільської області. Роботи цього народного майстра України залишаться тут назавжди, так, як він того хотів за життя. На лемківському обійсті можна й напитися холодної водиці з дерев’яної криниці. А незадовго в урочищі постане ціле містечко-музей просто неба, яке буде відкритим протягом року і для відвідувачів, і для майстрів, які зможуть там представляти своє народне мистецтво. На вулиці Лемківській діятимуть виставки лемківської культури.

Лемківська земля зростила багато талановитих, визначних особистостей, внесок яких у розвиток освіти, науки, культури неоціненний. Серед них переписувач Пересопницького Євангелія, на якому присягають президенти України, Михайло Василевич Саноцький; поет, прозаїк, перекладач, літературознавець Богдан-Ігор Антонич, композитор, громадський діяч, автор гімну України «Ще не вмерла Україна» Михайло Вербицький.

«Ватра наша лемківська горить і світить! На всі гори дзвонять дзвони!» — чути радісні вигуки, коли під гучний передзвін найстаріший лемко запалює вогнище. Потріскують дрова під язиками полум’я, світяться радістю обличчя від того, що вдалося ще раз зустрітися з великою лемківською родиною, яку поєднує і спільна історія, і спільне горе.