Денис СИЛАНТЬЄВ: «Хороші спортсмени виростають із людей, які можуть розраховувати лише на себе»
В інтерв’ю «Дню» відомий спорсмен, громадський діяч, а від минулого тижня — і кандидат у депутати розповів, що заохочує його вкладати гроші в державу, як він оцінює «мовний» закон та чому вирішив податися в політику. А ще, звичайно, про перспективи українського спорту та підсумки Олімпіади у Лондоні.
Денис Силантєв, у першу чергу, спортсмен, заслужений майстер спорту з плавання, чемпіон світу та Європи, срібний призер Олімпіади в Сіднеї. Проте останні кілька років він активно заявляє про себе у суспільно-політичній сфері: займається громадською діяльністю, бере участь у ключових суспільних процесах, відкрито демонструє свою громадянську позицію та має власну думку щодо важливих подій у державі. Погодьтеся, в Україні не так багато спортсменів, які, окрім спорту і ще, може, зйомок у рекламі та різноманітних шоу, мають достатньо сміливості, щоб пробувати щось змінити у державі.
Минулого тижня ЦВК серед кандидатів-самовисуванців у мажоритарних округах для участі у парламентських виборах зареєструвала і Дениса Силантьєва. Спортсмен зареєстрований в окрузі №217 — Київ. «Я не змінив плавки на корочку депутата чи кандидата в депутати за одну секунду. Досвід, отриманий мною за ці роки громадської діяльності, думаю, зіграє позитивну роль у моїй політичній діяльності, — розповів Денис Силантєв у розмові з журналістами «Дня». — Я вже досить багато років займаюся громадською діяльністю, щоб побачити, що змінити ситуацію лише таким чином неможливо».
Проте політика, звісно ж, була далеко не єдиним приводом зустрітися зі спортсменом і активним громадським діячем із виразною громадянською позицією.
«УКРАЇНА МАЄ ВАГУ. У СПОРТІ»
В.Л.: — На початку Олімпіади у коментарі «Дню» ви сказали, що не дуже задоволені стартом нашої збірної. Чи змінилася ваша думка?
— Загалом на Олімпіаді у Лондоні ми показали непоганий результат, але я очікував від нашої збірної більшого. Шкода, що ми з року в рік наступаємо на одні й ті ж граблі, не створивши спортсменам належних умов для тренувань. Філософія влади така: медалі ж є, чого ви жалієтесь? Деякі спортсмени і тренери навіть хотіли, щоб у Лондоні в нас не було успіху, адже доки грім не вдарить, чоловік не перехреститься. У нас має бути спортивна «катастрофа», повний провал на Олімпіаді, щоб влада звернула увагу на проблеми спорту й почала бодай щось для нього робити.
В.Л.: — Сергій Фролов на дистанції 1500 метрів вільним стилем встановив рекорд України, але цей результат не дав йому можливості вийти у фінал Олімпіади. Він заявив у ЗМІ, що умови, в яких тренуються українські плавці, залишають бажати кращого. Які перспективи розвитку цього виду спорту в Україні?
— Сьогодні у нас практично немає централізованих спеціалізованих баз для тренувань із плавання. У Дніпродзержинську є басейн, де проводять збори плавців, але він оточений заводами — там важко дихати, не те що професійно тренуватися. Є непогано відремонтований басейн «Метеор» у Дніпропетровську, який слугує базою для підготовки спортсменів до Олімпіади, але там немає де харчуватись і ночувати. Є дуже непогана база для тренувань у Євпаторії, але вона розрахована на параолімпійців...
Потрібно говорити не лише про недостатню фізичну підготовку спортсменів, а й про психологічну. Коли українські спортсмени приїжджають на змагання в Англію, Францію, Америку і бачать, у яких умовах тренуються та живуть спортсмени цих країн, це сильно б’є по психіці та самолюбству. Вже давно пора забути про тренувальні бази, які залишилися нам у спадок від СРСР — спорт вимагає постійних інвестицій, бо це — не лише престиж країни, а й здоров’я нації.
М.С.: — Якщо держава не може впоратися з поставленими завданнями, які альтернативні шляхи вирішення спортивних проблем в Україні? Чи можуть змінити ситуацію приватні ініціативи?
— Потрібно прийняти закони, які б заохочували бізнес інвестувати у спорт: пільгові умови оподаткування для тих, хто розбудовує спортивну інфраструктуру, пільги на оплату комунальних послуг для спортивних баз і комплексів, на виділення землі під забудову для спортивних приміщень. У нас на аукціонах у нерівних умовах змагаються за землю ті, хто хоче побудувати спортивний комплекс, бізнес-центр чи супермаркет. Звичайно, останні два швидше й ефективніше «відіб’ють» вкладені гроші, але потрібно навчити бізнес відчувати соціальну відповідальність...
В.Л.: — У своєму блозі ви написали, що у Лондоні спортсмени проявляють взаєморозуміння і ведуть чесну гру. А що ви скажете про суддівство? У ЗМІ звучали думки, що, якби ми не належали до пострадянських країн, нас би так не засуджували...
— Звичайно, якщо спортсмен виступає від США, то його важко засудити. Проте є чимало прикладів, коли судді виставляли свої суб’єктивні оцінки — і це стосується не лише України, а й інших країн. Я не вірю, що з нами спеціально не рахуються. Навпаки, наші спортсмени дуже добре зарекомендували себе у світі. Можливо, нас сприймають як країну третього світу через слабку економіку, але у спорті, повторюсь, Україна має вагу.
В.Л.: — Який основний стимул для перемоги в українських спортсменів: фінансова винагорода за призове місце чи можливість підняти престиж своєї країни?
— У спорті одночасно спрацьовують два стимули: престиж країни і винагорода. Хороші спортсмени виростають із людей, які вийшли з небагатих родин і можуть розраховувати лише на себе. Я це знаю — мене виховувала тільки мама. Тому я наполегливо тренувався, терпів, ставив нові цілі. Спорт дав мені можливість реалізуватися, сформував важливі риси характеру. Коли я сьогодні намагаюсь достукатися до чиновників, розумію, що витримка у мене зі спорту.
Часто буває, коли за півгодини до від’їзду на чемпіонат світу до нас приходить чиновник і говорить: «Ви ж пам’ятайте, що виступаєте за честь країни. Ми за вас переживаємо, не осоромте нас». А якби до цих слів він додав: «Хлопці, хто виграє перше місце, отримує квартиру, а хто друге — таку-то суму», — стимул для спортсменів, дехто з яких живе у комуналці, був би інший, а повага до своє держави — більшою.
«ЧИНОВНИКИ НЕ МАЮТЬ ВИМАГАТИ ВІД СПОРСТМЕНІВ ТАКОГО РІВНЯ РОБОТИ, ЯКОГО ВОНИ САМІ НЕ МОЖУТЬ ДОСЯГТИ»
В.Л.: — Попри загальну депресивну ситуацію довкола розвитку спорту, знаходяться ініціативні люди, які підтримують його. Чимало в цьому плані робить і ваш фонд. Наскільки сьогодні важлива саме приватна ініціатива, що вона може змінити, на що вплинути?
— Спортсмени, та й загалом люди, які себе реалізували у певній сфері та мають авторитет, мають сприяти розвитку суспільства. Після того, як я пішов із великого спорту, вирішив, що буду займатися громадською діяльністю. Через два місяці існування фонд зреалізував перший свій проект — Міжнародний турнір «Містер батерфляй» у Запоріжжі. Потім ми почали реалізовувати нові проекти, направлені на популяризацію спорту та формування здорового способу життя. Навіщо я це роблю? Чиновники, які сидять у кабінетах, інколи не знають, що конкретно потрібно людям у містах, які у них проблеми. Своїми заходами наш фонд формує запит на спорт.
М.С.: — У своєму блозі ви написали, що було б добре ввести номінацію «Лузер Олімпійських ігор» для чиновників, які адмініструють великий спорт. Кому б ви дали цю винагороду? І чому держава не зацікавлена в спорті, хоча це чи не найголовніший чинник позитивного іміджу країни?
— Гадаю, що 90% чиновників не ставиться належно до своєї роботи. Можна прослідкувати певний ланцюжок: спортсмен світового рівня — тренер світового рівня — посередній начальник — завжди заклопотаний президент Федерації плавання — постійно зайнятий начальник управління. Без світового адміністративного рівня ми не зможемо домогтися успіху. Чиновники не можуть вимагати від спортсменів такого рівня роботи, якого вони самі не можуть досягти.
У федерації склалася ситуація, що спортсмени стали, як кріпаки: у них безліч обов’язків і жодних прав. Якось був випадок, коли Ніна Кожух — заслужений тренер України, кавалер трьох орденів княгині Ольги, вона ж виховала Яну Клочкову і тренувала Олега Лісогора (я теж тренувався у неї останніми роками), — попросила у федерації секундомір. У відповідь почула, що у федерації вистачає проблем і без неї. Якось я попросив допомогти зробити мені візу для поїздки на міжнародні змагання, мені сказали, що у федерації немає часу займатися мною особисто — вона зайнята популяризацією плавання у країні. При цьому школи плавання і басейни закривають, а нові дитячі та юнацькі школи або водноспортивні комплекси так і не побудовано...
М. С.: — Як можна змінити цю ситуацію, якщо навіть визнані тренери і спортсмени, які приносять Україні медалі, зіштовхуються з такими проблемами?
— Потрібно регулярно змінювати чиновників. У тій же Америці або Європі люди не засиджуються на місці. У Радянському Союзі теж було правило регулярної ротації кадрів. Кожні п’ять років чиновника міняли. У нас же державний тренер обіймає свою посаду вже 20 років.
М. С.: — Ви активно берете участь у ключових суспільних подіях, маєте виразну суспільну позицію. Яка ваша внутрішня мотивація?
— Я публічна особа і для когось є авторитетом, хтось бере з мене приклад, а отже, я відповідальний перед ними. Для людей важливо знати мою позицію, адже так вони можуть сформувати свою думку, якщо в чомусь сумніваються. Тому беру активну участь у різноманітних заходах: акціях із заборони куріння, здавання крові або боротьби зі СНІДом. Я і сам дістаю від цього задоволення й агітую своїх друзів — спортсменів, акторів, шоуменів — долучатися до акцій.
М.С.: — Наскільки сьогодні необхідно інтегрувати спортивне співтовариство в громадську й цивільну площину?
— Це вкрай необхідно. Спортсмени — мабуть, єдина категорія людей, яка домоглася успіху лише завдяки своєму характеру і праці. Це не політики, які десь щось украли, десь когось «кинули» й заробили грошей. Це не співаки, які за гроші стають зірками. Спортсмени — це пласт, недооцінений і невикористаний як соціальний та економічний складники.
«ПОЛІТИКОВІ ПОТРІБНІ ТІ Ж ЯКОСТІ, ЩО Й ХОРОШОМУ СПОРТСМЕНОВІ»
В.Л.: — Ви реєструвалися як кандидат-самовисуванець у мажоритарних округах для участі в парламентських виборах. Чому політика?
— Шлях у політику — це логічний крок після громадської діяльності, яку активно веду останніми роками. Тут варто зробити невеликий екскурс в історію. 2008 року організований мною Фонд підтримки молодіжного і олімпійського плавання виступив з ініціативою створення Клубу дитячого плавання. Ідея виникла тому, що сьогодні в Україні смертність від нещасних випадків на воді посідає друге місце після загибелі наших співгромадян у ДТП. Ідею створення клубу швидко реалізували, і сьогодні в таких закладах в українських містах діти сезонно безплатно навчаються плавання. Також у рамках цієї програми вдалося відкрити стаціонарну школу плавання у Львові.
У той же час саме робота в цьому проекті дала мені чітке розуміння того, що у форматі громадської діяльності реалізовувати такі ідеї дуже непросто, особливо якщо говорити про національний масштаб. Для цього потрібно вже бути політиком, який має можливість ініціювати державні програми й домагатися їхньої реалізації. Я впевнений, що будь-який громадський діяч рано чи пізно приходить до потреби бути професіональним політиком, це абсолютно нормально і правильно.
М.С.: — Як оцінюєте свої політичні шанси, а також шанси ваших колег-спортсменів?
— Переконаний, що сьогодні українці втомилися від порожніх обіцянок і взагалі від «говорильні» в політиці. На жаль, ми звикли чути від політиків багато гарних слів, але бачимо дуже мало хороших справ. У той же час цілком очевидно: той, хто продемонстрував серйозні досягнення в професійній і громадській діяльності, із величезним відсотком імовірності повторить свої успіхи і в політиці — у нього є знання, досвід, своя філософія і воля до перемоги. Тому я переконаний, що мій «послужний список» і ті успіхи, які є на моєму рахунку — і в спорті, і на ниві громадської діяльності, — «агітують» за мене значно серйозніше, ніж гасла.
Що ж до інших спортсменів, то тут, звичайно, усе залежить від конкретної людини і тієї мети, яку вона ставить перед собою. У цілому ж якості, необхідні хорошому спортсменові, потрібні також політику — цілеспрямованість, бажання перемогти, настроєність на тяжку й наполегливу працю. Загалом, гадаю, спорт і політика — схожі між собою. Звичайно, будь-який хороший спортсмен — не обов’язково чудовий потенційний політик. Але якщо спортсмен хоче зробити багато для своєї країни і — головне! — знає, як це зробити, — у нього великі шанси стати хорошим політиком.
М. С.: — Які основні складники успішного політика?
— Потрібно розуміти те, чим ти хочеш займатися, і знатися на цьому. Бачити свою мету: чому ти йдеш у політику і чого хочеш домогтися. Коли людина має громадянську позицію, знає про проблеми розвитку культури, спорту, свободи слова, то в неї напрацьовується певне коло спілкування, вона чує думки різних людей, переймає досвід і формує поняття, як і що потрібно робити, для того, щоб поліпшити ситуацію. Далеко не кожна людина йде в депутати, щоб щось зробити. 90% кандидатів просто захищають свій бізнес.
«МЕНІ НЕПРИЄМНО, КОЛИ МОВУ МОЄЇ КРАЇНИ НАЗИВАЮТЬ ДІАЛЕКТОМ»
М.С.: — Президент України Віктор Янукович підписав закон про мови. Тепер ми живемо в країні, де українців прагнуть зіштовхнути лобами. Як оцінюєте те, що відбувається, і яким бачите подальший розвиток ситуації, що змінить цей закон в Україні?
— Гадаю, у цьому питанні не обійшлося без маніпуляції, його подають громадськості саме з конфліктного боку, тому що це вигідно людям, які рвуться до влади. Особисто я не бачу в цьому якогось конфлікту. Людьми маніпулюють і цим заробляють собі рейтинги й імідж. Мені дуже жаль, що ті, які б’ють себе в груди і кажуть: «У нас крадуть мову, крадуть Тараса Шевченка!», насправді тут, щоб заробляти. Тому не потрібно робити з цього трагедії. Яка різниця, хто якою мовою розмовляє? Важливо, що люди роблять для країни.
В.Л.: — Ви зараз більше наголошуєте на наших опозиціонерах, але ж Партія регіонів і комуністи теж добре піаряться на цьому законі: мовляв, ми обіцяли і зробили.
— Я бачу по телевізору дії опозиціонерів, і мені не зовсім зрозуміло, наскільки цей закон вигідний владі. Це не такий закон, як, скажімо, про Податковий кодекс або пенсійний вік. Принаймні я на боці людей, які вийшли на майдани і борються за те, щоб таких кабалістичних законів не ухвалювали. А тут я серед тих людей, які не бачать у цьому трагедії. Нехай будуть дві мови — це нічого не змінить ні на гірше, ні на краще. У нас є актуальніші й гостріші проблеми, ніж питання мови. Освічена людина, точніше культурно багата, розуміє, що це ніяк не вплине на імідж і добробут країни.
М.С.: — Наскільки сьогодні спортивне співтовариство усвідомлює відповідальність за свої слова і вчинки, наскільки активне з погляду суспільної діяльності і громадянської позиції? Свіжий приклад: чемпіон СРСР із плавання Дмитро Волков назвав українську мову діалектом...
— Мені важко коментувати слова Дмитра Волкова. Особисто мені неприємно чути, що мову моєї країни назвали діалектом. Гадаю, ці слова було сказано не від глибоких знань.
Спортсмени часто не усвідомлюють, що їхні слова і дії мають вплив на людей і вони відповідальні за те, що роблять поза спортом. Я чітко розумію, який приклад подаю людям, і намагаюся, наскільки це можливо, робити добрі справи, формувати позитивний вплив.
