Олег Скрипка — про «бароковий ген українців»

Нещодавно Олег СКРИПКА був гостем «Дня». Ми зустрічаємося доволі часто — лідер ВВ втілює чимало цікавих проектів. Цього разу приводом стали — його діджейський виступ з етно-дискотекою на Венеційській бієнале; фестиваль Країна мрій, що відбудеться 25—26 червня, і 25-річчя легендарної рок-четвірки.

Олега Скрипку як харизматичного музиканта, цікавого експериментатора, модного ініціатора всі вже знають. «День» «відкрив» виконавця ще як... теоретика. Принаймні в даному інтерв’ю він висунув три оригінальні, майже наукові теорії: про походження світової музики, бароковий ген українців та... Утім, це варто прочитати самому.

— Нас запрошують на концерти по всій Росії, Європі... Уся мапа світу — окрім Африки, Австралії та... Східної України. Для ВВ цей регіон закритий ще з 2004 року.

— З чим ви це пов’язуєте?

— З існуванням певної антиукраїнської програми, походження та природа якої мені невідома. У нас є наміри щодо концертів у Східній України в рамках туру до 25-річчя ВВ — якщо ми знайдемо російських партнерів, які нам ці концерти організують.

— Тобто український гурт ВВ в українські ж міста змушений пробиватися за посередництва російських партнерів?

— Інакше не вдається.

— Тур розпочався спонтанно, з ініціативи російських партнерів. Частину туру ми вже відпрацювали. Зараз ведемо переговори щодо його продовження восени.

Загалом більшість концертів, які ми зараз граємо, — приватні, й переважна більшість із них — у Росії. Наш основний ринок — саме там. Адже українців у Росії, згідно з моїми підрахунками, живе стільки ж, скільки в Україні, принаймні 40 мільйонів точно. Плюс росіяни, які також нас слухають.

Окрім Росії, ми були в Німеччині. Серед українських міст — лише в Одесі. До речі, Одеса — це місто, яке слухає ВВ. Одесити взагалі активно ходять на концерти. Значно активніше за, приміром, киян чи львів’ян. І український це гурт чи ні — для Одеси це не має принципового значення.

— Як гадаєте, сприйняття української музики в Росії залежить від актуального політичного контексту?

— Залежить. Причому механізм цієї залежності збігається із найпростішими законами шоу-бізнесу: головне — інформація, і неважливо, позитивна вона чи негативна. Більшість концертів в Росії ми мали за часів Ющенка, коли слово «Україна» не сходило зі шпальт російських газет і постійно звучало в ефірі. Як тільки газова війна — в нас відразу пачка концертів у Росії.

— Сучасну російську музику вважають доволі слабкою. А за рахунок чого, на вашу думку, їм цікава наша музика?

— Думаю, тут є дві складові. По-перше, підсвідомо росіяни підозрюють, що культурно (або принаймні музично) вони походять саме від нас. Адже мелодика естради та року, яку вони називають «ісконно руской», насправді бере свій початок від козацьких пісень. Чайф, Газманов, Буланова — це все степова козацька мелодика, характерна для Східної України. По-друге, для культурних росіян Україна досі залишається надією на порятунок та демократичні зміни. Звісно, в різних прошарках населення ставлення до українців коливається від нелюбові до любові, але так чи інакше зацікавлення Україною у росіян значно більше, аніж у нас — Росією. Їм притаманна якась часто неусвідомлена внутрішня залежність від нас. Тому вони йдуть на концерти українських виконавців — там вони отримують певний емоційний матеріал.

— 25 років історії ВВ — це вся історія незалежної України плюс період перебудови. Цей час для вас позначений дуже плідно: створення гурту, Франція, злети, знову злети, експерименти, Країна мрій, Рок-Січ, діджейство, джаз-кабаре... І це на тлі того, що українська музика щезає з ефірів, відбувається вимивання всього українського з інформаційного та культурного простору. 25 років ВВ і 25 років в історії України — як особисто ви відчували переплетення цих двох історій? Як ВВ пережили цю чверть сторіччя грандіозних трансформацій?

— ВВ народилися тоді, коли розвалювався Радянський Союз, відразу після Чорнобиля. Взагалі я вважаю, що перша іскра цього розвалу — в символічному сенсі — це вибух на ЧАЕС.

— До речі, Олександр Міндадзе, який зняв фільм про аварію на ЧАЕС «В суботу», вважає так само...

— Загалом появу року в Радянському Союзі можна порівняти із появою ссавців після мастодонтів і динозаврів. Рок — це абсолютно інша «порода», інша культура. І до розвалу СРСР — тобто близько п’яти років — рок-н-рол був на піку популярності. Організовувати концерти було дуже просто: афішка формату А2 з написом від руки гуашшю «ВВ. Рок-концерт. 20.00» — і збирається тисяча людей. Ми відразу стали популярними, просто миттєво!

До того ж, існувала якась програма горкому комсомола, що передбачала організацію багатьох фестивалів за державний кошт. Не знаю, якою була кінцева мета тієї програми — відмити гроші чи сприяти розвалу Радянського Союзу, але, так чи інакше, ці фестивалі були дуже сильними. Але потім Країна Рад розвалилася, з нею під попіл пішов і рок, а замість нього з’явилися монстри — клони Ласкового мая. А ми, як гуси, полетіли в теплі краї, у Францію.

— Дивно, що після повалення тоталітарного режиму вільна музика зникла. Чому так сталося?

— Думаю, тому, що просто не було грошей. Окрім того, як не крути, а рок втілював потребу в змінах. Саме за цим люди й ішли на концерти. Але, зрештою, як і після кожної революції, запанувало розчарування і народ почав споживати жуйку, ГМО, пластик, який, на радість певним особам, виявився дуже економічно вигідним. Виглядає дорого — а коштує мало.

Загалом можна вибудувати цілу теорію довкола того, як змінюються культурні запити суспільства в революційні часи. Коли люди сподіваються на добрі зміни, вони починають споживати якісніший культурний продукт — чи то рок-н-рол у 1960—1970-ті роки, чи то джаз на початку ХХ століття, чи класична музика на початку ХІХ. Врешті-решт, зміни відбуваються, але після них, як після бурної ночі, з’являється внутрішня порожнеча та похмілля, яке намагаються заглушити «бодягою», споживанням пластику.

— В Україні досі похмілля...

— Так. Згадайте, як під час Помаранчевої революції (яка, як мені здається, була луною розвалу Радянського Союзу) зросла зацікавленість рок-музикою, культурою. А потім — як по спіралі — знову розчарування та гумка.

Але ми — не просто маленький паперовий кораблик, який кидає хвилями то в один, то в другий бік. Ми пливемо в певному напрямку, і саме нинішній період особисто мені видається найкомфортнішим. Я знаю, який у нас курс, яка в нас швидкість, у нас є авторитет, вага, купа друзів, серед них газета «День», є суспільство, яке вже досягло певної зрілості. Пригадуєте, як у 2004—2005 роках постійно говорили про потребу побудувати культурне суспільство? Влаштовували дискусії, круглі столи — а потім плюнули: мовляв, це неможливо. Насправді ж нам це вдалося, ми самі сьогодні не усвідомлюємо, що культурне суспільство в Україні вже відбулося.

— Що, на вашу думку, про це свідчить?

— Передусім відчуваю це завдяки людям, які мене оточують. Організовуючи заходи, концерти, завжди знаю, що вони матимуть попит. Хоча я рідко даю інтерв’ю, але знаю, що якщо на розмову мене запрошує газета «День», то це буде цікавий, актуальний і сильний матеріал. Це також частина культурного суспільства. Мені не треба витрачати шалені гроші на рекламу Країни Мрій — просто повідомити, коли вона відбудеться, і люди прийдуть на фестиваль. Маю надію, що це культурне ядро українського суспільства невдовзі зцементується та перетвориться на серйозну, поширену на все суспільство систему.

— Ваші міркування доволі оптимістичні. Тим часом багато хто зараз каже про «back to USSR»...

— Нещодавно я грав концерт у Чернігові, спілкувався з місцевими журналістами. Один із них, очевидно, очікуючи на моє підтвердження його слів, закинув, мовляв, ви ж сумуєте за Радянським Союзом... Деякі люди щиро вважають, що Радянський Союз — це було круто. Іронія в тому, що серед цих людей немало тих, які взагалі не жили в СРСР, що не заважає їм перебувати під впливом певних міфів. До речі, напевно, автор цих міфів — та сама структура, якій маємо дякувати за блокування наших концертів в Східній Україні.

У французів є такі поняття: «бронше» і па-«бронше». Нашими словами це можна перекласти як «прогресивна людина» та «жлоб». Так от, усе, що пов’язано із модою на Радянський Союз, — це жлоб-діла. Це зовсім не означає, що за тих часів не було нічого доброго (була й рок-музика просунута, були цікаві розмови та думки, унікальні інтелектуальні явища), але справа в самій системі, якість якої всім нам відома і на яку намагаються понавішувати рюшів. Тому вся нинішня мода на Радянський Союз — це моветон. До речі, згаданому чернігівському журналістові я відповів, що я — повний антисовєтчик і залишуся ним до гробу. Для мене Радянський Союз — це черги за горошком та майонезом, в яких я стояв, гімн Радянського Союзу, який співав на лінійках... Кажуть, що зараз наша школа — у моральній руїні. А я пам’ятаю, як у «нашій радянській школі» восьмикласники курили гашиш, а потім побили директора школи. По суті, це була кримінальна справа, але це все вирішили зам’яти, бо чи можна собі уявити учнів — кримінальних злочинців у радянській школі?

— Олеже, ви вмієте створювати прецедент. Багато хто говорить про те, що мода на етно і в музиці, і в одязі — це великою мірою заслуга ваша та ваших ініціатив, зокрема «Країни Мрій». Ви й самі знаєте, який маєте вплив на українське суспільство, знаєте, що на вас дивляться, за вами йдуть. Як гадаєте, як можна розширювати це середовище?

— Є інноватори, а є експлуататори ідей. Я — інноватор. Можу щось вигадати, але потужно експлуатувати ідеї в подальшому не вмію. Для цього потрібен інший характер, інші властивості. Є якась цікава ідея — я її реалізую, а потім фарби починають тьмяніти й починається рутина. Як людина творча я пов’язаний передусім зі світом ідей, а в світі матеріальному не дуже орієнтуюся. З другого боку, зараз у нас період такий — прагматики та розчарувань. Але нові ідеї виникають постійно та чекають на свій час — коли українське суспільство до них дозріє.

Я без ревнощів ставлюся до того, що мої ідеї беруть на озброєння інші. Біда тільки в тому, що часом вони занижують планку.

— До речі, які ідеї маєте щодо цьогорічної Країну Мрій, яка відбудеться вже восьмий рік поспіль? Принагідно знімаємо капелюха, адже небагато заходів витримують випробування часом та стабільністю...

— Започаткувати подію справді значно простіше, аніж достойно продовжувати її в подальшому. Стабільність — це вже зовсім інші енергії, це зрілість.

Окрім традиційних сцен, алеї майстрів, книжкових яток, цього року я вперше запрошую до лав Країни Мрій дизайнерів, які працюють із етно-модою. Насправді фешн-рух в Україні доволі потужний, великою мірою це пов’язано із тим природнім, вродженим смаком, що притаманний українцям. Ще зарано говорити про те, який буде формат цієї фешн-складової, але можу сказати, що ті дизайнери, яким я вже встиг запропонувати співпрацю, радо на неї зголосилися.

— Будь ласка, кілька слів про музичну складову фестивалю та про те, що на події представить Олег Скрипка.

— Планую виступити із джаз-бендом «Забава». Це буде етнічний джаз. Цього року на великій сцені українських виконавців буде небагато. Нам вдалося запросити музикантів із Канади та Америки — завдяки російським партнерам. У них є бюджети, а у нас — немає. Ми можемо собі дозволити лишень привезти цих виконавців із Москви. Ще маємо твердий намір презентувати турецький етно-рок. Запрошуємо також фінів. Тривають перемовини із Французьким культурним центром щодо приїзду французьких виконавців. Тобто географія буде цікава!

— Подібно до поважних європейських фестивалів, торік ви зробили платний вхід на Країну Мрій. Публіки прийшло стільки ж, як і у попередні роки? Українці готові платити за своє?

— Публіки було десь на двадцять відсотків менше. Близько шести тисяч щодня. А столичне Співоче поле може вмістити вісім-дев’ять. Однак от що цікаво. То вже зараз довкола Співочого металева огорожа, а минулого року ми просто протягнули стрічки (такі, якими означують ДТП). І хоч біля кас були величезні черги, мало хто дозволяв собі перетнути стрічку...

Очевидно, завжди знайдуться невдоволені. Ті, хто не хоче платити ні гривню, ні двадцять, ні п’ятдесят за вхід на фестиваль. Я як хіпар за походженням мрію, щоби все було безкоштовно, але ж ми живемо у капіталістичному світі. Тому треба привчати платити. Тим паче за СВОЄ. Крім того, безкоштовні виступи призвели до того, що майже вмерла схема квиткових концертів. Люди ж як міркують: навіщо зараз купувати квитки на сольник ВВ, якщо за півроку-рік вони приїдуть на День міста чи політичну акцію... Проте ця «халява» навіть з Воплями Відоплясова може бути неякісна. Швидше за все організатори зберуть солянку, орендують дешевший зал, виставлять неякісні звук і світло...

— Олеже, скажіть, чи може взагалі йтися про незалежність музикантів у нашій суспільно-політичній ситуації?

— Я взагалі радикал — не визнаю незалежності України. Її не існує. Якраз через те, що немає незалежності українського культурного простору. Натомість панує сурогат. Процеси, про які ми вже говорили, очевидні: обмеження користування українською мовою, дедалі менше нашої музики в теле- та радіоефірах...

Проте життя — річ парадоксальна. Одночасно вимальовуються й інші тенденції. Є музика популярна й елітарна. Ми живемо, як кажуть кришнаїти, у період Каліюги, тобто бездуховний. Ясна річ, бездуховна, інакше кажучи — поп-музика переважає. Але простір для музики духовної також існує: є бюджети, відповідні лейбли, радіо, слухачі... Таким чином, у світі утворився баланс.

Що ж на пострадянському просторі? На мою думку, в 1970-х роках сталася мутація естради. Це як у супермаркеті: були корисні продукти, а потім до багатьох додали ГМО. Так була знищена естрада. Вона перетворилася на повне ГМО. А на початку 2000-го у Росії ГМО потрапило й у рок. Відтоді він мало чим відрізняється від попси.

З нашою рок-музикою, що цікаво, цього не трапилося. Поки що. Через те, що ми не маємо свого культурного простору, україномовна естрада не може розвинутися. Вона досі залишається в андеґраунді.

Зате маємо ринок чужого ГМО — російського та американського. Тому наші виконавці відразу мімікрують у російськомовні. Російськомовний рок в Україні йде дуже важко. В пошані — україномовний. Такий дивний феномен. Росіяни нам заздрять: немає ефірів, сцен і клубів — а український рок є!

— Прокоментуйте, будь ласка, таке ГМО-явище: на Першому Національному 9 травня я побачила картину: Харків, місто Хвильового, «Березоля». На встановленій у центрі міста сцені, де вивішено макет радянського ордену слави з георгіївською стрічкою, Потап та напівгола Настя Каменських співають «Червону руту». Це — якась химера. На вашу думку, чому вона заполонила наш інформаційний простір? І як із цим впоратися?

— Єдиний вихід — елітарність, довкола якої треба об’єднуватися. Тобто створювати противагу несмаку.

Мене називають піонером, флагманом, криголамом, натякаючи, щоб кинувся рятувати світ... Я не можу нести відповідальність за всіх. Це — непосильна ноша. Я можу зорієнтувати, об’єднати людей, які хочуть комунікувати між собою. Власне, що і роблю. Між іншим, чимало українців споживають СВОЄ. Ось приклад: знайомим даю запрошення на моє джаз-кабаре, а вони відмовляються, кажуть, що купуватимуть квитки, бо хочуть інвестувати в українську музику. Навіть якщо хтось слухає треки Мандрів і Тартака, стягнуті з мережі, все одно він робить інвестиції в наших виконавців. На вищому астральному рівні.

Дедалі більше українців мусять усвідомити, що все залежить від них самих. Коли сформується критична маса таких — тоді зміни неминучі.

— Олеже, вам не здається, що молоде покоління, яке не застало радянської влади, вже інше? До речі, воно, зокрема, виростало на ВВ.

— Якось у Пітері стався зворушливий випадок. Він мені нагадав зустріч піонерів з ветеранами. Після виступу підійшли російські рокери: «Пане Олеже, — російською мовою, — виростали на вашій музиці... Скрізь така попса, тільки єдиний орієнтир — творчість ВВ... Ми навіть гурт створили, у нас буде україномовний репертуар. І взагалі їдемо в Україну жити...»

— От вона — культурна експансія... Олеже, ваш альбом «Жоржина» створено на основі творчості львівського композитора Богдана Веселовського. Як виникла ця ідея?

— Я подумував зайнятися джазом. Створити собі образ такого «шармьора». Заспівати в стилі Джо Дассена. Якось до мене звернувся добрий старий знайомий Олександр Лисокобилка. Сказав, що має цікавий проект. То були пісні Богдана Веселовського. Матеріал був частково записаний. Я відразу оцінив, наскільки він сильний. До того ніколи не чув про композитора, як і про існування українського джазу. Через три місяці потрапив до Львова на якийсь концерт. До мене підійшов незнайомець, представився художником і дав диск. На ньому виявилася наша музика 1930—1940-х, зокрема й кілька пісень композитора. На той момент я вже працював над проектом. З літератури дізнався, що у першій половині ХХ століття на Галичині та Буковині існувала шалена мода на фокстрот, танго у виконанні оркестрів. Причому й шалена конкуренція була між ними. Змагалися австрійські, польські, єврейські та українські. Наші були найвіртуознішими! Навіть їздили грати до Берліна й Відня. На той час Богдан Веселовський був дуже популярний, що означає — кон’юктурний і дорогий. Цікаво, що тодішній шоу-бізнес відбувався наступним чином: в нотних магазинах вивішували оголошення, що такого-то числа прем’єра пісні Веселовського. Продавалися ноти. За ними стояли черги. Всі хотіли одними з перших їх придбати, аби проспівати нову пісню про кохання своїй дамі серця. Люди знали нотну грамоту. А коли ноти вже продалися, їх вивішували у вітрині — щоби незаможні мешканці Тернополя, Чернівців чи Львова могли переписати.

— Де поділася ця культура?

— Це міська культура. А місто не вижило за радянських часів. З другого боку, цю культуру вбило радіо і телебачення.

— Двадцять років незалежності — а досі доводиться відкривати невідомі імена, явища, цілі культурні пласти. Вкрали в одеському музеї Караваджо і всі похопилися: ах, виявляється, в нас він був. Ця сфера непізнаного ще велика?

— Треба ще з харківських музеїв вкрасти Рєпіна, аби всі дізналися, що він українець... У мене взагалі є своя теорія: сучасна музика — естрадна, танцювальна, електронна — базується на ритмі диско, а це від 120-ти до 150-ти біт за хвилину (простою мовою — це умца-умца). Так от, теорія полягає в тому, що ця музика має походження в тому числі від української польки. Чому поєднання нашого етно із роком чи диско зазвичай дуже вдале та дуже круто сприймається у світі? Хоч би де виступав з українською дискотекою, скрізь люди відриваються...

— На прес-конференції у рамках Канського кінофестивалю знаний данський режисер Ларс фон Трієр заявив, що «розуміє Гітлера», і назвав себе нацистом. Відома історія і з модельєром Гальяно, який втратив роботу за антисемітські висловлювання. Наскільки важливо для людей першої величини усвідомлювати всю важливість сказаного? І яким чином змусити українську еліту відповідати за свої слова?

— Для мене слова «я — нацист» і «я — сталініст» — синоніми. Однак якщо ти скажеш, що є нацистом, у тебе будуть великі проблеми. А коли назвешся сталіністом — який оригінал, подумають. Це означає, що ще багато міфів не розвінчано у нашому суспільстві.

А щодо Ларса фон Трієра чи Гальяно, то, можливо, їхні слова вирвали з контексту. А вони говорили про те, що в глобалізованому світі хочуть зберегти датське кіно та італійську моду. Дуже просто все відразу перевести в клоунаду. Наприклад, коли люди борються за українську незалежність — культурну чи територіальну — їх просто називають бандерівцями. Бандерівців прирівняли до фашистів. Так і створюється міф.

— Ми говорили про духовну і бездуховну музику. Яка музика для Олега Скрипки є духовною?

— Це — внутрішній орієнтир. Ти просто слухаєш музику, і вона тобі цікава. Із нецікавою все дуже просто — викидаєш диск. Нещодавно перебирав диски. Декілька були з духовним співом, проте я їх віддав. А буває — передадуть записи молодої співачки. Незважаючи на естрадне виконання, її спів може здатися оригінальним, тож цей CD залишаю собі. Іноді слухаю джаз. Мабуть, більш просунуті джазмени сприймали Армстронга як попсовика. Насправді ж у нього сильна музика, недарма вона досі живе! Хоча це — абсолютно суб’єктивна річ. Хтось вважає, що Елла Фітцджеральд значно цікавіша за Армстронга. Серед рок-музикантів теж говорять: «То — рокер, а то — ні!». З часом постаті обростають міфами, а потім образи музикантів виливаються із бронзи.

— Здається, що ВВ в Україні теж вже вилиті із бронзи. У позитивному сенсі. Вас слухають і люблять. Ви відчуваєте, що насправді вже стали культовими?

— Якось ми грали у молодіжному клубі в Краснодарі. Поміж молодих людей стояв дядько в роках. Не танцював. Не плескав у долоні. А заглядав мені у рота. Здається, всі мої коронки роздивився!.. (Сміється). Я просто заціпенів. Після концерту він підходить із великою стопкою дисків: всі офіційні та піратські релізи ВВ, ймовірні і неймовірні збірки («Золотая серия русского рока», «Золотая серия русского шансона»...). І каже: «Я вас чекав 15 років!»...

А якось ми виступали у Сімферополі. Там живе хлопець, який малює афіші для кіно. Для ВВ той намалював здоровенну афішу метрів на... десять! У мене є фото на її тлі. Такий собі «Індія-фільм»... (Сміється).

— Олеже, судячи із ваших проектів, вам легко дається відчуття різних епох. А яка епоха, окрім сучасної, є для вас найприроднішою чи, може, найцікавішою?

— Найцікавіше як для мене, так і для України, — бароко. Тому що основа європейської культури — у цій епосі. Гадаю, наш менталітет, врешті — культурний простір сформовані саме тоді. Якщо ми кажемо, що ментально відрізняємося від росіян, то якраз тому, що у них не було барокового періоду. Для українців бароко — епіцентр. Звідтіля наша ідентичність — внутрішня і зовнішня: вишиванки, кобзарські канти, романтичність, притаманна нашим пісням. Поки не збагнемо цей базис, не зрозуміємо себе самих. А російська культура — це породження ХIX століття, коли в мистецтві, побуті почала ширитися імітація високого, а по суті — заниження планки. Для мене як для музиканта-композитора бароко вкрай важливе, адже більшість українських пісень народилися саме в цей період.