Олександр ШВЕЦЬ: «Лише не подумайте, що масова журналістика розрахована на дурнів. Обивателі — це всі ми»

Олександр Юхимович Швець, головний редактор газети «Факты и комментарии», відомий як людина, яка здатна мало не «з нуля» створити успішний медіа-проект. Він вважає, що коли йдеться про масову журналістику, не варто боятися «елементів жовтизни», але водночас визнає, що «не можна опускатися до якихось речей, наприклад, до лайок». Головне для нього як для редактора — читацький попит і комерційний успіх, одночасно він визнає, що деякі видання (наприклад, дитячі або мистецтвознавчі), безумовно, необхідно, спонсорувати.

Свого часу разом із ним працювали багато відомих українських журналістів. У «старих» «Киевских ведомостях», наприклад, — головний редактор «Дня» Лариса Івшина та її заступник Ганна Шеремет. Тепер «День» і «Факты» представляють різні школи української журналістики. Завтра, 4 червня, Олександрові Юхимовичу Швецю виповнюється 50 років. Журналісти «Дня» вiтають його з круглою датою. А напередодні ювілею в редакції нашої газети відбулася розмова про деякі особливості різних шкіл української журналістики та масової, «обивательської» журналістики зокрема. Розмова безпрецедентна (з огляду на те, що у вітчизняному медіа-середовищі мало хто з ким дружелюбно спілкується й ще менше людей, здатних визнавати заслуги одне одного) і тому — ще більш цікава.

— Хай би хто що говорив, існує «школа Швеця». Ми дуже часто бували по різні сторони політичних барикад. Але з погляду професії можна вважати явищем те, що ви багато разів починали в складних умовах «iз чистої сторінки» — і в «Киевских ведомостях», і у «Всеукраинских ведомостях», і у «Фактах». І в усіх цих виданнях дуже важливою була увага до повсякденного життя людини...

— Дозволю собі вас перебити, щоб сказати: «з чистої сторінки» починати завжди приємніше, ніж із брудної. Всупереч розхожій фразі «ламати — не будувати», ламати (стереотипи, старий досвід, уявлення про професію та про багато іншого) всеж- таки складніше, ніж будувати. Для мене, принаймні.

— Якщо вже заговорили про ломку стереотипів, то, на вашу думку, чи все треба ламати з того, що було в радянські часи в журналістиці? Була цензура, звісно, але ж дуже багато речей були правильними...

— Чи варто ламати? Ні, звичайно. Добра добувши, кращого не шукай. Є життєві принципи, не нами вигадані. Є добрі речі, які запитані в будь-якій журналістиці: в радянські часи і в період капіталізму, в англійській журналістиці, в американській і в нашій. У всьому світі успіх побудований на технології. Є успішні технології та неуспішні. І я завжди говорив і повторюватиму (це нічого, що цитуватиму класика — себе?): краще повторити те, що краще, ніж винайти те, що гірше. Є речі, не нами вигадані, але вони себе виправдали.

Ми також можемо вигадати щось, але розраховувати на це не доводиться. Треба просто, дивлячись на те, що вже створене, привносити своє. І, якщо це привнесене успішне, розвивати. Якщо неуспішне — відмовлятися.

Я лише одразу хочу сказати, що говорю тільки про масову журналістику. Бо я все життя працюю в масовій журналістиці. Я хотів у ній працювати, я мріяв прожити таке життя — я нею живу. І я весь час прошу колег-журналістів порівнювати лише речі порівняні. Адже засобами пересування, наприклад, є і велосипед, і автомобіль, і «Боїнг», і космічна ракета. Але чи можемо ми порівнювати швидкісні дані велосипеда та «Боїнга», або кількість місць, або комфортність пересування? Нікому й на думку не спаде. Чому ж так легко порівнюють різнопланові ЗМІ, чому кажуть, що отому ЗМІ бракує аналітики? Навіщо їх порівнювати взагалі? Бернесу, наприклад, ніхто не висував претензій із приводу того, що він не співає оперних арій. Він співав без голосу, він співав душею, й при цьому його любили мільйони. А оперні арії завжди слухатиме досить обмежене коло інтелігенції. Це різні речі. Їх не можна порівнювати.

— Проте в «Киевских ведомостях» «першого розливу» ми в одному проекті об’єднали, здавалося б, непоєднуване, й умовно це називалося так: «смачний біфштекс» і «смачний гарнір». Тобто з одного боку — різноманітна інформація, що фіксувала найяскравіші прояви соціального життя (включаючи дуже сміливі знімки папараці). А з іншого — досить хорошого рівня політична, міжнародна інформація, аналітика, інтерв’ю тощо. Після цього можна було чекати, що, якщо країна розвиватиметься нормально, то добре будуть запитані не лише газети, які ви називаєте масовими. Принаймні, коли створювався «День», ця тенденція окреслилася. Але поки що так і не закріпилася...

Утім, повернімось до досвіду тих «Киевских ведомостей». Який найважливіший, можна сказати, системний спогад пов’язаний у вас із тим періодом?

— Найсильніше враження від «Киевских ведомостей» пов’язане з вереснем 1992 року (починали ми в травні—серпні, а вийшли у вересні), коли у вихідний день, у суботу, у двір редакції заїжджали кілька вантажівок, і з них жадаючі приватні розповсюджувачі кричали: «Мені пачку, мені пачку!» Пачками купували газету! Коли до того (а ми ж працювали в радянських газетах) купували пачками? А це тому, що газета стала цікавою настільки, що на ній могли заробляти люди, які зовсім не були причетні до виробництва. Це був хороший продукт. І отак, цеглинка до цеглинки, в мене викристалізувалася ідеологія масової газети, ідеологія створення продукту та його поширення. Досвід того часу був для мене безцінним, насамперед — досвід людських відносин, адже я працював із блискучими журналістами. З одного складу газети вийшла така кількість різних (і блискучих, і не дуже блискучих), але однозначно професійних редакторів!

— А як ви все-таки вирішили, що підете з «КВ»?

— Та я не вирішував. Так склалося. Мені зробили пропозицію (я не згадуватиму обставин, вони не дуже приємні), але я вдячний, що так воно й сталося. Якби я не був вдячний усім, хто вирішував за мене, хто ламав мою долю під себе, вирішуючи якісь свої або не лише свої питання, не вийшло б те, що вийшло. Тому коли кажуть: той поганий, цей... Усі хороші. У моїй долі багато людей відіграли позитивну роль. Я, наприклад, працював із безліччю олігархів, і, до речі, не боюся про це говорити. Хтось вважає: працювати з олігархами — гріх. Та чому гріх? Коли, наприклад, хтось витрачає гроші на добро, коли хтось рятує дитину та знаходить гроші на те, щоб зробити їй пересадку нирки, я вважаю, що треба назвати обов’язково кожного, якщо він лише сам не відмовиться. І це може бути і великий співак, і політик, підозрюваний у чомусь, і, скажімо, бандит Сидоров. А може, він спокутує свою провину? Хай спокутує таким чином. Краще так, аніж інакше. Можливо, комусь це здасться спірним, хтось подумає, що я намагаюся виправдати себе та вигадав таку безглузду аргументацію. Нехай думають, як хочуть. А я в це вірю, наприклад. І якщо ми, користуючись грошима олігархів (а я працював з Ігорем Бакаєм, Юлією Тимошенко, Павлом Івановичем Лазаренком, працював і працюю з Віктором Михайловичем Пiнчуком), створювали хороші зразки масової журналістики, якщо ці газети були потрібні людям, а в якихось випадках, можливо, були навіть необхідні для виживання (я маю на увазі бачення окремих соціальних тем, наприклад, проблем пенсійного забезпечення, чим зокрема відрізняються й «Факты»), якщо, користуючись чиїмись грошима, ми допомагали людям співпереживати чужому горю та легше долати власні проблеми, то я вдячний кожному з цих олігархів.

— Ви згадали про соціальні теми. А ось політика як така ніколи не була на першому місці в тих проектах, які ви очолювали...

— І бути не може. Це, знову ж таки, досвід, через який я пройшов. Не можна валити до купи несумісне. Газета масова може частково висвітлювати проблеми політичні — в тій частині, де це може позначитися на житті простих людей. Я зобов’язаний простим людям, масовому читачу пояснити — позначиться те чи інше політичне рішення на його житті чи не позначиться, а решта мене не хвилює як професіонала, який знає, яким чином його продукт позначиться на читацькому сприйнятті.

Лише не подумайте, що масова журналістика розрахована на дурнів. Обивателі — це всі ми. Споживач масової журналістики — це немов усереднений представник цього суспільства. Але водночас йдеться про журналістику, що захоплює максимальну кількість інтересів, що виключає специфіку питань. Як у спорті. Є, наприклад, види спорту, що привертають масовий інтерес — футбол, бокс чи шахи в певні періоди часу (в радянський період — шахи, а зараз у нас — бокс, завдяки успіхам братів Кличків). Водночас є інші чудові види спорту — як, наприклад, городошний спорт. Він добре розвиває всі групи м’язів. Але я напишу про це, і це не викличе інтересу. А ми весь час повинні тримати в думці людину, яка може бути потенційним споживачем нашого продукту. Ще раз повторю — я кажу лише про масову журналістику.

— Чому ж? Останнє зауваження стосується не тільки масової журналістики, лише аудиторії відрізняються... Втім, повернімось до питання про технології. Безумовно, iснують якісь безпрограшні ходи (наприклад, завжди розчулюють фотографії дітей і тварин). Але рівень суспільного інтересу до тих чи інших тем усе ж таки змінюється з роками? Хто моніторить ці теми? Не можна ж покладатися лише на інтуїцію.

— А що таке інтуїція? Насамперед — це досвід. Адже нашій новітній журналістиці дуже небагато років, як і нашій країні. Тому краща школа в нас зараз — це школа саморозвитку. Я, наприклад, беру зарубіжні газети та вчуся. Я багато знаю сам, вони мені підказують ідеї. Професіоналу ж багато не треба. Тому ж футбольному тренеру досить побачити малюнок гри успішної команди. Якщо він боятиметься закидів у тому, що, мовляв, його команда грає, як та, успішна, й він піде іншим шляхом, і весь час програватиме — це безглуздо. Він може назвати це патріотизмом, це — псевдопатріотизм.

Бери успішне. Однаково не буде схоже. Життя весь час змінюється, і наші українські газети наповнені нашим змістом. Пригадайте, як за бразильськими серіалами стежив увесь Радянський Союз. І потім розповідали: ти знаєш, учора дон Педро з цією донною Марією на цьому полі, де росте оце й оте, таке витворяли... Експлуатуйте професійну здатність людей до відстеження чужих потрясінь. Але наповніть своїм змістом — пізнаваним, рідним. Та який дон Педро, яка донна Марія? Подивіться: будь-який зріз нашого навколишнього життя набагато цікавіший, бо вулиця знайома, місто знайоме. Прізвище незнайоме, але однаково це — рідна людина, яка проживає з тобою в одній і тій самій атмосфері. Треба відстежити спалах резонансної події і потім, за нисхідною, — як ця людина виходить із цього потрясіння. І ця людина на хвилинку стає героєм вашого серіалу. Вітчизняного, рідного, знайомого, близького.

А як викристалізувалася ця моя концепція? Просто розповісти про резонансну подію в масовій журналістиці — ніщо. Я зав’язую «вузлики», за які чіпляється увага читача. Що це за «вузлики»? Це штрихи, деталі — головне в масовій журналістиці й у відтворенні будь-якої резонансної події. Бо це — «вузлик» порівняння власних відчуттів читача з тим, що відчував невідомий йому герой у явно цікавій для читача резонансній ситуації. І якщо журналісту-професіоналу вдається передати відчуття головного героя (аж до запаху), з якими читач порівняє свої відчуття, якщо зав’яжуться «вузлики», завдяки яким матеріал можна запам’ятати, а потім переказати, — матеріал блискучий.

— Щодо деталей, це вірно для всякої журналістики. Журналіст повинен уміти знайти або деталь, або думку, або свіжу інформацію.

— Так, для глибокої, аналітичної журналістики думка — це також «вузлик».

Ще один важливий момент: журналістика, як і футбол, — командна гра, і тут «тренер» — єдина людина, яка найкраще бачить усю картину поля. Зупиняти іноді треба і зірок журналістики. Бо уявіть: п’ять «зірок», і кожен по-своєму бачить розвиток газети... Газету розірве різним баченням... Я не можу потокати зіркам. Я можу враховувати їхню зірковість, я можу її пестити, вигодовувати, оберігати, але вона повинна працювати на командний результат. Але якщо станеться те, що називають «піти на поводу», — не буде і зірковості. Не буде «небосхилу», де та або інша «зірка» яскраво виділятиметься...

— Попри те, що «ідеологія масової газети» передбачає на увазі помірні дози політики, хотілося б усе ж таки дізнатись: а що особисто вас засмучує та радує в сучасній, постреволюційній політиці?

— Усе засмучує. Як може радувати демонстрований усьому світу плюралізм думок у одній голові? («Голова» — це збірний образ, щоб хтось не подумав, що я маю на увазі одне прізвище). Якби ми просто поряд стояли, якби від плюралізму в одній голові залежала доля тільки одного тулуба, це б менше непокоїло. Але коли це може позначитися на всій країні, на її міжнародному авторитеті... Адже йдеться про країну, з якою не ми зв’язали своє життя, доля не давала нам вибору, і нам цей вибір не потрібен... Я, наприклад, не уявляю собі майбутнього своїх дітей поза Україною. Тому як мене не може непокоїти те, що відбувається, цей відчайдушний плюралізм? І якби йшлося тільки про плюралізм думок, а тут і плюралізм рішень. Адже йдеться про людей, здатних приймати рішення, які одразу позначаються на життєдіяльності всієї країни. Я дуже не люблю давати коментарів на політичні теми. Це був перший і останній.

— А як вам постулат про те, що важливіше бути моральною людиною, ніж професіоналом?

— Це жахливо. І коли людині (причому не людині з вулиці, а наділеній міністерськими повноваженнями) ставлять запитання: якщо ви стоятиме перед вибором — законність прийняття рішення або революційна доцільність, і людина, не замислюючись, відповідає: звісно, революційна доцільність... Це — жах. Але ж існує постулат: не знаєш, як вчинити, дій за законом. А тут законність узагалі перекреслена. Забудьте, ми живемо в революційний час! Адже революція була в розумах і душах (це найпрекрасніша з революцій, які могли бути), а цi хлопцi, якi зараз говорять про революційну доцільність, керуються ще тими, комуністичними революційними постулатами. Адже зараз таке відбувається частково. І це не може не тривожити.

— Але розгрібати все це доведеться всім нам...

— Це наше життя. Можна пригадати класичний анекдот (анекдоти до газети я, до речі, відбираю сам, не можу нікому довірити). Виповзають молодий і старий черв’ячок на поверхню. І молодий черв’ячок говорить: «Тату, навколо така краса, світить сонечко, а ми сидимо в такому бруді...» «Розумієш, синку, є таке поняття — Батьківщина»...

— Цьому анекдоту вже років 40, напевно. І це дуже симптоматично, що, з’явившись у радянські часи, сьогодні він звучить так, наче вчора вигаданий...

— А як інакше? Розгрібати, не розгрібати — це наш вибір. І ніхто за нас у це наше «болото» не приповзе і цього не розплутуватиме, не засіватиме, не саджатиме клумби. Це наше життя...

P.S. Після зустрічі Лариса Івшина подарувала Олександру Швецю книжки з «Бібліотеки «Дня». Олександр Юхимович зазначив, що є речі, на які б він сам не наважився, але він пишається тим, що «є кому їх тягнути»...