Про музику «на виріст»
Святослав ВАКАРЧУК цікавий суспільству не лише як музикант, але як людина, яка стимулює важливі громадські процеси. Його спроба піти в політику залишила багато запитань...
— Святославе, які цілі мав на меті такий успішний музикант, як ви, йдучи в політику? Як ставитеся до того, що відомі артисти та спортсмени використовуються політиками?
— Це питання комплексне. І щоб дати ґрунтовну відповідь на нього, очевидно, потрібно розказати про те виховання, яке я отримав, про те, що впливало на формування моєї свідомості у 14–16 років... Я виріс у сім’ї професора фізики, яка була причетна до змін, що відбулися наприкінці 1980-х. Мій батько, маючи велику довіру у своїх колег, став депутатом Верховної Ради СРСР. Так у 1989-му тато опинився у вирі політичних подій. Він був одним із тих, хто робив усе для того, аби Україна стала незалежною. Робив тихо і невтомно, особливо не світився по телебаченню. Це все відбувалося на моїх очах. Тоді я зрозумів одну просту річ: люди, які, здавалося б, не мають нічого спільного із політикою, у відповідний час можуть зробити значно більше, ніж ті, хто завжди був при владі. З того часу для мене поняття «професійний політик» — у певному сенсі демагогія. У нашій країні в принципі відсутній прошарок тих, хто з молодих років вибирає навчання на політичних студіях, потім рядовим партійцем починає партійну роботу, далі просувається кар’єрною драбиною... І коли колишні комсомольські діячі або партійна номенклатура говорять, що у парламенті повинні бути професійні політики, то хочеться запитати: це ті професіонали за сімнадцять років завели нашу країну за темпами розвитку на 137-е місце у світі?.. Отже, я свідомо йшов у політику. Бо, вочевидь, мав переконання (і, до речі, маю його донині), що саме люди, які не заплуталися у нашій щоденній політичній трясовині, мають шанс запропонувати конструктивні рішення щодо поступу країни вперед.
А тепер щодо другого питання. Я розумію, що політики часто використовують відомих артистів та спортсменів. Але, як на мене, тільки людина, яка має комплекс меншовартості, переживатиме з цього приводу. Вони думають, що мене використовують, але самі так «загралися», що навіть не помітять, як будуть використані.
— Які реальні кроки вам як депутатові вдалося здійснити?
— Це — допомога конкретним людям, яка, напевно, в державному масштабі непомітна. Очевидно, народний депутат України може відкрити багато дверей, які пересічному громадянинові не відчинити. До речі, слово депутат перекладається з латини як заступник. Але в нашій країні, де все гіперболізовано, депутат може дозволити собі все, а прості люди — мало що. Більше того, я продовжую надавати іменну допомогу, користуючись вже просто своїм ім’ям.
Щодо законотворчої роботи, то в комітеті я багато працював над удосконаленням законодавства у сфері свободи слова та інформації. Але мушу сказати, що за винятком одного закону — про зміни до закону про рекламу алкоголю та тютюну на телебаченні, який, між іншим, вважаю досить котроверсійним, усе решта навіть до публічного обговорення (не те що до затвердження!) не дійшло! Це ще раз свідчить про неефективність парламентської діяльності сьогодні. Щодня точиться політична боротьба, яка вже втратила свої цілі. Фактично, депутати борються за те, що буде завтра. Причому — буквально. У вівторок б’ються за те, що буде в середу. А що буде у четвер, більшість навіть не знає. Ясна річ, ті, які ставлять перед собою конкретні стратегічні завдання, можуть загубитися в цьому. Тому я прийняв, на моє переконання, правильне рішення — подякувати й піти.
Однак усе, що у нас відбувається, можна назвати процесом становлення. Головне — перейти точку неповернення: неповернення до тоталітаризму, неповернення до втрати своєї ідентичності й власної держави. Але нині, на мою думку, ще зарано говорити про перехід цього Рубікону.
— Колись «помаранчеві» були однією силою, а тепер сваряться гучніше за всіх. Ви, як безпосередній учасник подій 2004 року і як колишній народний депутат, у чому вбачаєте причини таких чвар?
— Причина – у відсутності справжньої мотивації робити щось краще для людей. Натомість мотивація, як правило, дуже меркантильна й вузька. У кращому разі розповсюджується на оточення, друзів, родину. В гіршому — на себе самого. Дієво розширити свою мотивацію на країну так ніхто й не зміг із тих, хто називає себе лідером. Я зараз говорю про ту мотивацію, якою керувався, наприклад, Франклін Рузвельт, сидячи в інвалідному візку і виводячи США із Великої депресії. Проаналізуйте програму «100 днів» Рузвельта — і зрозумієте, що він діяв безкомпромісно і його цікавив у першу чергу результат, а не те, чи сподобається його політика людям.
— Свого часу ви запропонували цікавий проект «Книга творить людину», мета якого — популяризація читання в суспільстві. Актуально. Адже, як свідчать соціологічні дані, понад 40% українців не читають книжки, бо... не мають такої потреби. Святославе, на якому етапі втілення перебуває ваш проект?
— Щодо подальшої реалізації проекту «Книга творить людину», започаткованого моїм коштом, то зараз йдеться про створення громадської організації. Її мета — не просто популяризація читання, а ширше: підтримка освітнього та наукового потенціалу країни. Сприятимемо передусім талановитим людям із глибинки, а також тим, хто вже має здобутки, але не має можливості продовжити навчання чи дослідження. Це стосується школярів, студентів та аспірантів. Ми збираємо гроші на придбання книжок для дитячих будинків.
— Святославе, вас як читача задовольняє якість сучасної української літератури?
— Складне питання. Сучасна українська література — різна. Мені дуже подобаються твори Марії Матіос, Сергія Жадана. На мою думку, талановитий і вдумливий Любко Дереш. У принципі, не так багато читаю сучасної літератури, більше — спеціалізовану і класику. Буває, хочеться перечитати класиків, яких любиш. Перечитав уже всього Гоголя, а тепер взявся за Достоєвського. Вочевидь, у виборі літератури допомагає час — він відсіює непотріб. І часто те, що було колись модне і трендове, через роки виявляється посереднім.
— Відомо, що ви виступаєте ініціатором і спонсором спорудження пам’ятника Володимирові Івасюку у Львові. Отож, коли його буде встановлено?
— Це мій подарунок місту на його 750-ліття. Щоправда, виникла складність із місцем встановлення, яке вибрав. Ми розділили обов’язки наступним чином: питання місця — за міською владою, а монумент — за мною. Власне, зараз над його створенням працює відомий скульптор Сергій Олешко.
Я хочу, щоб цей пам’ятник Володимиру Івасюку став особливим енергетичним осередком у Львові, куди би приходили студенти пограти на гітарі, а люди середнього чи літнього віку — просто поспілкуватися... Таким є Strawberry Fields у Сентрал-парку Нью-Йорка.
Володимир Івасюк... Якось дуже трагічно склалася його доля. Якби людина з таким потенціалом жила сьогодні, по-перше, вона так рано не пішла б із життя, а, по-друге, її вплив на масову свідомість українців був би значно більшим. Мені дуже шкода, що часто знання про композитора зводяться лише до «Червоної рути». Адже він зробив значно більше. По суті, першим в Україні піднявся над містечковим рівнем, на який штучно заганяли нашу культуру, зокрема музику. На жаль, довести розпочате до завершення йому не дали.
— Хто ваші герої серед діячів української історії, культури?
— Передусім — Іван Франко. Він для мене великий українець № 1. Хоча і нетиповий українець. Насправді він був людиною західного світу за своєю ментальністю, залишаючись українцем і завжди це підкреслюючи. Таких були одиниці. Це, безумовно, Михайло Драгоманов, такою була Леся Українка. Але інтелігенція тих часів перебувала під сильним впливом східного сусіда. І на це не можна не зважати. Серед сучасників — безперечно, Ліна Костенко. На мою думку, вона заслуговує на Нобелівську премію. Взагалі я вважаю, що один із атрибутів сильної сучасної держави — кількість нобелівських лауреатів. Штучна чи «природна» ця премія — другорядне питання. За сто років існування вона довела свій високий рівень легітимності у світі, можливо, найвищий з усіх нагород. А ми не лобіюємо наших найкращих у світі, якось постійно залишаємо це напризволяще...
— Попри непрості українсько-російські відносини кілька вітчизняних виконавців і гуртів мають неабияку популярність в Росії. Зокрема «Океан Ельзи». Чим, на вашу думку, це зумовлено?
— Мистецтво ніколи не буде стояти між якимись політичними протиріччями. Я чув, наприклад, що в Ізраїлі грають декілька популярних палестинських гуртів. Тобто навіть при тому рівні палестино-ізраїльського конфлікту все одно мистецтво знаходить відгук у людей. Власне, це і є функція мистецтва — об’єднувати людей. Я дуже радий, що «Океан Ельзи» та інші українські музиканти, які популярні в Росії, створюють цей місток між нашими державами. Політика політикою, а культурне і соціальне життя двох сусідніх країн, які насправді є близькими (і це не заперечиш), мусить продовжуватися й розвиватися в позитивний бік. Абсурдно розривати стосунки з Росією. Потрібно переводити їх на інший рівень. Не вважаю, що все історично ідеально склалося у відносинах, наприклад, Німеччини і Франції. Але вони знайшли формулу взаєморозуміння. Конфронтація ні до чого не приведе. Але це порозуміння не має настати ціною «схиляння голови». Ми не повинні і не будемо схиляти голову ні перед ким.
— На ваш погляд, є різниця між українським і російським слухачем?
— Взагалі — ні. Можливо, певну специфіку накладає нерозуміння до кінця текстів, але мене це ніколи не бентежило. Недавно у нас був концерт у Москві, у великому концертному залі, і кілька тисяч людей співали пісні так, ніби це було в Україні, хіба що з акцентом.
— Ви маєте концерти в європейських країнах. І загалом «Океан Ельзи» демонструє, що українська музика дозріла до того, щоб її сприймали за кордоном...
— Я вважаю, що не дозріла. Скажу так: деякі українські музиканти чи, швидше, декілька доробків цих музикантів — дозріли. А українська музика, як пласт культури, поки що в зародковому стані. Дуже часто назовні виходить те, чого я б не показував, а те, що справді варте уваги, не має можливості вирватись. Людям, які курують культуру на державному рівні, не вистачає не стільки, можливо, смаку (бо смак — індивідуальне поняття), скільки кругозору. Ми часто славимо посередність і сміємося з того, що є талановитим. Але це, я ще раз кажу, через відсутність досвіду та обмеженість світогляду. В талановитій країні талант рано чи пізно мусить пробитися.
— Кого з українським музикантів ви вважаєте своїми конкурентами в доброму сенсі?
— Я дуже радію за успіхи гурту «Бумбокс». Є багато молодих талановитих виконавців, які мають великі шанси у майбутньому, але вони поки ще не відомі широкому загалу. Мені подобається багато з того, що робить група «Скай», що робить група «Естетік Едьюкейшн». Це якщо говорити про рок-музику. А в нас же є багато талановитих джазових музикантів. Є класика. Ви чули, як грає струнний квартет «Колегіум»? Вони — лауреати багатьох міжнародних конкурсів. Є унікальні піаністи. Є музиканти, про яких масово не говорять, бо вони не представляють поп-музику, але вони дуже обдаровані.
— Цьогоріч в Україні відбулася рекордна кількість фестивалів. «Океан Ельзи», можна сказати, стоїть осторонь вітчизняного фестивального життя. Чим це зумовлено?
— Більшість фестивалів важливі для того, щоб знайомити із молодими іменами. Я пам’ятаю, коли ми тільки починали, як було незручно грати на фесті, де всі чекають зірку... Тим, хто хоче показати молодь, не потрібно запрошувати відомі імена тільки для того, щоб «завести» аудиторію. Україна ще не має того величезного музичного пласту, щоб робити грандіозні фестивалі з хед-лайнерами, розуміючи при цьому, що на молодих музикантів усе одно прийде їхня аудиторія.
Між тим, у гарному фестивалі ми з радістю брали б участь. Але більшість із них в Україні відбуваються таким чином: є спонсор, який дав гроші, і треба ці гроші «освоїти». Хоча все ж поступово з’являються цікаві проекти, і це, безумовно, позитив.
— В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що більше схильні до ліричних пісень...
— Так показує експеримент. Спокійні ліричні пісні я пишу за хвилини, а рок-н-рольні — процес, що вимагає, хоч як це дивно, значно більше часу. Колись Роман Балаян мені сказав: «Слава, пиши грустные песни, у тебя так красиво выходит». Я спитав: а як же веселі? А він у відповідь: «Веселые есть кому писать».
— Знаний музичний оглядач Юрко Зелений назвав ваш альбом «Вночі» музикою «на виріст» для нашого суспільства... У чому різниця між цим альбомом і, наприклад, роботами гурту «Океан Ельзи»?
— «Вночі» — мої особисті переживання, втілені у колективній музиці. По-перше, цей альбом цілковито складається з нових пісень. По-друге, з’явилося несподіване для нас сценічне оформлення — частину сцени було стилізовано під кав’ярню, а позаду розташовано екран для відеосупроводу кожної композиції. По-третє, в альбомі задіяно величезну кількість музикантів — як учасників «Океану Ельзи», так і запрошених виконавців класики та джазу. Ми ніколи не грали раніше на сцені разом.
Ця музика написана для тих, кому вона може бути цікава. Саме ці люди куплять пластинку, пошукають інформацію в інтернеті, подивляться концерт по телевізору, коли його будуть показувати. Попит і реакція публіки визначатимуть, чи проводитимемо ми концерти Україною. Перший концерт, у принципі, вже заплановано. Він проходитиме в середині грудня в Ужгородському театрі.
