Тіні забутих дипломатів

22 грудня, в День працівників дипломатичної служби, українські дипломати мали нагоду згадати не тільки свої перемоги й поразки, а й світлі й похмурі часи своїх попередників, адже становлення зовнішньополітичної служби України пов’язане ще зі створенням Центральної Ради. За Гетьманату Україна відправила дипломатичні місії до десяти держав, прийняла у себе понад два десятки іноземних представників. За Директорії представництво України за кордоном ще розширилося. Свою дипломатичну діяльність вела й Західно-Українська Народна Республіка. Радянська влада вже в жовтні 1922 року поквапилася видати постанову про згортання Народного комісаріату закордонних справ УСРР. Відновили зовнішньополітичне відомство України в лютому 1944-го, — звісно ж, повністю підзвітне московському центру.

Справжня інформація про тих, хто менше ніж століття тому створював дипломатичну службу української держави, що тоді зазнала краху, починає повертатися до нас тільки зараз. «День» уже писав про роман однієї із засновниць Української Центральної Ради, дружини першого консула УНР у Швейцарії Олександра Вілінського Валерії О’Коннор-Вілінської «На еміграції». Рукопис книжки знайшов під час роботи на посаді Генерального консула України в Кракові начальник Управління державного протоколу МЗС Олександр Медовніков. Сьогодні його робота — дбати, щоб «ніхто ні до кого не запізнювався», а також, щоб іноземні гості були задоволені перебуванням в Україні. Наприклад, напередодні приїзду колишнього міністра закордонних справ Німеччини Йошки Фішера довелося визначати трасу, якою він мав дві години бігати (звісно, разом із охороною), щоб не зрадити своїй звичці. Щоправда, тоді пробіжку було скасовано через тривалу зустріч із президентом Кучмою. Крім справ протоколу колишній заступник декана львівського філфаку Олександр Медовніков продовжує досліджувати минуле української зовнішньополітичної служби.

— Мені здається, що свято 22 грудня правильніше було б назвати Днем української дипломатії. День працівників дипломатичної служби, на мій погляд, засухо і не так по-державницьки звучить. Втім, хоч як би називалося це свято, варто згадати імена перших українських дипломатів, адже зараз настав час для відродження пам’яті про коріння української держави. Про багатьох людей, які творили її на початку ХХ століття, впродовж 70 років небезпечно було говорити. 1996 року, коли я працював у нашому посольстві в Чехії, до Праги в складі української делегації приїхав В’ячеслав Чорновіл. У вільний час я відвіз його в Подєбради: там у 1920-х роках була Українська господарська академія, там у колумбарії поховані одинадцять видатних українців: Валерія О’Коннор-Вілінська, Дмитро Антонович, Михайло Бринський, Олександр Вілінський, Євген Чикаленко, який працював у Подєбрадах головою української мовної комісії, та інші. Ми підійшли до цього колумбарію, аж раптом В’ячеслав Максимович упав на землю і обійняв руками мармурову табличку з написом: Євген Чикаленко. Потім сказав: «Я ніколи не знав, що він похований тут». Чорновіл писав кандидатську дисертацію про Чикаленка, але був заарештований, засланий у табори…

Історія української дипломатії є невід’ємною частиною українського державотворення. Сьогодні мало хто в Україні знає про Івана Фещенка-Чопівського. Я сам не знав про нього, поки не приїхав у Краків. Це — перший міністр економіки і торгівлі УНР, віце-прем’єр уряду УНР, радник дипломатичної місії УНР в Бухаресті, у 1920—1922 роках — голова парламенту України в екзилі, в Тарнові. До того ж він був видатним українським вченим-металознавцем, заснував школу металознавства у Польщі. За його підручниками там ще й зараз вчаться студенти. Перебуваючи в еміграції в Польщі, Іван Фещенко-Чопівський робив для польської армії зброю: гармати, гранати… Його одним із перших заарештував Смерш, коли більшовики прийшли у Польщу. Фещенка-Чопівського привезли в Київ, він працював як в’язень на відбудові Хрещатика, потім його заслали в концентраційні табори, де він і помер. Це справді легендарна постать. Наприклад, якось у Києві його зустрів Грушевський і сказав, що Україні бракує ґрунтовної праці з географії, — Фещенко-Чопівський за два місяці написав двотомник української економічної географії. Такі імена потрібно повернути Україні. Ми встановили в Кракові меморіальну дошку на честь Івана Фещенка-Чопівського. Його дочка, пані Ірина Богун-Чопівська, яка живе в Катовіце, увесь архів батька передала Україні... Чим більше ми говоримо про свою історію, про наших учених, дипломатів, державних діячів, тим швидше стаємо більш якісною державою.

Коли я 1992 року приїхав працювати в українське посольство в Празі, і треба було чеським партнерам щось говорити про Україну як незалежну державу, єдиним джерелом для нас була «Енциклопедія українознавства», де можна було прочитати про того чи іншого українського державника чи дипломата. Але ще за шість років до того це видання було заборонене. За його зберігання вдома можна було отримати кілька років позбавлення волі. Сьогодні є прекрасне нове видання, на яке Україна чекала дуже давно, — двотомна «Українська дипломатична енциклопедія», але однієї такої книжки, напевно, замало. На жаль, не завжди є кошти, щоб видавати таку літературу. Але завдяки таким організаціям, як, наприклад, Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв (ГДІП), ми маємо можливість познайомитися з історією української дипломатії. Побачили світ уже шість випусків журналу «Україна дипломатична», ГДІП спонсорує й інші видання. В світлі цьогорічного указу Президента про повернення пам’яті про видатних українців, відновити пам’ять про тих, хто працював на передовій української держави, є прямим обов’язком дипломатів. Ми повинні згадати прізвища тих, хто брав участь у переговорах, наприклад Сергія Шелухіна, видатного правника, який вів переговори з більшовицькою Росією. Або Олександра Сверстюка — учасника Берестейських переговорів. Вже зроблені суттєві кроки з відновлення історичної пам’яті, але дуже багато кроків ще треба пройти.

— Чи часто працюють в архівах, шукаючи документи про свою державу, дипломати з інших країн?

— Працюють усі. Але багато залежить від того, що було зроблено раніше. Наприклад, полякам, мабуть, усе відомо про їхні відносини з чехами, усі архіви опрацьовані. Ми ж, ті, хто вийшов із СРСР, були відрізані від архівних матеріалів, які засвідчували поступ української держави в 1917—1920 роках, свідчили про діяльність української еміграції за кордоном. Це все були спецфонди. Навіть якщо такі документи не були у спецфондах, як, наприклад у Празі, все одно, не дай Боже було якомусь радянському вченому «засвітитися», що він працює над цією тематикою. Для нас зараз — до речі, вже впродовж 14 років — благодатна пора вивчати архіви за кордоном, шукати, що збереглося про Україну та українців.

Мені пощастило попрацювати в Празі в архіві першого президента Чехословаччини Томаша Масарика. Насамперед відомо про їхні товариські стосунки з Іваном Франком. Але коли я почав переглядати особистий архів Масарика, то там знайшлося дуже багато україніки, матеріалів, яких ніхто не знав, навіть учені з української діаспори, які жили у Празі. Тож ще 1993 року ми змогли зробити велику виставку про Україну і Масарика в празькому Музеї національної писемності. Це при тому, що я недовго пропрацював в цьому архіві: не було багато часу для пошуків, а матеріалів — безліч. Наприклад, дуже багато документів, пов’язаних із іменем Августина Волошина — першого президента Карпатської України, який загинув у Бутирці. Потім у Празі також була виставка, присвячена йому. Знайшовши щось, ми намагалися донести це до відома широкої громадськості. Тоді в Празі, в Чехії люди не дуже добре знали, що таке Україна, говорили тільки про СРСР, називали нас «русами». Нашим завданням було довести, що Україна — суверенна держава, і що вона була такою на початку ХХ століття, і чеські державники її підтримували.

Коли мені довелося побіжно опрацьовувати українські архіви у вроцлавському Оссолінеумі, я знайшов там надзвичайно цікаві речі. Я дійшов висновку, що це — особисті архіви, які були конфісковані НКВС у 1939— 1940 рр., потім їх перехопили німці, і зрештою документи осіли в Польщі. У Вроцлаві зберігається архів міністра преси і пропаганди уряду УНР в екзилі Олександра Ковалевського, також політика і надзвичайно цікавої людини, про яку мало хто знає. Там є надзвичайно цікаві речі, пов’язані з діяльністю українського парламенту в екзилі, із життям Симона Петлюри, низка документів, пов’язаних із історією української дипломатії, листи з наших дипмісій, адреси українських дипмісій у Європі... Ми також зробили дуже цікаву виставку на підставі цих архівів.

Надзвичайно цікаві українські архіви зберігаються в Кракові: там не паперовий архів, а речовий. Наприклад, у Державному архіві в Кракові перебувають 165 печаток уряду УНР, 11 ящиків українських грошей періоду гетьмана Скоропадського та Петлюри. Скарби України, мабуть, розкидані по всьому світу. Я переконаний, що саме представники українських дипмісій повинні бути першими, хто їх знайде. Адже не завжди вчений може дозволити собі закордонне відрядження. Я також переконаний, що фаховий рівень українського дипломата дозволяє розібратися в архівах на належному науковому рівні.

— Чи відбивається в документах ставлення влади, різних кіл країн перебування до українських дипломатів?

— До них була прикута увага спецслужб. Майже всі архівні документи — під грифами «дуже таємно», «таємно», це в основному донесення. Наприклад, у архіві Масарика є таємний на той час документ про українську дипломатичну місію в Празі, побудований на донесеннях агентів. Але донесення донесеннями, а найважливішим було ставлення офіційної влади до українських дипломатів чи екс- дипломатів, які перебували в еміграції. Мабуть, не було більш позитивного ставлення до української еміграції, ніж те, яке було в 1920— 1930-х роках у Чехословаччині. В Польщі ситуація була трохи інакшою, там за українцями стежили, і деякі документи про українську еміграцію, наприклад, про студентів, мені доводилося знаходити тільки в поліцейських архівах. А в Чехословаччині була навіть широка фінансова підтримка української еміграції.

Очевидним було зацікавлення їхнім життям із боку радянських спецслужб. Інтерес до українських дипломатів завжди був надзвичайно великим, вони були в облозі цікавих поглядів, які пронизували їх із різних ідеологічних напрямів, і тому вони жили так замкнено.

— Що вас найбільше вразило із тих документів, які ви знайшли? Як би ви сформулювали головну трагедію української дипломатії часів визвольних змагань?

— Ці люди опинилися в критичній ситуації, коли раптом не стало держави, яку вони представляли за кордоном, за яку віддали кілька років життя. Бурхливі події початку 20-х років декого спонукали за кордоном продовжувати боротьбу за незалежну Україну. Хтось зрештою втратив там віру в те, що українська держава буде існувати, хтось продовжував вірити. Дехто повернувся в Україну, наприклад Грушевський або Юрій Тютюнник, — і після повернення потрапив під прес тоталітарного режиму, був знищений. Наприклад Андрій Ніковський, міністр закордонних справ УНР, опинився в Новосибірську, а потім у Ленінграді, працював двірником і помер під час блокади. Вони повірили в Україну, але не отримали того, у що вірили, і закінчили життя в зовсім інших умовах, ніж ті, які були ними вимріяні. Наскільки я зрозумів із документів, із якими довелося працювати, більшість людей до самого останнього моменту свого життя, поки не були заарештовані Смершем у 1945 році, розстріляні, вірили в те, що Україна здобуде незалежність, і те, на що вони поклали життя, врешті-решт справдиться. І вони були праві.