«У нас усе ще популярний міф про те, що медицина є безкоштовною»

Із кожною черговою зміною керівництва галузі вітчизняна медицина готувалася до реформ. Дещо, звісно, змінювалося, але, по суті, звичайний пацієнт того не відчував: бюджетних грошей, як і раніше, бракувало, а разом із тим — і ліків у лікарні, і лікарів у селі. Нині знову говорять про реформи. Є й конкретні кроки міністерства, які вже встигли викликати в декого невдоволення.

То які ж реформи необхідні українській медицині? Чи врятує всіх загальнообов’язкове страхування? Яка модель охорони здоров’я найбільше імпонує Донбасу? Про це — в інтерв’ю з головним офтальмологом Донецька, завідувачем відділення Донецької міської лікарні №11 Людмилою БУЛАВIНЦЕВОЮ.

«НАМ НАВ’ЯЗУВАЛИ НЕПОТРІБНІ ЛІКИ, ЧАСТО ІЗ ТЕРМІНОМ ПРИДАТНОСТІ, ЩО ЗАКІНЧУЄТЬСЯ»

— Людмило Олександрівно, які зараз настрої в медичних колах Донбасу? Наскільки помітні зміни в охороні здоров’я регіону після докорінних змін у країні загалом?

— Якщо розглядати рівень звичайної міської лікарні — поки що нічого. Але вітер змін ми відчули вже давно: ще в грудні я була присутня на конференції, яку проводив Микола Поліщук, тоді ще народний депутат. Він озвучив багато цікавих ідей, і якщо тепер, ставши міністром, він усі їх втілить у життя, це буде просто чудово.

Наприклад, перший напрям — це посилення контролю в аптечній сфері. За його словами, не повинно бути і не буде централізованих закупівель, на яких усі нагрівають руки… Реалізація цієї тези відбувається вже зараз — для нас це справді актуально. Раніше нам нав’язували непотрібні лікарські препарати, які до того ж часто були із терміном придатності, що закінчується. А нинi це чітко контролюється. Також сьогодні почали дуже ретельно перевіряти лікарські засоби, почали унормовувати ціни, контролювати закупівлі. Аналогічна історія з цінами: якщо раніше ми були вимушені купувати дорогі препарати, попри те, що була можливість купити дешевші й більш підходящі конкретному хворому, то тепер усе інакше. Крім того, я особисто бачила, що на деякі ліки в аптеці ціни помітно знизилися.

Великі надії я покладаю й на Партію Свободи, в яку я вступила два місяці тому. Серед великої кількості партій, які в нас існують зараз, вона здалася мені саме тією, яка має чітку позицію та хороше майбутнє. Коли я прочитала її статут, ознайомилася з її позицією, я зрозуміла, що це саме та партія, яка може бути координатором добрих змін, — у тому числі й у медицині. Вона може виступити і третейським суддею, і спостерігачем, і координатором обговорення якихсь проблем. Ось, наприклад, вона могла б вiдіграти важливу роль у вирішенні нещодавнього конфлікту між Міністерством охорони здоров’я та Охматдитом. Саме Партія Свободи може вказати на помилки, допомогти виправити якісь промахи. Це дуже актуально для всіх — особливо зараз, коли всі ми перебуваємо в стані очікування. І я підтримуватиму всі почини партії та, якщо знадобиться, діятиму активно. Ми всі зараз чекаємо, що буде ще якась «революція» в медицині, реформа, яка нинi дуже потрібна охороні здоров’я.

— Якою, на ваш погляд, повинна бути ця реформа?

— Кожен її бачить по-своєму. Так, хтось сподівається лише на страхову медицину. Це дуже актуальний варіант, оскільки нам треба наповнювати бюджет: зараз на одного хворого на день витрачають лише 63 копійки на харчування та 1,50 — на ліки. Це ненормально, адже ні лікувати, ні годувати, ні, тим паче, купувати постільну білизну, рушники — неможливо. Але, з іншого боку, страхова медицина має дуже багато противників. Ось Росія ввела страхову медицину, і зараз дуже багато лікарів висловлюють із цього приводу своє невдоволення. Наприклад, їм доводиться на одні ліки виписувати по десять рецептурних бланків. Тож тут треба уважно стежити за досвідом інших країн. Є багато різних моделей організації медичної системи. Скажімо, іспанська модель, коли в країні діють лікарні для бідних і лікарні для багатих…

ПРО ЛІКАРІВ-ПРИВИДІВ І ЛІКАРНЯНІ КАСИ

— А яка з моделей найприйнятніша для української медицини сьогодні? Адже найперша зміна, яку запровадило Міністерство охорони здоров’я, викликала бурхливий протест. Йдеться про ще не вщухлі протести студентів проти скорочення спеціальностей і збільшення терміну проходження інтернатури. Як ви ставитесь до цього? Що б ви змінили в системі української та донбаської медицини?

— Я вважаю, що рішення МОЗ відправляти молодих лікарів відпрацьовувати два-три роки в сільській місцевості дуже правильне. Так, студенти обурені тим, що вони не одразу стануть тими фахівцями, якими хотіли б. Адже варто було б послухати і жителів сіл, селищ, розташованих далеко від районних і міських центрів, які не мають можливості отримати елементарну медичну допомогу, не проїхавши сотню кілометрів, бо в місцевих амбулаторіях ніхто не хоче працювати. А тим часом медінститути справно випускають молодих фахівців, і вони розчиняються у великих містах. Не є таємницею, що у великих престижних лікарнях на одну ставку деякі головлікарі прийняли по три-чотири людини. І працюють ці лікарі-привиди на 0,25 ставки.

Ніхто не відбирає в молодого лікаря мрію стати онкологом, лор-лікарем або іншим вузьким фахівцем. Якщо захотіти, то робота в сільській амбулаторії може виявитися дуже корисною для розвитку лікарського кругозору, навчить самостійності, відповідальності…

Крім цього, є ще багато нюансів, які потребують реформування. Можливо, це дещо крамольна думка, але я вважаю, що насамперед нам треба було б скоротити деякі відділення, а за рахунок скорочених добре обладнати решту. Це краще, ніж мати на місто п’ять-сім убогих відділень, у яких немає ні лікарських препаратів, ні апаратури. Те саме — з персоналом. В Англії, наприклад, за статистикою, на 10 тис. населення припадають 18 лікарів, а в Україні — 41. Це не в усьому обґрунтоване, адже від цього страждає і якість роботи. Наприклад, якщо в мене, офтальмолога, буде все необхідне обладнання, я встигну прийняти набагато більше пацієнтів, ніж кілька офтальмологів, які матимуть у своєму розпорядженні один офтальмоскоп. І, на мою думку, ми рано чи пізно прийдемо до такого скорочення. Але я б хотіла, щоб це скорочення не було бездумним. Раніше проводили дуже ретельну перевірку того, як працює те чи інше відділення, які там фахівці, який у них загальний рівень тощо.

Крім того, я можу запропонувати для Донбасу й іншу модель роботи, яку вже широко застосовують у Києві, — денний стаціонар. У нашому місті є такі відділення, де одному лікарю на місяць випадає одна операція. Нащо тримати таке відділення? Краще передавати оперативних хворих до сусіднього відділення з іншими показниками хірургічної активності — як кількісними, так і якісними. Це дуже вигідно: люди приходять у такий стаціонар й отримують усе необхідне їм лікування, але персоналу значно менше — немає нічних постів, менше середнього та молодшого персоналу… Крім того, завдяки цьому автоматично вивільняються додаткові кошти, адже і площі використовують менше, й енергоносії не так витрачаються.

Наприклад, у офтальмології досить було б у місті залишити два стаціонари, що займаються хірургічним і консервативним лікуванням важких хворих, які просто не можуть йти додому, а ще два стаціонари перевести в розряд денних. Те саме і в терапії, і в лор-відділеннях…

Також за іншою моделлю має відбуватися атестація наших лікарів, оцінка рівня їхніх знань. Я думаю, що зараз на перше місце повинні вийти медичні асоціації — Асоціація отоларингологів, Асоціація офтальмологів, Асоціація терапевтів… Нинi у нас отримання категорії відбувається в ході засідання спеціальної комісії при обласному відділі охорони здоров’я, до якої входять по одному лікарю від кожної спеціальності, — головний обласний хірург, терапевт, офтальмолог… У результаті виходить, що фахівець із профілю, за яким атестується лікар, — лише один. І йому справді дуже важко за таких обставин дати правильну оцінку професіоналізму здобувача. А ось якщо атестацію проводитиме медична асоціація, тобто будуть зібрані фахівці однієї конкретної спеціальності, тоді, гадаю, ми зможемо побачити справжню картину: хто грамотний лікар, якому можна довірити проведення тих чи інших операцій, а хто прийшов у професію, скажімо так, випадково.

Крім того, я можу запропонувати й інше нововведення, яке також ґрунтується на реальному досвіді роботи нашої лікарні. Ми свого часу ввели спеціальну муніципальну касу, в яку люди робили добродійні внески. Ця каса дає живі гроші, якими лікарня розпоряджається сама. Для лікарів це дуже важливо. Зараз у нас усе ще популярний міф про те, що наша медицина є безплатною. Але це, звісно, вже давно не так. Безплатними для пацієнта є лише мої руки та моя голова, а за решту хворий платить сам — від необхідних ліків і супутніх препаратів до постільної білизни, яку йому часто доводиться приносити з собою.

— Наскільки рівень медицини Донбасу відповідає сьогодні потребі регіону?

— У нас дуже хороший рівень медицини. У нас багато мислячих, професійних лікарів — як у практичній охороні здоров’я, так і в теоретичному плані; в нас багато професіоналів, які одночасно займаються і педагогічною, і медичною діяльністю. Проте все впирається в обладнання. Ось нас, лікарів, часто лають, кажуть, що ми хабарники, а насправді мало хто знає, з чим ми стикаємося щодня. Дуже часто нам доводиться все купувати за свій рахунок.

Скажу про себе: я — мікрохірург, оперую, і мені потрібні мікрохірургічні інструменти. Природно, буквально щодня з’являються нові їх модифікації — чимраз кращі. Коштує це дуже дорого. Я навіть не кажу, наприклад, про ніж з алмазним лезом. Звичайний пінцет обходиться в 25 доларів! Але ж він зноситься щонайбільше за два місяці. Оце все мені треба постійно купувати самій, адже лікарня востаннє купувала інструменти в 1993 році.

Є й інша велика проблема: для того, щоб лікарю бути лікарем — грамотним, знаючим, прогресивним, йому треба вчитися. А для того, щоб вчитися, треба їздити на різні конференції, з’їзди, тренінги. І тут знову все впирається в гроші: на зарплату лікаря це здійснити просто неможливо. Крім того, треба постійно купувати книжки, виписувати спеціальні журнали. Є таке прислів’я: немає лікаря, який би закінчив свою освіту.

Усі ці проблеми породжують ще одну велику біду сучасної медицини — відтік кадрів. Мої колеги з Донецького медінституту відзначають відтік кадрів уже на рівні випускників інтернатури. Буває так, що йде група, в якій є кілька справді талановитих лікарів, проте після закінчення інституту вони стають, наприклад, медпредставниками, яким платять краще, ніж лікарям. Отже, розумні, мислячі, талановиті люди йдуть.

Словом, треба підвищувати зарплату лікарю, але в медпрацівників ця вимога стоїть аж ніяк не однією з перших. Перша і найголовніша: дайте нам можливість нормально, гідно надавати допомогу. Нам потрібно, щоб постійно купували обладнання. Лікар не повинен думати, де і за яку ціну йому купити той чи інший інструмент. Він також не повинен думати, як зробити ремонт у клініці — це не його клопіт.

ЩЕ РАЗ ПРО КОРУПЦІЮ

— Сьогодні на різних рівнях тривають дуже багато дискусій про корупцію. Зокрема, багато говорять про те, що саме лікарі Донеччини зазнаватимуть масових перевірок. Є навіть така думка, що донецькі лікарі бояться навіть своїх колег, які нібито можуть їх «видати».

— Так, зараз багато людей почали говорити про те, що «труситимуть» саме Донбас . І ми навіть не знаємо, чи правда це, чи слух нагнітають штучно. Особисто я жодного разу не чула підтверджень, що в тих лікарнях, на які всі буквально тицяли пальцями та казали, що там була перевірка, справді щось перевіряли. Ми працюємо, як працювали. Та й, знаєте, корупцію треба шукати не в цьому. Порушення, повторюю, — це, наприклад, коли централізовано закуповують непотрібні лікарські препарати. Та й різних масштабних махінацій у нашій медицині було достатньо.

— За вашим профілем вам довелося особисто зіткнутися з однією резонансною махінацією, відлуння якої чутне досі. Це акція «Зір», у рамках якої ветеранам мали вручити безплатні окуляри…

— Так, це моя болісна тема! Я як головний окуліст міста займалася нею упритул, і дуже добре пам’ятаю, як важко це було. Тоді все відбувалося буквально в авралі, й так працював не лише Донецьк, а й уся Україна. Але коли ми розшукали всіх ветеранів і віддали списки до Києва, виявилося, що терміновість була абсолютно даремною. Наші ветерани, яких ми обнадіяли, що їм у найближчому майбутньому видадуть окуляри, прочекавши з місяць, почали приходити до нас самі та буквально «вибивати» ці окуляри з нас. Вони кричали, лаялися, і їх можна було зрозуміти. Просто немолодим людям важко усвідомити: пообіцяли, що незабаром в урочистій обстановці їм вручать ці окуляри, а коли сподівання не виправдалися, вони автоматично обвинуватили в затримці саме того лікаря, який займався цим. Вони ж більше не мають до кого звертатися. Ось і вийшло, що лікарі стали заручниками цієї ситуації. У результаті в Донецьку було 17 випадків, коли окулісти скидалися та купували особливо наполегливим ветеранам окуляри за свій рахунок. Але вся наша титанічна робота зі складання реєстрів та підбору корекції буда даремною. Акція розпочалася в 2003 році, й ще досі мені телефонують ветерани, які все ще чекають цих окулярів.

І, треба зазначити, в усьому цьому не було вини лікарів, це все йшло централізовано… І тепер я покладаю дуже великі надії на те, що щось зміниться.