Мирослав СЛАБОШПИЦЬКИЙ: «Я щиро не розумію, навіщо живуть люди, які не знімають кіно»
Якщо говорити патетично (а як іще в цьому випадку?), то головним героєм українського кіна в році, що минає, безумовно, став Мирослав Слабошпицький.
Він і раніше був успішним, отримував десятки призів за короткометражні роботи, але останньої зими зробив щось неймовірне: зняв найкращий фільм за час Незалежності, і, як вже зараз стає зрозуміло, один із кращих за всю історію України. Починаючи з тріумфу в Каннах, «Плем’я» отримало немислиму кількість призів; остання нагорода — приз Європейської кіноакадемії — аналог «Оскара» — в категорії «кращий дебют».
«День» не раз інтерв’ював Мирослава, проте це були зазвичай коментарі щодо чергового нагородження. Зараз, перед Новим роком, настав час для ґрунтовнішої розмови.
«ШАНСУ ЗНЯТИ ЦЕЙ ФІЛЬМ Я ЧЕКАВ 20 РОКІВ»
— Почнемо компліментарно. У чому причина успіху «Племені»?
— Я десь читав, що Канни намагаються знайти таке кіно, яке взагалі не роблять. Можливо, не цілком усвідомлено у мене вийшла така картина. Гарно про «Плем’я» написав один американський рецензент: «Приголомшливий фільм, знятий універсальною мовою тривоги».
— Наскільки сильно успіх міняє життя?
— Коли мені говорять «ти зазнався», я відбуваюся жартами: «Я не зазнався, я завжди був про себе дуже високої думки, просто ви тільки зараз це помітили». Життя змінилося, але не кардинально. Перельоти, фестивалі, інтерв’ю, тури на підтримку фільму — це дуже вимотує. Ти завжди маєш бути у доброму гуморі, має бути готовий 200 разів відповісти на одне й те ж саме запитання. А ще якісь дивні люди пишуть, і знайомі, яких не бачив до 30 років, і незнайомі, і просять грошей — причому не волонтери, не на армію. Думають, що якщо мене багато в телевізорі, то в мене багато грошей. А так — як спілкувався з невеликим колом друзів, так і спілкуюсь. Сподіваюся, у мене буде можливість розвиватися і я ще зможу зіпсуватися і стати нестерпним.
— Ти задоволений прокатом «Племені»?
— Денис Іванов (продюсер «Племені». — Д.Д.) прогнозував, що у нас буде дві тисячі глядачів у Києві і дві поза Києвом, як у будь-якого арт-хаузного фільму. Виявилося — дев’ять тисяч. Смішно вийшло: ми конкуруємо не з блокбастерами, а з філармоніями. Тому в цьому сенсі я задоволений.
— Однак цього замало.
— Жоден український фільм, навіть найбільш український, не повертає витрачених на нього грошей. Питання тільки в тому, скільки мільйонів гривень збитку він принесе. У «Племені», на щастя, є інші достоїнства, окрім фінансових. У нас було тільки 37 копій, тільки один сеанс увечері через рейтинг 18+, і за таких умов прокат прийнятний. Ну і ще плюс до прокату в 33 країнах.
— Жалкуєш, що пропустив Майдан? Адже вся зима пішла на зйомки.
— Шансу зняти цей фільм я чекав 20 років. Звичайно, ми переживали, заїжджали кілька разів. Майдан — це висока трагедія, пісня льоду і полум’я, фантастика... Ці щити фанерні... Я два місяці ходив і ревів, на рівному місці плакав постійно. Центр Хрещатика, абсолютно паскудне в архітектурному сенсі місце, коли там з’явилися барикади, став фантастично красивим, осмисленим простором. Це, звичайно, найвеличніша історія. Але! Закінчився Майдан. Я зняв критичний фільм. Думав: зараз все зміниться, про що знімати тепер? А після засідання нашого Оскарівського комітету зрозумів: дідька. Все так само. Смішно: дорослий чоловік абсолютно серйозно думав про таку зміну.
«Я ВПЕРШЕ ВІДЧУВ СЕБЕ КОРИСНИМ ЧЛЕНОМ СУСПІЛЬСТВА»
— Однак певні зміни є, принаймні, кількісні. Цього року в Україні вийшло понад 20 фільмів, більшість — у прокат.
— Так, вийшло 20 фільмів, але цьому передували декілька років підтримки галузі. Зараз ось довго не призначали голову Держкіно, невідомо, який напишуть бюджет. Наступного року може бути порожньо. Чотири роки тому, коли прийшла Копилова, було, з чуток, ухвалено якесь політичне рішення — фінансувати український кінематограф. Чому вони так вирішили — загадка, але майже всі, хто хотів знімати, отримали таку можливість, зокрема і я, і Володимир Тихий, і Олесь Санін. «Плем’я», «Поводир» — спадщина минулого режиму. У нас все-таки не побудована нормальна європейська система, і це рішення зіграло роль, бо раніше хвалитися було особливо нічим, окрім Муратової, але один режисер, скільки завгодно талановитий, — це ще не національний кінематограф. Фільм знімається довго. Яке кіно буде — маю на увазі людей, які прийшли до керівництва галуззю, — ми побачимо за 2-3 роки, тоді й поговоримо про розквіт. Щомісяця має виходити як мінімум один український фільм.
— Що потрібно для цього?
— Колись в інституті один студент, який залишився без копійки, з метою пошуку коштів, щоб похмелитися, продавав тритомну «Історію кіно» Жоржа Садуля, і я мало не всю стипендію за неї віддав. Прочитав і зрозумів, що всі три томи — про гроші. І коли зустрічаються люди кіна, то рано чи пізно розмова заходить про те ж саме. Бо фільм коштує шалених грошей, яких звичайній людині узяти ніде. Я вірю лише в теорію великих чисел. Не треба винаходити велосипед. Чим більше фільмів, тим більше шансів, що якийсь із них буде хорошим. Це скрізь однаково.
— І що, все одно у кого ці гроші брати?
— Можу сказати, що я відмовився від дуже хорошого проекту в Росії. Там виділялися пристойні кошти, і в самому проекті нічого особливо підлого. Просто він у Росії.
— Гроші — добре, а ідеї? У нас колись підніметься своя нова хвиля, як у Румунії, наприклад?
— Складне питання. У мене поки відчуття, що у нас народилася професія кінокритика останні три роки. Раніше якісь люди дивилися ретроспективи і писали про фільми, яких ніхто не бачив. Мені здається, що кінокритик за такої ситуації найбільше почувається маргіналом. І ось українські фільми почали виходити в кінотеатрах, критики почали про них писати. Ціла плеяда з’явилася, якої до цього не було. Різних. З’явилися свої групки, когось ненавидять або навпаки. Життя почалося. Ти поруч, ти впливаєш, тебе можуть прочитати. Те ж саме і з режисерами: я вперше за довгий час відчув себе корисним членом суспільства. До цього завжди було відчуття люмпена. Ти — ніхто, навіть якщо в тебе фільм у Берліні. А тепер ми, кінематографісти — корисні члени суспільства. Дуже важливе відчуття для нормальної країни.
— Тепер і конфлікт поколінь можемо собі дозволити.
— Здається, це, знову ж таки, битва за гроші. Люди, проекти яких не фінансували, нападають на тих, кого фінансували. Магістральне завдання — отримати можливість знімати. За недоброї пам’яті Ганні Чміль стратегія деяких режисерів полягала в тому, що вони писали на неї «сигнали» у вищі інстанції, тож оскільки вона вихована в традиціях партійної номенклатури, то щось давала їм з панського столу. Це один зі способів ведення перемовин — атака об’єкта. Я не схильний цих людей засуджувати, бо всі ми хочемо знімати. На мою думку, безглузде інше — що вибрали стратегію звинувачення умовно молодих режисерів в тому, що вони роблять щось не так, причому з комуністично-провінційного погляду. Атакувати чиновників — це одне. Для мене особисто щодо чиновника діє презумпція винності: будь-яка людина у владі за визначенням негідник, доки вона не довела зворотне. А ось атака колег — вже в жодні ворота, але, зрештою, це їм дивідендів не принесло. Тому швидше існує конфлікт світоглядів, оскільки багато людей, молодших за мене, несуть часом жахливу нісенітницю. Хоча, якщо кіно не фінансуватиметься, всі ці конфлікти зійдуть нанівець, оскільки знову всі станемо люмпенами.
— Добре, але чи варто було піднімати галас з «Оскаром»? Ну, послали туди слабкий фільм. Ти ж бо вже залишився в історії кіно завдяки «Племені», з «Оскаром» чи без.
— Є така інтелігентська штука: «будь вищий». Я категорично проти. Не треба «бути вищим». Треба огризатися, треба лізти на рожен і нікому нічого не спускати. Бо у мене може бути наступний фільм, а може й не бути. Що б хто не говорив, «Оскар» — найважливіша нагорода в кар’єрі кінематографіста. Зараз формуватимуть новий оскарівський комітет, і я докладу всіх зусиль, аби туди не потрапив ніхто з причетних до цієї операції «Ґринджоли-2». Зробимо нормальний комітет, і він, можливо, в майбутньому не вчинить настільки жахливої несправедливості щодо всього українського кіна — якраз тому, що ми не боялися забруднитися.
«РЕЖИСУРА — ЦЕ ЯСЕЛЬНА ГРУПА ДИКТАТОРІВ»
— Що повинен уміти режисер в Україні?
— Скрізь, не лише у нас, потрібне одне — готовність довго йти до своєї мети. Просто приготуйся до того, що ти дуже довго пробиватимешся. Жодної специфіки.
— А в деталях? Якось ти сказав мені про свій метод роботи: «Я дію інстинктивно». Що це означає?
— Ненавиджу, коли просять щось пояснити в сценарії. Якщо можеш це висловити, то глядач теж — сцена почалася, а він вже знає все, що там сталося, і ти його втрачаєш. Рухаючись інстинктивно, ти шукаєш те, що буде круто, що тебе чіпляє. Не розумієш чому, але це буде правильно. На «Племені» ми знімали одну сцену. Начебто нормально, а я все командував дубль за дублем, почалася переробка, група втрачає гроші, актори втомилися, а я продовжував, щось не подобалося. Потім змінив одну річ — і все, стало круто. При цьому раціонально я не розумію. Хоча якщо мене зупинити і запитати, я дуже напружуся і, мабуть, поясню. Але вважаю за краще не знати.
— Ти все прораховуєш, чи таки бувають експромти?
— Завжди існує план. Все, що відбувається в кадрі, — знайдено на репетиціях емпіричним шляхом. «Плем’я» вивірене до міліметра. Там свободи менше, ніж у Північній Кореї. Рух «Стедікама» (переносна система стабілізації знімальної камери для кіно— або відеозйомок у русі. — Д.Д.) — дуже складна композиція: одна людина веде за собою «Стедікам», який певної миті повинен переходити на другу, на третю, все дуже вивірено. А в емоційному плані ми багато працювали з акторами. Знімати було одне задоволення — ми приїжджали, сцена завжди відпрацьована, починали знімати, перші дублі кращі у акторів, але стедікамер не пристрілявся ще, коли стедікамер пристрілювався — актори втомлювалися. Ми накручували акторів — вже втомлювався стедікамер. Нарешті ми знімали останній хороший дубль, після чого всі йшли, обсипаючи нас з Валентином (Валентин Васянович — оператор «Племені». — Д.Д.) прокльонами, проте дубль був той, що треба.
— Ти не даєш акторам імпровізувати?
— Ні. Але вони і не рвуться. Ось Світлана Штанько знімалася у мене в «Ядерних відходах». Вона переодягнулася, входить у кадр, і я бачу: все, ввійшов мій персонаж, що тут ще скажеш? Жодної імпровізації.
— Що повинен уміти актор у тебе?
— Це теж нераціонально. Ось кастинг для «Племені». Сидимо в кімнатці культурного центру УТОГ. Черга в коридорі. Входить людина, і я відчуваю її присутність в аудиторії, я відчуваю, що вона увійшла. Це не залежить ні від комплекції, ні від краси, це просто або є, або ні. А від більшості ти такої присутності не відчуваєш, хоча вони старанно все відпрацьовують. Яну Новікову (виконавець головної ролі — ДД) я побачив на кастингу в театрі глухих «Веселка», куди її не взяли, і подумав: «Яка класна», — але ми далі дивилися багато, я думав, що мені потрібна більш плотська актриса, у результаті нікого краще не знайшов.
— Виходять суцільні інстинкти.
— Це якась людська якість. Харизма, чи що. Або є, або немає.
— До якої міри ти можеш дійти в маніпуляції актором?
— Морально ти маєш бути готовий виконати все те, що і актор робить в кадрі. Мені, на жаль, потрібно отримати ідеальний дубль. У цьому моя проблема. Але якщо ми його не отримаємо, то навіщо тоді ці роки, витрачені на підготовку до зйомок, навіщо рано вставати, мерзнути або терпіти спеку? Якщо немає ідеального дубля, навіщо цим займатися? Тоді немає жодного сенсу.
— Виходить, ти лютий з акторами?
— Я взагалі буваю лютий на майданчику. Валентин дивувався, як так можна поводитися. Я, якщо говорити про амплуа, такий товстий, добрий. Але інколи треба розкочегарити групу, розкочегарити себе, тому інколи ти кричиш. Мабуть, треба запитувати людей, з якими я працюю.
— У режисурі настільки важливо вміти проявити характер?
— Режисура — це характер на 98 %. Ти так чи інакше повинен змусити 60-70 людей діяти згідно з твоєю волею. Це професійна вимога. Зарплата — не мотивація. Люди повинні робити саме те, що хочеш ти, бо ти один знаєш, який фільм хочеш. Але потім ти забираєш всю славу. Їм лишиться хіба що запис у резюме. Отже ти так чи інакше повинен змусити цих людей зробити те, що потрібно тобі. Режисура — це ясельна група диктаторів в певному значенні. З репресій народжується результат.
— У твоїх фільмах незвично багато насильства як для українського кіно. Чому?
— Можливо, тому, що це один із дуже яскравих проявів людських емоцій, якщо насильство, звичайно, не карнавалізоване, як у масовій культурі. Весь світ «Племені» побудований на ньому. Але я не прокидаюся вранці з думкою: «Ось добре б придумати якусь жорстоку сцену». Якщо щось органічно потрібне, воно з’являється. До речі, в «Племені» різні проблеми з рейтингами у Франції і в США. У Франції дистриб’ютор навіть писав листа міністрові культури: опротестовував рейтинг 16+. Він мені пояснив, звідки взялося таке обмеження: «Розумієш, секс у твоєму фільмі — ок, але за насильство ми отримали 16+». А в Америці дистриб’ютор сказав: «Насильство — гаразд, але секс!» (сміємося).
«ВСІ ХОЧУТЬ ДРУГИЙ ФІЛЬМ ВІД РЕЖИСЕРА «ПЛЕМЕНІ»»
— Ти вже можеш розповісти про свій новий проект «Люксембург»?
— Це частково інспіровано «Ядерними відходами». Фільм про Чорнобильську зону, про життя там. Сподіваюся відплюватися від усіх агентів та іншої братії і нарешті виїхати до Чорнобиля за натхненням ще до Нового року. Викачав зараз дику кількість фотографій, відео з цієї теми. Я знаю Зону, зараз намічаю об’єкти, яке тло в якому місці наскільки реально зняти. Перший кадр у «Відходах», до речі, знятий там, де знімати не можна, це так званий рудий ліс, машини там проїжджають не зупиняючись. Поки що всі хочуть другий фільм від режисера «Племені». Вже отримав підтримку фонду Хуберта Балса. В ідеалі має бути німецько-український проект. Сподіваюся, буде все ок.
— Ти ж розумієш, що невдачу тобі не пробачать?
— Так. Хоча тут не дуже великий вибір — залишитися автором одного фільму, якщо не знімеш більше хороших або якщо не знімеш жодних? Втрачати особливо нічого. Але не думаю, що вже зовсім осоромлюся. Хоча краще не думати взагалі. Майданчик в цьому сенсі лікує, бо стільки ідіотських клопотів, що не встигаєш оцінювати, що ти робиш. Все на автопілоті, ти всім незадоволений. Прийшов, зняв, впав, заснув. А потім можна рефлексувати.
«ЦЕ НАЙКРУТІША РІЧ НА ЗЕМЛІ»
— Наприкінці ще одне ірраціональне запитання: що таке кіно?
— У вісім років, коли я вперше пішов у радянський ще кінотеатр, було одне кіно, потім я сам почав знімати на плівку — вже інше, потім з’явилася цифра. Тому визначити складно. Але для мене це найкрутіша річ на землі. Я щиро не розумію, навіщо живуть люди, які не займаються кіно. Розумію об’єктивно, але дивуюся. Невже ти дійсно не хочеш зняти кіно? А таке взагалі буває? Вголос не говорю, але всередині це є: як так — ти живеш і не знімаєш при цьому кіно? А для чого ти живеш тоді?
