Корона «Дня» Ігорю КАБАНЕНКУ

Анкета «Дня»

1. Які події року, що минає, на вашу думку, змінили світ та Україну?

2. Яка подія в житті країни стала найважливішою особисто для вас?

3. Кого ви вважаєте героєм та антигероєм року?

4. Три речі, які додають вам сил і сповнюють оптимізму?

5. Автори, статті, проєкти газети «День», які зацікавили вас найбільше 2019 року?

«УКРАЇНСЬКЕ МОРЕ ПОТРЕБУЄ ШВИДКИХ І АДЕКВАТНИХ ДІЙ НА ЗАХИСТ НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ»

Iгор КАБАНЕНКО, адмірал, експерт з питань оборони та безпеки:

1 Завершується 2019-й рік, який став не менш турбулентним, ніж попередні роки. Маємо визнати значну кількість різних подій, що підживлювали світову та регіональну турбулентність. Але за всієї різноманітності вони складаються в геополітичні тенденції, які є визначними щодо директорії змін. Хотів би зупинитися саме на них. 

Тенденції цьогорічних геополітичних змін багато в чому були прив’язані до російської концепції війни нової генерації. Росія продовжувала «промацувати» Захід щодо уразливих місць демократичного державного устрою та ринкової економіки, прискіпливо шукала, де саме вона може просунутися та гібридно діяла на цих напрямах. Але критична небезпека є в тому, що низка політиків на Заході не бачать ці рухи Москви або закривають на них очі. Приклади цього є на Балтиці та Близькому Сході, в Чорноморському та Азійсько-Тихоокеанському регіонах, в Арктиці тощо.

Важливо зауважити продовження негативної динаміки змін середовища безпеки регіону Чорного та Азовського морів. Масштабне нарощування Москвою військової сили в регіоні, будівництво «непотоплюваного авіаносцю» в анексованому Криму та російських морських бастіонів заборони доступу, російська повітряно-морська мілітарна проєкція сили в Східне Середземномор’я та інші чинники вже створили серйозний військовий дисбаланс та обумовили активацію цілого пакету загроз російської силової експансії в регіоні. В геостратегічному вимірі зазначене вже має конкретні кейси в захопленні українських морських газових платформ на континентальному шельфі України в Чорному морі, обмеженні судноплавства в українські порти на Азовському морі тощо. Слід нагадати, що у минулому столітті силовий дисбаланс та політичні амбіції лідерів окремих країн призвели до спалаху двох світових війн.

Слід нагадати, що баланси силового стримування в Чорноморському регіоні (в часи холодної війни це мало назву «військовий паритет у регіоні») досить тривалий історичний період визначалися як співвідношення бойових потенціалів чорноморського флоту СРСР та ВМС Туреччини, підсилених США та НАТО. Це дало можливість підтримувати регіональну безпекову стабільність і мир. Але цьогоріч відбулися події, які можуть збільшити і без того перегріту регіональну турбулентність. 2019 року Туреччина, яка є впливовим регіональним гравцем, демонструвала поступове входження в орбіту російських військових поставок. У липні-вересні Анкара отримала передбачені укладеним з Москвою контрактом компоненти російських зенітних ракетних систем С-400, які не сумісні з системами НАТО і можуть загрожувати новітнім західним літакам п’ятого покоління F-35. У квітні наступного року Туреччина планує поставити на озброєння усі чотири дивізіони С-400, отримані від РФ. Слід зауважити, що раніше Анкарою передбачалася купівля понад 100 винищувачів F-35. Але після поставки російських С-400 Туреччина була виключена з цієї програми рішенням США та інших країн НАТО, що залучені до виробництва F-35. За заявами російської сторони, зараз Анкара обговорює з Москвою можливість закупівлі російських бойових літаків Су-35 та Су-57. 

На тлі зазначених подій залишається незмінною позиція Туреччини щодо Конвенції Монтре про режим Чорноморських проливів 1936 року, яка суттєво обмежує військово-морську присутність нечорноморських країн у Чорному морі, чим де-факто блокує ініціативи НАТО щодо формування безпекових балансів у регіоні. У квітні 1935 року, коли уряд Туреччини наполягав на узгодженні чинного режиму чорноморських протоків Босфор і Дарданелли, міністр закордонних справ Туреччини аргументував це тим, що міжнародна ситуація сильно змінилася з 1923 року. Будемо відвертими: після анексії Криму ситуація в регіоні також сильно змінилася, в той же час Конвенція Монтре була і залишається спрямованою на обмеження проєкції військово-морської сили з-за меж Чорного моря та виявилася такою, що ніяк не нейтралізує нарощування військового угруповання однією з чорноморських країн та її проєкцію за межі Чорного моря. Прикро констатувати, що найбільш від вакууму регіональної безпеки страждають Україна і Грузія, які не були підписантами зазначеної Конвенції. 

Насправді в році, що минає, значна частина геополітичних тенденцій ідентифікується саме на морі. У цьому контексті хотів би відмітити нещодавній «закон «ДНР» про державний кордон», який торкається Азовського моря і є прямим свідченням ігнорування Росією угоди про «історичні внутрішні води двох держав в Азовському морі», черговим кроком Москви на шляху досягнення силового панування на Азові та гібридного удушення економіки українського Приазов’я. Київ поки мовчить...

Якщо хтось відсилатиме до обмеженості правових механізмів реагування на морі, то хотів би привернути увагу до нещодавньої військово-морської операції США з забезпечення свободи судноплавства в Південно-Китайському морі. Ця операція була проведена есмінцем ВМС США та патрульним кораблем Берегової охорони США у суворій відповідності до Конвенції ООН з морського права 1982 року. Операція відбувалася в прилеглій морській зоні в’єтнамських островів Парацель, які були окуповані Китаєм 1974 року, та архіпелагу Спратлі, що складається з понад 100 малих островів та рифів, на які претендують Китай, Тайвань і В’єтнам. Як і в суверенних морських акваторіях України, води навколо зазначених островів багаті рибними ресурсами, а континентальний шельф — нафтою і газом...

Загалом, події року в черговий раз засвідчили: українське море потребує швидких і адекватних дій на захист національних інтересів. Серйозним плюсом стало включення до складу ВМС ЗС України американських патрульних катерів класу «Айленд». Але уроки реалізації цього проєкту потребують глибокого вивчення з боку української сторони — морська політика України досі не є законодавчо визначеною, а практичні дії держави на морі є повільними, взаємно не узгодженими та досить часто некомпетентними.

Мабуть, не буду оригінальним, якщо в ряд ключових подій року, що завершується, поставлю вибори в Україні — президентські і парламентські. Вважаю, українці продемонстрували спроможність обирати владу на засадах демократії та водночас впливати на неї після обрання щодо виконання передвиборчих політичних програм. Це є індикатором руху нашого громадянського суспільства до стандартів зрілої нації. Мабуть, дискусію щодо тих, кого обирали та обрали слід винести за рамки цього визначення, але питання  державної зрілості політичної еліти доцільно тримати в окремій пріоритетній адженді розвитку нації.

2 Це досвід, який отримав під час участі у цьогорічному виборчому процесі на боці одного з кандидатів у президенти України. Він виявився повчальним водночас наповненим серйозними викликами.

Комунікації з людьми в різних форматах і просто неформальне спілкування про важливі аспекти того, що має складати зміст і засади державотворення в Україні, можливість зустріти цікаві, мудрі особистості з величезним політичним і життєвим досвідом — це розглядаю важливим здобутком для себе в році, що минає.

Але не все було гладко. На собі відчув незаконне використання державної влади у виборчому процесі — це мало як прямий, так і завуальований характер, спрямований на усунення з виборчої арени. Фейки і чорний піар, фальсифікації і підтасовка фактів — це лише верхівка айсберга цьогорічного виборчого процесу в Україні. Це серйозна проблема, розв’язання якої напряму пов’язане з живучістю нашої нації та перспективами розвитку України в цілому.

3 Цей рік, як і минулі, дав можливість зустріти багато різних людей як в Україні, так і за її межами. Бували різні ситуації. Інколи ті, від кого розраховуєш на підтримку — поверталися спиною та потім робили вигляд, що нібито все нормально. Разом з цим були випадки, коли підтримка та цінні поради приходили з неочікуваного напряму, за що безмежно вдячний цим людям — для мене вони герої, що вчать і направляють.

З високою повагою та величезною подякою до тих, хто на передовій з реальним ризиком для життя робить важку ратну справу захисту України. Може, ці слова трохи пафосні, але ми всі маємо постійно дякувати цим хлопцям і дівчатам зі зброєю в руках, що боронять нашу державу. Вони Герої нашого часу.

Антигероями року незмінно вважаю бюрократів, що чіпляються за державні посади і не бачать пересічного громадянина. Проблема дійсно є, як і раніше, в новій владі зберігається значний броунівській рух без відчутних позитивних результатів для пересічного громадянина...

На превеликий жаль, наша система державного керівництва все ще наповнена байдужими до долі України та безініціативними людьми. Оцінюючи виключно дії, а не слова, мушу констатувати, що серед них є значна кількість тих, хто дбає виключно про власні інтереси, значний прошарок тих, хто застряг у минулому, є також корисні ідіоти, що «сумлінно» виконують волю володарів «телефонного права», не переймаючись руйнівними наслідками цього для України.

4 Насамперед вдячний долі за можливість 2019 року спілкуватися з цілісними особистостями і талановитими людьми. Для мене це завжди, як ковток свіжого повітря, можливість вивчення важливого життєвого та професійного досвіду, оцінити власні вчинки та визначати особисті перспективи. В цьому році таких зустрічей було багато і я вдячний за кожну з них. Серйозних смислів додає сім’я, за що їй щира подяка. В дитинстві батько казав мені: «Ніщо нас не може вибити з сідла» — ці слова героя відомого твору і досі заставляють не впадати в хандру, не втрачати життєвого драйву та оптимізму.

Друге, це можливість читати гарну публіцистику, художні твори. Давно визнано, що книжки допомагають формувати і удосконалювати характер -важливими є саме правильні книжки. За підсумками року хотів би привернути увагу читачів до двох книг, які вважаю правильними за їх цікавість, мудрість та цілісність розкриття суспільно-значущої теми. Це книга адмірала Джеймса Ставрідіса The True North. Рекомендую її не лише військовим та керівникам різних рівнів, а й усім, хто цікавиться розвитком власного характеру та лідерством. Безумовно, особливої уваги читачів заслуговує книга «День вдячності», що цього року вийшла в книжковій серії газети «День». Ця книга не лише допомагає ідентифікувати «клітини» українського національного характеру, що були уражені «вірусом» рабської психології, а й на конкретних прикладах пропонує «щеплення» у вигляді здатності бути вдячними за добро, як визначальної ознаки шляхетної людини.

Третє — це професійна діяльність, що включає різні напрями. Звичайно, є позитив, який характеризується успішною реалізацією низки проєктів. Всиляє оптимізм публічно висловлене бажання політичної влади розв’язати гостру проблематику морської безпеки, зміцнити оборонні спроможності та здійснити доцільні інституційні реформи. Водночас серед проблем, що гальмують розвиток України у сфері безпеки і оборони, принаймні три залишаються ключовими. Це відсутність законодавчо визначеного державно-приватного партнерства, корупційне наповнення оборонних закупівель і вкрай повільне використання існуючих можливостей щодо впровадження високотехнологічних рішень в оборонну сферу.

5 Безумовно, серед моїх фаворитів книга «День вдячності». Серед високоінтелектуальних івентів хотів би відмітити традиційну щорічну фотовиставку «Дня» — по цих виставках можна вивчати новітню історію нашої держави. 2019-й не став виключенням — виставка стимулювала, надихала і мобілізовувала, викликала одночасно емоції і роздуми, сльози і усмішку — все як у житті...  

Кожного разу з інтересом відкриваю свіжий номер газети «День» — на шпальтах видання завжди можна побачити цікаві статті, інтелектуальні роздуми і смислову мотивацію національного рівня. Окремо хочу подякувати авторам публікацій Дмитру КАЗІМІРОВУ («Вдячність — це дієва пам’ять і духовна інвестиція»), Ігорю СЮНДЮКОВУ («Джеймс Мейс: біль і вдячність»), Івану КАПСАМУНУ («Лінія правди» і... «червона лінія»), Валентину ТОРБІ («Про небезпеку деморалізації армії»), Марії ПРОКОПЕНКО («Крим, який ми знали і не знали») та багатьом іншим.

Загалом хотів би висловити слова щирої вдячності колективу газети «День» на чолі з головним редактором Ларисою Івшиною за шляхетну національну місію, яку різні проєкти газети беззмінно несуть крізь роки. Видання тримає планку стандартів журналістики найвищої якості, демонструє глибоку повагу до своїх читачів і авторів, формує і мотивує впевненість, що ми спроможні і маємо бути сильними, як це було у найуспішніші роки Київської Русі, під час походів Гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного та Запорізької Січі, у важливі для розуміння сьогодення часи Гетьманату Павла Скоропадського, хай і не довгі, але наповнені яскравими державницькими вчинками непересічних особистостей. Як і пам’ятати чому Гетьманат припинив своє існування, та що було за цим...

Маємо власними діями примножувати найкращі національні традиції Гідності, Мудрості та Шляхетності. Вирішального значення на цьому шляху матиме політичне лідерство, спрямоване на об’єднання прагматичних зусиль нації, державницькі риси характеру нації і вчинки її представників, незалежно від їхніх посад чи звань.