П’ять уроків для України

Аналіз повідомлень із фронту, від запеклих боїв за Мар’їнку в січні цього року до важких бойових зіткнень в районі Світлодарської дуги в грудні, свідчить про збереження хвилеподібного характеру війни з раптовою зміною періодів інтенсивних бойових дій періодами відносного затишшя. Широке застосування артилерії, систем спостереження і цілевказівки (насамперед дронів), прихованого управління військами (силами) і радіоелектронного придушення стали щоденною реальністю цієї війни нової генерації. Крім перебігу військових дій на фронті, визначними в контексті безпеки та оборони в 2016 році були Варшавський саміт НАТО, на якому прийнято комплексний план допомоги Україні; затвердження Стратегічного оборонного бюлетеня та проголошення переходу Збройних сил України на стандарти НАТО до 2020 року; підтримка Сектора безпеки і оборони України західними партнерами; відновлення бронетанкової та іншої техніки бойового комплекту військ; кількісне поповнення Збройних сил України та збільшення грошового забезпечення військових і багато іншого.

Сподіваюся, що отриманий військами бойовий досвід 2016-го стане серйозним підґрунтям для вивчення уроків бойового застосування військ, розробки сучасних прийомів і способів ведення збройної боротьби, ініціюватиме предметну розмову у політико-військовому середовищі, зміни у військово-технічній політиці, удосконалення організаційно-штатних структур та ін.

Водночас, не претендуючи на виключність експертної думки, для привертання уваги активної частини українського суспільства до, на мій погляд, важливих безпекових і оборонних аспектів, візьму на себе сміливість визначити ряд загальних уроків 2016-го року у сфері безпеки і оборони України:

Перший — це урок характеру дій, тобто політико-військового вибору між діями у відповідь та діями на випередження (не слід плутати з видами воєнних дій — оборона і наступ чи контрнаступ). Відповідь vs випередження мають ментальну природу, є більше способом мислення і дій, підходом до побудови системи державного політико-військового управління ніж стратегічними, оперативними чи тактичними категоріями. Ментально відповідь завжди побудована на намаганні уникнути ризиків, випередження — на прийнятті ризиків і керуванні ними. Дії у відповідь статичні за природою, вони часто стають результатом пасивного очікування і реакцією на неочікуваний негативний сюрприз. Як правило, сюрприз-фактор викликає розгубленість і приводить до втрати часу, що в свою чергу збільшує втрати і зменшує ефективність дій у відповідь. Випередження означає проактивність, спроможність передбачати розвиток ситуації та перегравати противника розумом і мудрістю. Ця війна не є статичною за суттю — вона позиційна щодо поточного положення військ, але динамічна щодо форм і способів бойових дій, а також використання нетрадиційних сфер збройної боротьби і видів зброї — інформаційної, радіоелектронної, кібернетичної та інших. Політико-військове випередження у вказаних сферах відіграє ключову роль, його значення надалі зростатиме.

З цього витікає другий урок — щодо дій у режимі часу. Якщо держава прагне бути ефективною у реагуванні на дуже швидкі щодо активації і руйнівного впливу ризики і загрози війни нової генерації, то у рішеннях і діях слід бути не лише стратегічно чи оперативно доцільними, але і швидким. Досвід свідчить, що в сучасному операційному контексті принциповим є трикутник переваг: у прийнятті управлінських рішень, оперативній швидкості та вибірковому/точковому впливі  на противника. Для цього потрібні бойові системи (розвідувально-ударні, маневрене-позиційні, мобільних місій, спеціальних операцій і інші), створення яких багато в чому залежить від впровадження автоматизованих систем управління військами і зброєю. Такі системи дозволяють військам бачити противника на всю глибину оперативної побудови і забезпечувати підтримку управлінських рішень, «крутитися» навколо нього та наносити неочікуване ураження/вплив, зберігаючи при цьому власну боєздатність. Все це потребує змін воєнної стратегії, воєнно-технічної політики та державного оборонного замовлення. Зазначене стосується і системи безпеки та оборони в цілому. Гарною новиною є те, що визначені у стратегічних документах оборонного планування ключові зміни почали імплементувати. А ось чи є вони швидкими — це питання, яке потребує вирішення, бо повільні зміни на виході означають відсутність змін. Нічого нового, лише відоме правило кризового менеджменту.

Третій урок — це урок синергії професійності та цивілізаційного вибору. Ключовим завданням Стратегічного оборонного огляду України, схваленого в червні поточного року, визначено імплементацію стандартів НАТО Збройними силами України до 2020 року. Реалізація цього амбітного завдання залежить принаймні від трьох умов: політичної волі на досягнення взаємосумісності з НАТО; наявності команди професіоналів, які глибоко розуміють, що таке стандарти Альянсу і дорожню карту їхнього втілення, об’єднаних в єдину імплементаційну команду; а також необхідних ресурсів на доцільні зміни. Важливою є синергія на вищому і робочому рівнях: якщо керівник і його найближчі підлеглі є носіями культури НАТО, знань та вмінь — такі лідери і драйвери реформ є в стінах на Повітрофлотському, — тоді будуть доцільні перетворення і гарні перспективи. Якщо, навпаки, керівник і його підлеглі борються за «чистоту» застарілих принципів побудови системи безпеки і оборони, тоді, скоріше за все, доцільні зміни будуть відтягуватися/гальмуватися, а right persons для здійснення необхідних реформ  витіснятися (звільнятися) з системи. Одночасна активність у рамках системи і тих, й інших викликає принципові протиріччя і, як наслідок, гальмує доцільні реформи. Тобто підсумовуючий вектор професійних здібностей/цивілізаційного вибору персоналу Сектора безпеки і оборони є визначальними щодо існуючого стану національної безпеки і того, який ми усі побачимо в найближчому майбутньому. Чи буде він відповідати прагненням громадян України і чи зможе забезпечити перехід на стандарти НАТО — покаже час.

Четвертий урок — технологічний. З розумінням технологічної природи війн нової генерації приходить осмислення напрямів пошуку і реалізації високотехнологічних оборонних рішень. Звичайно, можливо вести цю війну на платформах і засобами минулого століття, тоді залишається риторичне питання: чи є це ефективним? Наприклад, досвід свідчить, що сьогодні не достатньо лише мати далекобійний засіб ураження (не лише вогневого), потрібно його точно доставити до цілі (вплинути на ціль). Сучасні технологічні рішення у сфері спостереження, виявлення та цілевказівки, впровадження автоматизації процесів управління різних рівнів (правильних процесів, бо автоматизація неправильних веде до хаосу), систем нічного бачення та дій вночі, телекомунікаційних, симуляційних та інших комплексів дають можливість випереджати іншу сторону і досягати успіху. Тому в умовах війни не фінансувати прагматичні vs cost-effective оборонні науково-дослідні й конструкторські роботи, де Україна має величезний науково-технологічний потенціал, означає ризикувати відстати від противника з усіма негативними наслідками. Окремий напрям — кібернетична безпека. Події останнього часу переконливо свідчать про необхідність розв’язання проблеми уразливості критичної інфраструктури України від кібернетичних атак. В структурах Сектора безпеки і оборони потрібні «вхідні двері» для пропонування новітніх технічних рішень, тобто уповноважені керівники, які розуміються на питаннях інновацій і технологій, з правом прийняття рішень щодо їхнього впровадження.

П’ятий урок стосується забезпечення живучості України в умовах дестабілізуючого впливу гібридних загроз, які спрямовані на «розгром противника до початку війни» шляхом цільового впливу на свідомість різних прошарків його населення. Крізь прошаркову і суспільну свідомість ці загрози пронизують більшість сфер життя держави і суспільства, тобто мають тотальний щодо країни-цілі характер. Проти життя країни також працюють корупція і непрозорість в політиці та економіці. Логіка виживання в цих непростих умовах свідчить про необхідність формування і підтримання суспільно-політичної солідарності, гуртування навколо спільних цінностей, ідентичності й обраного шляху розвитку на засадах державно-приватного партнерства (ДПП) — основи взаємної поваги і довіри влади та суспільства. На жаль, ДПП у сфері безпеки та оборони в західному його розумінні у нас в країні не створено, ця проблема потребує розв’язання на законодавчому і виконавчому рівнях.

У 2014 році України була втягнута у важку і тривалу війну, це реальність, яка впливає на кожного громадянина держави та перейде на рік наступний. Доступні індикатори свідчать про значну ймовірність нарощення існуючих і формування поля нових загроз щодо України — війна ніколи не згасає сама по собі, лише через звуження поля її рушійних сил і механізмів. У цих умовах, перифразуючи правило «Трьох М» (Men, Maneuver, Munition), актуальними щодо нейтралізації, локалізації і ліквідації конфлікту залишаються ефективність людей, маневру і засобів впливу.