Анатолій ГОРЧИНСЬКИЙ: «Закохувався, та любові не зазнав»

З Анатолієм Аркадійовичем Горчинським свого часу мені довелося працювати
в Тернопільському театрі імені Т. Шевченка.

Він був режисером-постановником, а я — завлітом. Наші стосунки розвивалися нервово, оскільки мені замолоду дуже хотілося негайно реформувати український театр, загрузлий в рутині. Вистави режисера Горчинського, поставлені в традиціях радянського театру п’ятдесятих років, її саме й уособлювали. Моя зневага до такої художньої практики була настільки великою, що я навіть не одразу розпізнав у режисерові Горчинському композитора й виконавця «Червоної троянди» та інших відомих пісень. І тільки через роки я зрозумів, що, крім театру, є в житті й інші цінності. Тому не варто бути надто категоричним у своїх судженнях, навіть якщо естетична правда перебуває на твоєму боці.

А потому я пішов із театру і через кілька років побачив Анатолія Аркадійовича на прем’єрі чужої вистави. Він був сумним, якимсь пригніченим. На той час його вже відправили на пенсію, але він часто приходив до театру. Він був отруєний сценою, публікою, аплодисментами. І поза цим світом міг загинути. На щастя, невдовзі йому вдалося налагодити концертну діяльність, і він, окрім оплесків і любові публіки, здобув звання народного артиста. Відзначаючи нещодавно п’ятдесятиріччя творчої діяльності, він зібрав у Тернополі такий зал, про який багато хто з сучасних «зірок» може лише мріяти.

— Анатолію Аркадійовичу, сьогодні ви більше згадуєте минуле чи все ж мрієте про майбутнє?

— Мрію. А що мені згадувати? Війну? Арешт батька? Він був секретарем міськкому, а його прийшли арештовувати із собакою, наче якогось убивцю. Потім, коли батька розстріляли, ми з мамою довго боялися, що нас зашлють у Сибір. І взагалі, життя за Рад згадую як постійне відчуття страху.

— Про що ж ви мрієте ?

— Мрію написати гарну пісню, таку, як «Мамина черешня», як «Червона троянда». Але такі пісні пишуться раз на десять, а то й двадцять років.

— Ви не шкодуєте, що зайнялися режисурою? Стільки часу згаяно на театр, адже могли писати пісні...

— Я шкодую, що віддав багато часу п’єсам, які вимагалося ставити. А я хотів працювати із творами Шекспіра, Лопе де Веги, Островського... В театрі ім. М. Заньковецької, де відбувся мій режисерський розквіт, я ставив класику. А в Тернополі головний режисер давав для постановки те, чого сам не хотів репетирувати. От за цим я шкодую. Але тепер я теж, у певному сенсі, займаюся театром. Режисура мені допомагає зробити з кожної пісні маленьку виставу.



— Я сьогодні значно краще почуваюся. Мене не контролюють різні сумнівні худради, роблю, що вважаю за потрібне.

— Багато співаків, акторів ринулись в політику. Ви підтримуєте якусь партію?

— Ні, ні... У мене батько вже підтримував одну партію, а його за це розстріляли. Я тримаюся якнайдалі від політики. Мистецтво не належить жодній партії, воно твориться для людей.

— Зрозуміло, політика — не ваша тема. Вам легше говорити про любов.

— Так, це моє. Хоча любов — це теж політика. Я все життя проповідував любов. До жінки, до матері, до дітей.

— В одному інтерв’ю ви обмовилися, що у вашому житті було багато жінок. У Німеччині у вас живе позашлюбна донька. Ви бачилися з нею коли-небудь?

— Десь 92-го я був у Югославії і звідти гайнув до Кельна, щоб зустрітися з нею та її матір’ю. Адже я тоді, двадцять два роки тому, брутально вчинив, залишивши жінку саму з маленькою дитиною на руках. Це мене дуже мучить... Знаєш, у чому головна моя проблема? Жінки мене дуже любили. Коли я бачив, що жінка до мене небайдужа, мені ставало її шкода, я говорив їй, що кохаю. І сам, напевне, вірив у це. А тепер, під кінець життя, зрозумів, що так і не зазнав справжньої любові. Ось через це я й страждаю.