Андрій Мацяк: «Глядач хоче відпочити»

Середина літа – традиційно час відпусток у театрах. Не виняток – Театр Заньковецької, котрий піде на вакації у другій декаді липня, а наразі напружено працює, бо готує під кінець сезону 2021 – 2022 прем'єру – ідилічну пастораль «Полісянка» за мотивами Вінцента Марцинкевича.

Варто зазначити, що за останні кілька тижнів – це вже третя поспіль прем’єрна постановка у заньківчан. Перед тим були казка для малечі та усієї родини «Микита Кожум'яка» за Олександром Олесем та спектакль (документальний жанр) «П’ять пісень полісся» за Людмилою Тимошенко, про що «День», звісно ж, писав, бо театральні прем’єри в часі жорстокої війни – особливі події. 

Про «Полісянку» обов’язково і детально – у наступних числах «Дня», бо цікава і сама вистава, і історія її створення. А сьогодні – розмова з генеральним директором – художнім керівником Львівського національного українського театру імені Марії Заньковецької Андрієм Мацяком про сезон загалом, особливості роботи у стані воєнного часу, цінову політику щодо квитків, зміни у репертуарі, також – про волонтерство й інші важливі питання, вирішення яких, до речі, давно вже на часі, бо ставила я їх, ці питання,  Андрієві Олександровичу і в попередніх розмовах, ще кілька років тому.

Генеральний директор – художній керівник Національного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької Андрій Олександрович Мацяк

Варто додати, що з початком повномасштабного вторгнення росії, з 24 лютого, Театр Заньковецької призупинив господарську діяльність, тобто не грав вистав, як, зрештою, й інші театри не тільки Львова – цілої України.

Почали актори виходити на сцену на початку квітня. Скороченим складом і з обмеженим репертуаром, бо дехто з акторів – у ЗСУ або теробороні, а дехто з акторок ховаються з дітьми від війни за кордоном.

Фрагмент комедії сучасних французьких авторів Жана Делля і Жеральда Сіблейраса «Віват, Бушон!» у постановці Ігоря Матіїва

Траплялося, доводилося через оголошення повітряної тривоги переривати вистави – виводити акторів і публіку в укриття. І нема на то ради. Сумні реалії сьогодення.

І далі, власне, розмова з Андрієм Мацяком.

– Чи пішла публіка у театр після перерви? І яка це публіка?

– Переважно – переселенці. Ми не є бізнесова структура, ми не є приватна антреприза. І визначили для себе, що квитки дорогими не можуть бути у такій ситуації. Поставили ціни 50 – 150 гривень. Хто на що спроможеться, хай за ті гроші й купує. Але маємо парадокс. По-перше, люди питають, чому така низька ціна квитків? А по-друге, розходяться передусім дорожчі, по 150 гривень, квитки.

Фрагмент вистави «За двома зайцями» за Михайлом Старицьким

– Скільки місць продаєте з огляду на воєнний стан, тобто небезпеку повітряних тривог?

– Лише триста, щоби людей із зали швидко можна було вивести в укриття. А місткість залу – 800 крісел. Але якщо говорити без урахування особливих теперішніх обставин, то тепер, влітку, – не пік театрального сезону. Так завжди було. Говорю про наповненість зали. Звісно, що хотілося би нам бачити більше глядачів у залі, але є як є.

– Ще хотіла поцікавитися, чи весь репертуар можете грати? Бо ж артисти ваші, хлопці, в ЗСУ та у теробороні, а деякі артистки з дітьми – за кордоном.

Фрагмент вистави «Кассандра» за Лесею Українкою у постановці Ігоря Білиця

– Маєте рацію. З тим – проблеми. Бо відсутні люди, які тримали на собі репертуар. Тому ми обмежені у кількості вистав, а особливо – на Великій сцені. Крім того, зняли з показу серйозні вистави, бо люди своїм внутрішнім станом на нині їх не сприймають. Глядач хоче відпочити, відволіктися хоч трохи від проблем, від новин з цілодобового телемарафону… Отож треба і цей чинник враховувати. І мушу зазначити, що маємо підтримку від держави. Спасибі. Хай з обмеженнями. Бо війна. І ми, вдячні державі за підтримку, працюємо. І над прем’єрами – в тім числі. Зокрема, під завісу сезону маємо  «П'ять пісень Полісся» сучасного драматурга Людмили Тимошенко на Камерній сцені – у постановці Ігоря Білиця. Вже відбулося два перші покази, які перебігали з аншлагом. А на Великій сцені 9 і 10 липня буде представлена ідилічна пастораль «Полісянка» за мотивами Вінцента Марцинкевича, яку ставить Орест Огородник. Крім того, є в роботі ще дві вистави. Отже, життя не стоїть на місці, робота йде. У нас все нормально.

– Хочу перепитати про «Полісянку». Це ж, напевно, та вистава, «Ідилія», котру мав ставити режисер з мінська, з Театру Янки Купали, Міколай Пінігін?

Фрагмент вистави «Клуб самотніх сердець» за Айвон Менчелл у постановці Тетяни Аркушенко

– Так. Ця  вистава задумувалася як дружня підтримка білоруського колеги (у серпні 2020 року режисер Міколай Пінігін разом із більшістю акторів подав заяву про звільнення з театру імені Янки Купали із солідарності з директором, з котрим розірвали контракт, а також на знак протесту через насилля і порушення прав людини в білорусі. – Т.К.). Він приїхав до нас, взявся до роботи. Ми вклали у виставу кошти, почали виготовляти декорації, шити костюми. Але почалася війна і з боку білорусі почали летіти ракети. Відповідно, змінилося й ставлення до білорусів – хіба ж це братній народ? А у виставі планувалися і пісні білоруської мовою, і їхні танці національні. Ми не співпрацюємо з Пінігіним. Українізували виставу. Переписали музику, переписали вірші. Робота добігає кінця.

– Що це в роботі?

– Перша вистава має попередню назву – «Львівське танго».

– Це ж, напевно, про Богдана Весоловського?

Фрагмент вистави-прем'єри казки «Микита Кожум'яка» за Олександром Олесем – для малечі та усієї родини

– Так. Режисер – Богдан Ревкевич. Я радився з цього питання з нашим народним артистом Богданом Козаком, і він схвалив мій вибір щодо постановника. І Вадим Сікорський також ставитиме. Спочатку – на Камерній сцені, а потім – на Великій. Наразі остаточно не визначився, що саме.

– Маємо, напевно, згадати, й про великий волонтерський центр, котрий на самому початку війни функціонував у вас – спочатку на  Великій сцені і у фойє, згодом – на Камерній сцені. Також варто згадати про участь Театру Заньковецької у громадській ініціативі «Прогулянки Львовом» – йдеться про безкоштовні вистави, здебільшого для дітей вимушено переселених осіб.

Фрагмент вистави «Останній гречкосій» Ореста Огородника

– Хочемо максимально підтримати людей, котрі опинилися у важкій ситуації. Тому, як тільки є до нас якесь звернення від волонтерських організацій чи, приміром, доброчинних ініціатив, відразу ж відгукуємося. Наприклад, приймали нещодавно абсолютно безкоштовно понад 70 діток з Маріуполя, які живуть зараз у Брюховичах (смт під Львовом. – Т.К.). Інакше й бути на може! Трапляються випадки, що й на вечірні вистави беремо безоплатно переселенців, бо не у всіх є гроші на квитки. Трапляється, це і п’ять, і десять людей. Нікому не відмовляємо.

– Окремо хотіла б сказати про волонтерські виступи вашого чудового оркестру під керівництвом Богдана Мочурада. Неодноразово писала про те, що музиканти грали, а ваші актори (які чи не всі – чудові вокалісти) співали під час пандемії коронавірусу у лікарнях, щоби підтримати і медперсонал, і пацієнтів, а зараз дають концерти у військових частинах. Молодці! 

Фрагменти репрезентаційної фотозйомки прем’єри «Полісянка»  за мотивами Вінцента Марцинкевича у постановці Ореста Огородника

– Та всі наші актори і працівники театру молодці! Бо з перших днів війни не покладаючи рук допомагали евакуйованим до Львова. І так було до місяця часу, коли в тому була найгостріша потреба. А потім ми почали грати вистави. Тим більше, що і обласна, і міська адміністрації відкрили спеціалізовані центри волонтерської допомоги, які дуже професійно і цілодобово допомагали людям. Тим більше, що театр, вистави – це терапія, і дуже добра, яка хоч трошки дає можливість відійти від реалій війни. Хоча б на кілька годин.

Щодо нашого оркестру, то музиканти – справді молодці, бо часто грають у церквах, приміром, коли йдеться про збір коштів для хвореньких діток.

Тому й говорю, що у нас в театрі нема людини, котра б не доклалася до допомоги тим, хто її справді потребує.

Фрагмент вистави «Сватання на Гончарівці» за Григорієм Квіткою-Основ'яненком

– Не можу вже вкотре не поставити вам питання, Андрію Олександровичу, про досі вільну (вже років з три, напевно) посаду головного режисера.  Чи ви не вважаєте зараз це питання актуальним?

– Це питання для нас – надзвичайно актуальне. Ми проводили конкурс на заміщення посади головного режисера. А я намагаюся залучати до конкурсної комісії (як і в будь-яку іншу, і тім числі – щодо акторів) великих прихильників нашого театру звідусіль. Приїжджають до нас колеги із Києва, також присутні у комісії й наші, львівські, театрознавці, репутація яких є бездоганною. Я не втручаюся в процес. Ніколи! Тому що це стосується передусім інтересів публіки і Театру Заньковецької. І до нас мають потрапляти найкращі! І, звісно, ніколи у нас не ішлося про родинні інтереси. Я спостерігав за такими ситуаціях в інших театрах, і насправді вони не йшли на користь загальній театральній справі. Отже,  повертаючись до конкурсу на посаду головного режисера – члени комісії не обрали нікого зі семи претендентів, які подали документи і концепцію розвитку театру. У всіх у пам'яті – Сергій Данченко (очолював Театр Заньковецької у 1970 – 1978 рр. – Т.К.). Нам потрібен майстер такого штибу. На жаль, станом на нині фігури такого масштабу в Україні нема.

Можна з тим, звісно, сперечатися, але комісія з усіх претендентів на посаду головного режисера нашого театру нікого не затвердила.

Крім того, вкотре повторю: посада «генеральний директор – художній керівник», яка вже чинна в Україні кілька років, – це неправильно, бо у директора і художнього керівника – абсолютно різні способи мислення.

Так, директор повинен бути освіченою людиною, вміти відрізнити Мольєра від Шекспіра, але він – адміністратор. А головний режисер має визначати на перспективу, на 5 – 10 років, рух, шлях театру. Як це колись робив, власне, Сергій Данченко. Тобто це зовсім інший спосіб мислення.

– На вашу думку, чи повинна змінюватися в часі війни (та й опісля неї) репертуарна політика?

– Не готовий вам відповісти. Навіть всього-на-всього на два чи три місяці вперед. Бо ми наразі не розуміємо, не бачимо, як розвиватиметься ситуація. Тому рухатимемося крок з кроком, крок за кроком.

Режисер Вадим Сікорський, про якого ми згадували вище, хотів ставити «Енеїду». Але з огляду на наші доходи, на прибуток з продажу квитків, я не переконаний, що ми спроможемося «витягнути» таке полотно. Тому прошу Сікорського перенести цю ідею на пізніше. А на зараз обрати щось менше, скромніше.

Крім того, говорю зараз про Максима Булгакова. Він робив нам пластику у «Тригрошовій опері» Бертольда Брехта, що її ставив запрошений режисер Максим Голенко.

Ми запрошуємо Максима Булгакова на постановку пластики «Українського танго», а потім, напевно, проситимемо Максима зробити нам музичну виставу «Ромео і Джульєтта» Шекспіра. Раджуся зараз з театрознавцями стосовно цього питання. Булгаков – в армії, то проситимемо його відпустити до нас, на постановку.

– Що б ви як глядач, Андрію Олександровичу, подивилися? Яку виставу?

– Згадую… У ті часи, коли вчився і Києві, у 70 – 80-ті роки, я стільки всього перебачив… Неймовірно! Мені дуже подобалося, що робив Стуруа у Театрі Шота Руставелі в Тбілісі. Мені дуже подобався Паневезький театр Мільтініса  з Баніонісом. «Камінний господар» у Театрі Заньковецької – блискуча вистава.  Мені близька така естетика… Щось би таке я дивився.

– Повертаючись до «Тригрошової опери», котру ставив Голенко. Ви ж не списали її?

– Ні, не списали. Але грати зараз не можемо. Особливо після того, як під час вистави, ще до війни, на сцену вибігла якась жінка, яка в буквальному сенсі слова билася в істериці, бо у виставі багато пострілів. Виявляється, ця жінка переїхала з Донецька і звуки на сцені спричинили їй якісь дуже болісні спогади. Ми навіть хотіли викликати «швидку», так тій жінці було погано. Тому зараз ця вистава – не на часі.

Хоча тут є ще один момент. Після того, як багато років до Театру Заньковецької не запрошувалися інші режисери, я поставив собі завдання привести людей, які покажуть інший спосіб мислення, інше спілкування з актором. Тобто я намагався максимально відчинити двері для запрошених постановників. Щось вдалося, щось не вдалося. І це не біда, що не вдалося! Будемо рухатися далі. З'явиться головний режисер, і все буде добре.

– На моїй пам'яті за останні роки у вас Ігор Матіїв ставив («Віват, Бушон»),  Максим Голенко ставив («Тригрошова опера»), також – Олекса Кравчук («Фредерік, або Бульвар злочинів»), Станіслав Мойсеєв («Венеційський купець»), донька ваших знаменитих заньківчан Любові Каганової і Володимира Аркушенка – Тетяна Аркушенко («Клуб самотніх сердець») … Здається мені, всіх назвала. А не спадало на думку запросити когось з грузинів чи, припустимо, прибалтів? Там цікаві режисери!

– Та чому ж не спадало! Пропозиції до нас надходять. І від поляків – у тім числі. Але зараз все це не на часі. Ми не потягнемо це фінансово на час війни.

– Насамкінець ще хотіла спитати про вік акторів. Мені здається, що «провисає» у Театрі Заньковецької питання з молоддю. Причому давно…

– Це факт. Нам потрібні Ромео і Джульєтта, нам потрібні герої, нам потрібен, зрештою, молодий майбутній Хостікоєв… Чи Кадирова… 11 липня у театрі відбуватиметься конкурс, участь у якому візьмуть випускники факультету культури і мистецтв нашого Університету Франка. Якраз отримають дипломи…

– Як даєте собі раду з подіями, пов’язаними  з війною? Мені особисто –дуже важко.

– Порятунок – у русі, у роботі, у відчутті відповідальності. Мені доручено державою бути разом із своїми людьми, котрих маю у підпорядкуванні, і я абсолютно усвідомлюю, що від мене залежить багато чого. Отак і даю собі раду.