Анекдот напередодні Апокаліпсису
На екрани вийшов фільм про те, що посланці Бога — вже серед нас
Тарантіно залишиться в історії кіно хоча б тому, що породив ціле покоління режисерів-послідовників — далеко не завжди безталанних — і створив новий тип комедії, відмінні риси якої давно відомі: чорний гумор навіть у драматичних ситуаціях, дивні, іноді і зовсім божевільні персонажі, велика кількість візуальних і словесних цитат, ефектні сцени насильства, ударна звукова доріжка, вибаглива сюжетна структура і фінальна метафізична нота, що видає підспудно віру частини героїв, а іноді і самого автора, у вищу силу.
Дебютний фільм американця італійського походження Леоне Маруччі «Влада переконань» (оригінальна назва ThePowerofFew, як побачимо далі, не піддається однозначному перекладу) більш-менш відповідає перерахованим вище ознаками.
Вузлова точка, в якій перетинаються п’ять сюжетних ліній — сонячний день, близько 14.00, у Новому Орлеані. Наскрізний мотив — новини про сенсаційну крадіжre Туринської плащаниці, як пізніше з’ясовується, заради клонування Христа — от і метафізика.
Спочатку фабула рухається накатаними рейками. Гарному, але бідному підліткові бракує коштів, щоб купити ліки для молодшого брата, і він намагається пограбувати магазин, дівчина-кур’єр на мотоциклі ховає симпатичного втікача від бандитів. Все ніби передбачувано, але в останній момент режисер різко обриває стандартний розвиток подій. Гинуть невинні, їхня смерть жахлива і, одночасно, красиво зафільмована. До того ж, незалежно від розв’язки епізоду, Маруччі вміло накручує напругу, тримає інтригу до останнього.
Зміна не в кращий бік відбувається, коли вичерпується енергія стартових сцен. Вражати глядача насильством таки простіше, ніж розсмішити його, обходячись без епігонства і банальностей. Останнього режисер не уникнув — на сюжеті про двох суперагентів, які полюють за невідомими змовниками, його винахідливість дає збій. Жарти стають несмішними, сцени погонь і стрільби — однотипними, незграбне зміна регістра з трагічного на комічний, а потім на моралізаторський вкрай шкодить дії.
Вада іронії компенсує чудовий дует, так чи інакше присутній у всіх сценах: Крістофер Уокен в ролі неохайного телеведучого і вічно голодний, але терплячий карлик у виконанні Джордана Прентіса. Ці двоє навіть виглядають чудово, але додатково Уокен сипле блискучими сентенціями, то цитуючи Говарда Хьюза, то наставляючи співрозмовника: «Умій чути те, що люди не говорять. Тільки тоді ти зможеш бути по-справжньому уважним».
Інший персонаж, що проходить в інтермедіях — чорношкіра дівчинка-ласун з дивним ім’ям Фью (Few), яка від скарг на прикушену щоку переходить до успішного умиротворення головорізів, — носій етичного імперативу. Її ім’я додає назві фільму двозначність: з одного боку — це влада мудрої дитини над ходом історії, а з іншого, в більш пафосному тлумаченні, — це «сила небагатьох», що, очевидно, перемагає злу долю. Секта, одержима ідеєю клонувати пророків, запізнилася. Святі, здатні пом’якшити найжорстокіші серця, вже ходять по землі. «Влада переконань», в кінцевому підсумку, виявляється цілком традиційною історією з мораллю.
Такого милостивого завершення для вдалого кіно, звичайно, замало. Могла вийти висока драма, вийшов же анекдот напередодні Апокаліпсису. Але як дебют, ThePowerofFew цілком прийнятний. З Маруччі може вийти хороший режисер — якщо він вирве себе з грядки «Кримінального чтива» і піде своїм, більш меланхолійним шляхом.
