Анна МИХАЛКОВА: «У мене немає ніяких амбіцій. Навіть акторських...»
Програмі «Своя роль» (телеканал К1) скоро виповниться два роки. Для сучасного телебачення — це вже значний вік. Уже є спогади, улюблені герої, ненавмисні радощі, прикре розчарування. Є рутина, але є й відчуття нечастої перемоги, яка, повірте, іноді дорогого варта. Однак у 25-хвилинну (як було спочатку) і навіть у 40-хвилинну (нинішній хронометраж) програму неможливо вмістити всю розмову, записану на камеру: така вже телевізійна специфіка. Напевне, це головна причина виникнення цiєї рубрики. Адже мої співрозмовники — люди не лише популярні, але й надзвичайно зайняті, до того ж, хтозна, чи ще коли-небудь буде можливість поговорити з ними ось так, майже, як- то мовиться, на коротку ногу. Олег Табаков, Маргарита Терехова, Сергій Безруков, Сергій Юрський, Олег Басилашвілі, Алла Демидова, Микола Бурляєв, Дмитро Харатьян, Микола Фоменко — лише деякі з відомих вам імен, чиї відверті роздуми про «свою роль» у мистецтві й приватному житті мені хотілося б запропонувати вашій увазі.
І не лише це. Будуть у нашому проекті й репортажі з кінофестивалів, і рецензії на фільми, і просто «непутевые» замітки з маленьких поїздок і великих подорожей, де за іронією долі якусь «свою роль» грала вже я сама.
Відкрити рубрику ми вирішили інтерв’ю з актрисою Анною Михалковою, яка вразила мене діапазоном своїх останніх кіноробіт. Та й не одну мене. Недавно вона отримала престижну кінематографічну премію «Золотий Орел» за кращу жіночу роль минулого року («Зв’язок», режисер Д. Смирнова).
Російське кіно сьогодні на підйомі. Фільмів і серіалів знімається безліч. (На одному лише «Мосфільмі», наприклад, в роботі понад 100 проектів.) І кожного дня нам стають відомі імена нових акторів — професійних і, м’яко кажучи, не дуже.
Анна Михалкова, яку за останні роки глядачі побачили у фільмах «Свої», «Сибірочка», «Зв’язок», «Зображаючи жертву», — одна з яскравих представників молодого акторського покоління. Крім зйомок в кіно, актриса є ведучою телепередачі «На добраніч, малюки», працює в Російському фонді культури, разом з актором і режисером Сергієм Газаровим організувала власну продюсерську компанію. Генеральний продюсер премії «Білий квадрат», яка щорічно вручається кращим операторам.
Заміжня, але запитання про особисте життя — табу. Мати двох синів. І ще: Анна Михалкова — дочка актора і режисера Нікіти Михалкова, племінниця режисера Андрія Кончаловського і внучка поета Сергія Михалкова. Але про це я сказала лише для того, щоб спростувати всім відому приказку.
— Анно, сьогодні ви востребувана актриса. Ролі, які вам пропонують режисери, різні й цікаві. Зізнаюся, дуже вболівала за вас на торішньому кінофестивалі «Кінотавр», де в конкурсній програмі представлялися два фільми з вашою участю — «Зв’язок» і «Зображаючи жертву». Гадаю, суддівство було не зовсім об’єктивним, і номінація «Краща жіноча роль» виявилася, мабуть, єдиною, де думки журі та глядачів розійшлися. Вам особисто яка робота ближче?
— Вони настільки різні, що у мене абсолютно немає преференції відносно них. Обидві ролі принесли різне задоволення і за емоційними витратами, і за отриманим результатом. Дуже люблю режисера Кирила Серебрянникова, і лише спілкування з ним було насолодою. Від мене не вимагалось особливого психологізму або гри на «розрив аорти». Я просто «варилася» в чудовому акторському колективі, яким керувала талановита людина. І Дуні Смирновій, що дебютувала як режисер фільму «Зв’язок», також дуже симпатизую. Тому і погодилася працювати з нею.
— Крім акторської освіти, у вас за плечима — кілька курсів Московського державного інституту міжнародних відносин і школа мистецтв у Швейцарії. Це пошуки себе чи бажання бути освіченою в різних областях?
— Мабуть, не пошуки. Мені здається, навіть внутрішній діапазон будь-якої людини — різний. Комусь достатньо того, що він уже має або досяг. Я ж ніколи не могла сказати: єдине, що мене цікавить в житті, — акторство. На мою думку, мої потенційні можливості трохи більші.
— Сьогодні чогось вчитеся?
— Ми, по суті, весь час чогось та вчимося.
— Маю на увазі конкретні речі: шити, плести…
— Умію. І в’язати, і вишивати — вмію. Я багато що вмію робити. Зараз, наприклад, самостійно продюсирую кілька проектів. Дуже цікаво.
— Лише цікаво чи присутні амбіції?
— У мене немає ніяких амбіцій. Навіть акторських. Я взагалі не люблю змагатися і абсолютно щиро говорю, що просто отримую задоволення від всього, чим займаюся. У цьому значенні я щаслива людина. Якщо мені що-небудь не подобається, звичайно ж, доведу справу до кінця, але повторно цим займатися не буду.
— Ваш кінематографічний дебют, по суті, фільм- спостереження «Анна від 6 до 18», який 12 років знімав ваш батько, побачили вже дорослою дівчиною? Як сприйняли?
— Не люблю цей фільм. Ексгібіціонізм, чи препарування душі, цікаві як досвід, не заперечую. Але оскільки в цьому випадку піддослідною була я, переконана, що маю право висловити свою точку зору. Захоплення ця робота у мене не викликає, однак розумію, що могла б подібним чином проекспериментувати і зі своїми дітьми. І зберегти відзняте як «пам’ятник», як документ історії.
— Ваш батько — талановитий режисер і прекрасний актор. Як колезі по цеху, яка його акторська робота подобається вам найбільше?
— Не можу оцінювати їх об’єктивно. Мені подобається все. Єдиний фільм, який не дуже розумію, «Жмурки». Але з акторської точки зору — батько грає прекрасно. Дуже люблю картину «Свій серед чужих, чужий серед своїх». Є у тата роль у короткометражному фільмі, знятому ще за радянських часів, здається, режисером- фіном. Його мало хто бачив, а шкода, тому що працює він там вражаюче.
На мою думку, батько взагалі дуже правильно «зрежисував» своє акторське життя. Адже, в принципі, ми граємо одне й те ж, але у нього всі ролі дуже різні.
— Прізвище Михалкових-Кончаловських — клан, в хорошому значенні цього слова. Хто по-людськи вам найбільш близький?
— Будь-яка відповідь на це запитання може когось образити. Адже ми одна сім’я. Можливо, за таким «тваринним» збігом — по крові, по спільності поглядів — все-таки тато. Воно й зрозуміло: дівчинка завжди більше тягнеться до батька.
Мені шалено цікавий і Андрон (Андрій Кончаловський, дядько. — І.Г.), але ми з ним досить рідко бачимося. А з батьком, звичайно, стосунки зв’язані пуповиною.
— А з братів чи сестер з ким найбільше спілкуєтеся?
— Спілкуюся з усіма. Найбільше, звичайно, з сестрою — Надькою. Але й iз Тьомою, і зi Стьопою практично кожний день якщо не бачимося, то розмовляємо по телефону.
— Ви з Надею подруги?
— Дуже близькі подруги.
— Коли вона була маленькою, доводилося няньчити?
— Звичайно. Взагалі, вважаю, що Надю виховала я.
— Серйозно? Цей досвід допоміг зі своїми дітьми?
— Я ж з Надею жорсткою була, як з дорослою. Щоправда, тепер Надька також жорстко обходиться з моїми дітьми (сміється).
— Скільки ж їй років?
— Двадцять. У неї з моїми хлопчиками така ж різниця, як у нас із нею. Так що є можливість відігратися за все, що я з нею робила, на моїх дітях… (Сміється).
— Щодо «відігратися»: пригадала фразу Нікiти Сергійовича, сказану в нашій програмі. На запитання, заважає чи допомагає дітям прізвище Михалкових, він відповів: «Звичайно, в чомусь допомагає, але більше заважає. Хто не відігрався на моєму батьковi, відігрався на нас з Андроном. Хто не «докусав» нас з братом, «докушує» моїх дітей». Ви відчуваєте це на собі?
— Звичайно. До певного моменту дуже переживала подібні ситуації — це властиво природі людини. Можливо, є люди, яким байдужа думка оточуючих. Мені ж дуже важливо, щоб мене любили, вважали хорошою людиною. Це принципові речі для мене. Зрозумійте мене правильно: людям моєї професії нічого мені пред’явити. Я не займаю чийогось місця, не ходжу по кістках, нікому не перебігаю дорогу. Всього досягла самостійно, чесно, без будь-якої допомоги. І, гадаю, працюю сьогодні дуже професіонально. Тому якісь випади на мою адресу спочатку дуже зачіпали. Але в певний момент все це стало абсолютно неважливим, навіть забавним. Завжди є люфт, який потрібно витримувати у відносинах з оточуючими, що я й роблю. І роблю його, щоб невдоволені чимось люди могли вгамувати свої маленькі образи.
— А ви тонкосльоза людина?
— Засмучуюся, але ніколи не ображаюся. Я надто сентиментальна — що властиво більшості жорстких людей.
— Ви — жорстка людина?!
— Узагалі — так…
— Ваша мама займається модельним бізнесом. А як ви ставитеся до моди? Ходите на покази, які вона влаштовує?
— Терпiти не можу! Мені цей світ абсолютно не цікавий. Мама ображається, звичайно. Тому свої відмови стараюся пом’якшувати, як можу. Ходжу лише на покази тих модельєрів, у яких одягаюся.
— Можна дізнатися, в кого?
— Мені подобаються Ігор Чапурін і Юля Яніна. Ось до них іноді вибираюся. Але якщо є можливість манкірувати, все одно намагаюся уникати подібних заходiв.
— На вечірки професійного спрямування також не любите ходити?
— На «кіношних» тусовках відчуваю себе комфортно. А ось на телевізійних — не особливо. Проте все залежить від настрою. Іноді з подругами відвідую відкриття бутиків або якісь презентації. Та, в принципі, коли з’являються діти і стоїть дилема: витратити вільний час на світський раут чи на спілкування з дітьми — звичайно ж, обираю останнє. При цьому абсолютно не засуджую жінок, які мають іншу точку зору.
— У сім’ї Михалкових- Кончаловських напевно ж існують традиції, що виробилися на дачі на Ніколиній горі. А в домі Анни Михалкової вже народилися власні традиції?
— На мою думку, традиції — це те, що повторюється більше двох разів за життя. Так людина влаштована: якщо по п’ятницях вам готуватимуть картоплю, це і стане вашою великою сімейною традицією. Можна вигадати собі будь-яку легенду, і наступне покоління виросте з думкою, що саме вона — сімейна традиція. Ми з дітьми ходимо щонеділі до церкви, і вони знають, що так потрібно. Для їхнiх дітей, сподіваюся, ці недільні походи також стануть традиційними.
— Книжки дітям перед сном читаєте?
— Читаємо дуже багато. Щойно закінчили «Пригоди Петрова і Васєчкіна».
— Гаррі Поттера не схвалюєте?
— Чому ж? Вони дуже люблять Гаррі Поттера. Я не забороняю, хоч він і не православний герой. Ми прочитали практично всю дитячу класику. Після «Мері Поппінс — Довга Панчоха» навіть до Лондона їздили в музей письменниці Астрід Ліндгрен. Діти облазили там усе, їм було цікаво.
— А коли бачать вас на екрані, сприймають абстрактно чи як маму?
— Бурхливої реакції немає. Для них це природно. Вечеряють, наприклад, і один другому каже: «Дивися, Кіто-Нікіто!». Це вони про діда. І продовжують їсти далі. Щоправда, бували смішні історії. В ефірі йшов телесеріал «Сибірочка», де я знімалася. Мій старший син Андрюша, якому виповнилося тоді чотири роки, подивився його і запитує: «Навіщо цей чоловік убив твого отЕца?». Для нього слово «отец» не дуже вживане, ось він так його й провідмінював.
Або ще така історія. Одного разу ми знімалися разом з Мішою Пореченковим. А ми товаришуємо сім’ями…
— Знаю навіть, що у нього колись жила ваша канарка!
— Жила. Але минулого літа вони її не взяли, переїжджаючи на дачу. Важко: діти, дві собаки… Я їх розумію, але на наступний рік все одно «втюхаю»!
Узагалі, коли наші діти збираються разом, це справжнє пекло! Мій молодший син з Татіком Пореченковим — два «тихушники» — можуть у ресторані в басейн залізти в одязі… Хочеться зробити вигляд, що ми з ними не знайомі!
— Як звати дітей?
— Моїх — Андрій і Сергій. Пореченкових — Татік і Маша. Вона — моя хрещениця. Коли сини дивилися фільм «Убивча сила», де герой Міши Пореченкова вдає, що цілує перекладачку Дашу, яку граю я, Андрюша страшенно обурився і весь час приставав до мене: «Навіщо він тебе цілує?». Не знала навіть, що й відповісти…
А після «9-ї роти» підслухала розмову хлопчиків. Молодший із захопленням говорив старшому: «Ти бачив, ти бачив, Полеча (Пореча — вони так Мішу називають) кричав на солдатiв: «Ви — ніхто, ви — гівно!». І при зустрічі з Мішою причепилися до нього: «А чому ти так кричав на солдатiв?». Адже у них зараз вік такий (4 — 6 років), коли подібні слова викликають підвищений інтерес. Мiша так і не зміг пояснити їм, чому ж він грубо кричав на солдатiв (сміється)…
— Чого вам не вистачає сьогодні в житті, Анно?
— Мені усього вистачає.
