Армен ДЖИГАРХАНЯН: Мистецтво нам дане, аби не померти від істини...
Закінчився II Київський міжнародний кінофестиваль. Найбільш «оперативні», «лівобережні» журналісти розповіли про якість його конкурсної програми вже наступного дня після відкриття форуму, хоч на той момент у Києві їх бачила, мабуть, єдина людина. Щиро перепрошую, то була я, програмний директор фестивалю. Але й за це дякую, наука на майбутнє: тепер знаю, до кого звертатися за «професійними» рекомендаціями, щоб дарма не витрачати дорогоцінного часу на відбір картин... Втім, і голова міжнародного журі КМКФ — інтелектуал та естет, великий грузинський режисер Отар Іоселіані, по суті, «скочив на слизьке» на церемонії закриття кінофестивалю, коли сказав під час вручення Гран-прі турецькій картині «Mommo», що за останні два роки він, мабуть, кращого фільму не бачив. Мабуть, довго в Європі живе, не взяв до уваги вимогливих смаків та віртуозності української преси, що вміє писати хльосткі критичні статті, нікуди не ходячи й нічого не бачивши. Можна було б навести ще думки про окремі конкурсні стрічки легенди угорського кіно, власниці найпрестижніших кінопремій світу кінорежисера Марти Месарош, класика документального кіно поляка Марцеля Лозинського, модного голлівудського режисера, нашого земляка Вадима Перельмана та інших членів журі — людей різних менталітетів, віку і смаків, але не робитиму цього... Караван іде! Сподіваюся, ви мене зрозуміли?
Благоволінням долі мені довелося провести гарячий фестивальний тиждень у тісному спілкуванні з журі форуму. Кращих університетів і вигадати годі — його складу (без перебільшення) міг би позаздрити будь-який світовий кіноогляд класу «А». Кілька імен я вже назвала. Крім них, до журі основного конкурсу входили: талановитий український художник Сергій Якутович, режисер із Туреччини, де сьогодні спостерігається справжній бум якісної та глибокої кінопродукції, Айдін Сайман, а ще улюблений лицедій кількох поколінь на всій території колишнього Радянського Союзу Армен Джигарханян. Попри надзвичайно щільний графік їхньої роботи, завдяки службовому положенню мені вдалося зробити те, що було недоступне на кінофестивалі багатьом моїм колегам. Тобто поспілкуватися з цими людьми. Про що ми говорили на цих посиденьках, ви зможете прочитати на сторінках газети «День».
Армен Джигарханян поїхав із Києва, не дочекавшись церемонії закриття кінофестивалю. Підганяли проблеми, що накопичилися в Москві за його відсутність. Чекаючи на машину, що мала відвезти актора до аеропорту, ми сиділи на затишній терасі фестивального готелю «Рив’єра». Був День Києва, і до фунікулера тягнулася нескінченна черга охочих відзначитися в знаковий вихідний на Андріївському узвозі. Армен Борисович звернув на неї увагу, запитавши, що там — угорі. Це була помилка, наслідки якої могли зробити неможливим це інтерв’ю. Не встигла я відповісти, як особливо допитливі кинули погляд на квітучу терасу. Звичайно ж, упізнали Джигарханяна. І велика частина людського потоку, яка штурмувала фунікулер, змінила напрямок руху... Армен Борисович був милий, дотепний, доброзичливий, фотографувався з онуками, дружинами, давав автографи відсутнім нареченим, позуючи, терпляче чекав, коли почистять пам’ять у мобільному телефоні, а в його власниці нічого не виходило... Час його відльоту невблаганно наближався. Але все-таки ми змогли перемогти його!
Через перенесений стрес, окрім назв загальновідомих картин, де грав Армен Джигарханян, мені в голову нав’язливо лізли лише два рядки епіграми в’їдливого Гафта: «Значно менше на землі вірменів, ніж фільмів, де зіграв Джигарханян».
І це майже правда. Але які фільми! «Операція «Трест», «Премія», «Коли настає вересень», «Здрастуйте, я ваша тітка», «Собака на сіні» «Місце зустрічі змінити не можна» та багато інших.
Проте набагато смішніше відомої епіграми те, що, вступаючи в юності в ГІТІС, Армен Джигарханян провалився на іспитах через кавказький акцент, повернувся до Єревана і влаштувався освітлювачем до театру. Сьогодні в колишнього освітлювача є свій власний драматичний театр Армена Джигарханяна.
ПРО ТЕАТР І КІНО
— Армене Борисовичу, ви зіграли понад двісті ролей у кіно і, гадаю, не менше в театрі...
— Менше, менше. Не перебільшуватимемо.
— І все-таки, чим сьогодні (поза сім’єю, домашніми справами) живе Армен Джигарханян? Що його найбільше тривожить, турбує, хвилює?
— Знаєте, у мене дивна професія (не хочу лякати людей, які розмірковують про акторське майбутнє і можуть подумати раптом, що не раджу їм іти в артисти!). Ця професія — нон-стоп. Передиху немає. Наприклад, я знаю, що японцям, які виходять після зміни із заводу, рекомендують приймати спеціальні пігулки, аби вони відключалися від думок про роботу. І кажуть, допомагає. У нашій професії такого немає. Артист увесь час у ній. Не грає, не дай Боже, не подумайте...
— Але є й такі, до речі, актори акторичі...
— То погані артисти. У них надлишок енергії. Існує, до речі, визначення, що найважливіше в лицедійстві — збереження закону енергетики. Це насправді дуже важко контролювати. Оскільки, якщо ти добре тости виголошуєш, анекдоти розповідаєш, тебе може «не вистачити» не сцені. Тому я й називаю нашу професію дивною.
Тож у мене немає розділення «театр — особисте життя». Звичайно, можу до друга поїхати, футбол подивитися, але моя психофізика (вибачите за грубі слова!) все одно спрямована на спостереження. Бувало, люди дратувалися, помітивши, що я за ними підглядаю. Навіть зараз розмовляю з тобою і думаю: «У «шкіру» одягнена — красиво. Може, в якій-небудь виставі спробувати так само одягнути артистку?..»
— І мені спокійніше, що від нас, настирливих журналістів, хоч якась користь... До речі, Армене Борисовичу, ви згадали зараз своїх артистів — акторів театру Армена Джигарханяна, яким керуєте вже 15 років. Звичайно, ця справа забирає колосальні обсяги часу й сил. Тому ви практично перестали виходити на підмостки?
— Я перестав грати в театрі не тому. Постарів. І весь час згадую одну мудру фразу: «Життя забирає в людини надто багато часу...» А може, просто «переграв». Адже в мене були дуже важкі ролі. Фізично. Я навіть худнув на деяких виставах на три кілограми й більше. Зникла якась сверблячка, коли хочеться завойовувати, спокушати, обманювати тощо. Все це входить в акторську професію, і тому, гадаю, закінчилося це в мені.
— Як це закінчилася, коли ви такий театр підняли?!
— Я кажу зараз про свій вихід на сцену. Театр Армена Джигарханяна — абсолютно інша річ. У медицині це називається «відволікаюча терапія».
— Задоволені своїми підопічними? Пишаєтеся ними?
— Та люблю я їх, краще так скажу! Люблю і сподіваюся на них. І хочу думати, що я їм потрібен. Стою, наприклад, у фойє, пройшов хтось повз, посміхнувся мені, я й тішуся!
Завжди кажу своїм акторам, мене так учив мій учитель: «Приходите в театр зализувати рани». Адже, якщо подумати, кіно — все-таки споживач. У кіно, в телебаченні немає любові. Я дуже давно знімаюся і можу це стверджувати з усією відповідальністю.
А ось у театрі, особливо в російському театрі, любов є. Театр — мій дім, там живе істина... Хоч, як з’ясувалося, це надзвичайно складний організм. При тому, що, здається, все просто: тут треба заплакати, а ось тут — засміятися. Але все одно театр — дивна установа. Іншого визначення не можу знайти.
— Ви розчарувалися, що свого часу у вас виникла божевільна думка створити власний театр?
— Ні, досі шалено люблю його... Але бути керівником важко, бо я за своєю суттю, звичайно, клоун... Серйозно кажу, не кокетую. Я люблю театр, де ніс клеять, вуха відстовбурчують... І ще: в мене відчуття, що великий російський театр у дуже поганому стані. Я тобі зовсім страшну річ скажу — у мене відчуття, що він нікому не потрібен. Більше того, впевнений у цьому. Маю на увазі тих, хто театр годує, а не глядачів із вулиці, які приходять на наші вистави.
Байдужість до культури — те саме, що позбавлення, наприклад, пологового будинку життєво необхідних продуктів — хліба, масла. Так, там немає прибутку, але народжуються діти. Це найбільший навар, який може бути. Дай Боже, якщо я помиляюся... Дай Боже. Ось я відлітаю з вашого чарівного міста, не дочекавшись закриття фестивалю, бо театр потребує реконструкції, і в мене на сьогодні призначена зустріч з однією впливовою людиною. І цієї миті мучуся думками: станеться в нас любов, чи ні?.. Адже театр прибутку не приносить. І я завжди, коли прошу допомоги, попереджаю, що не поверну отриманих грошей. У кіно це зробити можна, фільми продають. У театрі — ні. Тому й порівнюю його з пологовим будинком. Кажу тобі серйозно: і там, і там діти народжуються. І хочемо ми того чи не дуже, але це — життя. Інакше не може бути.
— Наскільки я знаю, спочатку ви організували свій театр із випускників свого ж курсу...
— Не все вийшло, що замислювалося. Мене попереджали старі майстри, зокрема найдосвідченіший театральний режисер Андрій Гончаров, з яким я пропрацював 27 років: «Не виходить з одного курсу театр... Не виходить...»
— А «Табакерка»?
— Ні, сонце моє, можна ще навести 126 прикладів, але, повторюся, театр — складна установа: на моїх очах змінюються актори, я вже став звикати, бо інакше бути не може. Наприклад, прийшла до театру дівчинка — просто «сонце»! Потім це «сонце» народило, і дівчинка стала мамою: інший образ, інші ролі...
— Кого ви вважаєте найуспішнішим артистом у театрі?
— Не казатиму. Адже ми всі вчимо любити один одного. Відкриюся тобі, а ти сама знайдеш, як правильно сказати: мені здається, що я маю стосунок до всіх дітей, які народжуються в театрі! Розумієш мене?.. Одного дня ми повісили у фойє фотографії діточок, які з’явилися на світ за час існування театру. Це було дуже цікаво! Можна користуватися різними філософськими категоріями, але не можна напевне стверджувати, хто, скільки і чого вніс до генетичного коду... Театр — дивна річ, повір мені. Я це точно знаю: велику частину життя присвятив Йому, жив у Ньому.
РОЗДУМИ
— Мені запам’яталася фраза, яку ви колись сказали, що книжок не читаєте, а розмовляєте з ними. І цитата Сенеки з огляду на це про те, що є три шляхи самовдосконалення. Перший — найблагородніший...
— Розумниця, знаєш!
— ...Інший шлях — наслідування. Найлегший. І третій — шлях досвіду, найважчий. Який ви вибрали для себе або яким намагаєтеся йти?
— Звичайно, найкращий шлях — роздумів, але потрібно мати багато грошей, аби йти ним (сміється). Проте, якщо казати серйозно, людина (особливо в моїй професії) проходить шлях від наслідування до досвіду. Причому шлях цей безкінечний...
— Знову ж таки ваш вислів: «Професіоналізм — уміння добре робити свою справу і залишатися дитиною». Що таке «вміння добре робити свою справу» для актора — зрозуміло. А «бути дитиною»?
— Дивуватися, дивуватися...
— Що сьогодні дивує вас?
— Та той самий кіт (киває на трикольорового, біло-рудо-чорного красеня, який граційно фланірує між столиками на терасі, де ми розмовляємо)! У мене був улюблений друг Філ (кіт сіамської породи. — Авт.), який прожив майже двадцять років. Знаєте, чого я навчився від нього? Найважчого в житті: найкоротша відстань між двома точками — пряма. Адже ми зазвичай зигзагами ходимо. Боїмося: якщо, не дай Боже, прямою підемо, скажуть: «Який примітивний!»
— Ви згадали про Філа. Вибачте, якщо мої слова завдадуть вам болю, читала, що одним із найважливіших вчинків у своєму житті вважаєте те, що літали до Америки, коли кіт помер.
— Нічого, нічого. Смуток переходить у хороше, велике почуття. Кажу про це, ризикуючи, що дружина може образитися. Філ — моя остання любов. Серйозно. Він жив із дружиною в Америці, хворів... Я дуже сильна, більше того, цинічна людина. І раптом у певний момент почав задихатися. Зібрався одного дня і полетів до Америки. Ніч ми провели разом із Філом, а наступного дня він помер (на очі А. Б. навертаються сльози)...
Діти продовжують мене дивувати. Не можу бачити, коли дитина плаче. Інколи навіть некоректно втручаюся, кажу батькам, мовляв, не можна так із маленькою людиною! І чую у відповідь: «Не ваша справа, йдіть звідси!..»
І потім у мене є театр. Ніякий Станіславський, ніякий Немирович-Данченко не сказав так про театр, як Ніцше: «Мистецтво нам дане, аби не померти від істини»! Аби не померти від істини... І дивуватися життю.
У мене багато друзів, до яких по-справжньому прив’язаний роками. Наприклад, колись я знімався на кіностудії Довженка у фільмі «Тронка». Там потоваришував з одним кумедним, трохи дивним чоловіком, здається, він був другим режисером. Зараз живе в Америці, працює сторожем в якомусь музеї. Я був у нього недавно... Або, скажімо, вже давно дуже люблю Богдана Ступку. Ми працювали з ним разом у режисера Андрія Бенкендорфа. Сьогодні Ступка — художній керівник театру, президент міжнародного кінофестивалю. Він — явний лідер. Але він і актор чудовий, і людина хороша. Я спостерігав за Богданом на фестивалі, коли він цього не бачив: у нього був дуже сумний погляд, вочевидь, накопичилося багато проблем. Таких очей у байдужих людей не буває. Просто дивувався йому: як усе примудряється встигати! Вранці свіжий і ставний — у готелі, з усіма гостями привітається, анекдот розповість, потім втікає на репетицію, увечері — «Фауст», важка вистава. Наступного дня — похорони давнього й близького друга, талановитого актора Леся Сердюка, і відразу ж після поминання — прямий ефір, що закінчився о другій годині ночі! А на ранок — ні, щоб відпочити, прийти до тями — він іде на показ фільму «Іванов», а відразу ж після нього — поспішає на майстер-клас Іоселіані!.. І так щодня. Вам пощастило зі Ступкою. Богдан — справжній.
СОКРОВЕННЕ
— Ваша дружина — колишня актриса і, звичайно, критично ставиться до робіт актора Джигарханяна. Яку вашу роль у театрі або кіно любить найбільше?
— Не знаю.
— Ніколи не запитували?
— Не запитував. Бо, гадаю, бути дружиною актора — велике нещастя. Поясню. Якщо виключити гонорари, все, що вона бачить на екрані й на сцені — наші найінтимніші спогади. Адже в мене немає іншого матеріалу. Якщо, наприклад, я граю Отелло, то граю зі своєю дружиною: мої кохання, пристрасть, ненависть... І вона бачить усе це, уявляєте? Навіть не знаю, яку потрібно мати мужність, аби пережити все це.
Скажу більше. У мене є товариш у Єревані, старий артист. Він казав: «Ніколи не запрошуй і ніколи не запитуй. Захочуть — прийдуть, захочуть — самі скажуть». Адже якщо ти запрошуєш на виставу і запитуєш думку про неї друзів-приятелів, вони можуть бути вимушені збрехати, якщо раптом щось не сподобається. Я взяв його слова за принцип. Тому не запрошую дружину на прем’єри — а раптом їй це буде неприємно? Один мій товариш, до речі, теж єреванський, завжди цікавився двома речами. Запитував: «Коли ви їсте на екрані або в театрі, це безкоштовно?» І друге: «Коли ви цілуєтеся, це по-справжньому?» Я завжди відповідав: «Цілуємося безкоштовно. Це точно!» (сміється.)
— Армене Борисовичу, а чи є щось у театрі або кіно, що ви не можете зіграти? Образно кажучи: дивлюся на Лоуренса Олів’є і не розумію, як він це робить?
— Поки не дасте роль, не знаю. Прочитаю текст — скажу, якщо не зможу. Але спробую все, бо цікаво. Одного разу я навіть сказав, що якби прийшов режисер і запропонував мені зіграти Ромео, пішов би і спробувався. Після подібного вислову отримував листи: «Із вашою-то фігурою Ромео грати...» тощо. Я не заздрив цим кореспондентам: адже вони лише одного Ромео бачили! А їх дуже багато...
Наші взаємини — глядача та актора — нескінченні. Я обожнюю Чехова, вважаю, це найвеличніший драматург світу (хіба що ще Шекспір?). Вистава нашого театру «Три сестри» закінчується текстом, який виголошує Маша (ми знайшли його в ялтинському варіанті п’єси): «Ось птахи літають, і літатимуть мільйони років, не знаючи, навіщо. Поки Бог не відкриє їм таємницю». Поки Бог не відкриє їм таємницю...
