Банківські охоронці жахливо артистичні
Кирпатий ніс і немилосердно скуйовджена шевелюра надають Тарасові Оглобліну хлопчачо задерикуватого вигляду. Він і в поведінці довірливо максималістичний, відчайдушно імпульсивний, бентежно запальний. Кілька років тому він - один з найперспективніших молодих акторів київського театру імені Івана Франка - рішуче залишив респектабельну академічну трупу. Мабуть, до цього безглуздого з житейської точки зору вчинку спонукав його головним чином саме характер - вимогливий і чутливий, упертий і нерозважливий. Він був органічно неспроможний прикидатися, пристосовуватися до художньої практики, в яку не вірив. Чи мав він рацію в такому демонстративному заперечуванні "академічної рутини" - питання спірне. Принаймні перед собою Тарас був, безумовно, щирий. І повівся по-чоловічому.
А в результаті на значний строк талановитий актор виявився відрізаним від сцени. Щоб годувати родину, він влаштувався на службу охоронцем в один із комерційних банків, а дозвілля (хоча точніше сказати, таємне існування) присвятив складанню пісень і п'єс. Слід вважати, відгородившись від облудної театральної суєти, він максимально зумів реалізувати євреїнівську ідею "театру для себе". Кожна складена ним на папері роль, можливо, ставала прискіпливою фіксацією його власної несамовитої акторської імпровізації, пісня перетворювалася на короткий пристрасний спектакль. Як актор він не тільки не втрачав кваліфікації, але, схоже, набирав якогось справді інтимного досвіду. Двічі йому випадала нагода підтвердити це, і обидві спроби - в "Контракті" Славомира Мрожека (МТМ "Сузір'я") й у другій версії ліпцинівського "Уліса" за Джеймсом Джойсом ("Театральний клуб") - нервово й експресивно мислячий виконавець, вимогливий співавтор режисера, чутливий, розумний партнер.
Тепер виплоди своїх конспіративних занять, лабораторного існування Тарас Оглоблін наважився пред'явити публіці. У центрі сучасного мистецтва "Дах" він показав спектакль "Воскреслий і злий", дебютувавши дуплетом як драматург і постановник. Назва п'єси, слід вважати, маніфестаційна і, мабуть, викриває задерикуватий характер авторського явища urbi et orbi. Так і свербить розшифрувати заголовок як ультимативну заяву: сердитий на дистрофічний сучасний театр автор грізно сповіщає про своє воскресіння та професійну діяльність. Тремтіть, халтурники й рутинери!
Тим часом у самому спектаклі немає найменшого естетичного виклику, екстравагантності, зухвалих парадоксів, приголомшуючих знахідок, мізансценічної вишуканості або ж категоричних зазіхань на створення новаторської художньої мови. Симпатичну, елегантну, з майстерно й цікаво закрученою інтригою комедію зіграв дует виконавців з особливим і, зізнаймося, нині вельми рідкісним чуттям художнього такту й міри, коли соковитий пластичний малюнок передається не награно, а дотепна репліка без грубого натиску. Актори розігрують відмінний сценічний анекдот захоплено й водночас просто, коректно, нібито справді розповідають його приятелям. І така довіра до публіки зачаровує.
Не хочу гадати, куди й наскільки далеко простягалися режисерські претензії Тараса Оглобліна. Можливо, констатація того, що він випустив просто добротний розважальний спектакль, його засмутить. Головним чином тому, що він либонь суворо й пристрасно спостерігаючи стороннім оком конвульсії українського театру, замаскованими то під псевдоавангард, то під інтеграцію в європейський культурний контекст, то під створення "нормальних комерційних спектаклів", чудово знає: публічний успіх сьогодні занадто часто супроводжує втрата фахової гідності. Можна бути презирливо пихатим, менторськи всезнаючим, навмисне епатажним, ховаючи за гордим іміджем елементарну безсоромність і лакейство перед юрбою. Тарас Оглоблін напевне не схотів би жертвувати гідністю, аби подобатися.
Він може не хвилюватися. Поставивши свій невигадливий і приречений на популярність спектакль, він оголив отруйно-солодкаву сутність сучасної театральної ситуації краще, ніж це спромоглися б зробити штатні театральні публіцисти (котрі, до речі, мовчать, видресирувавши себе мліти від безпорадних екзерсисів дилетантів і набивши руку виправдовувати войовничу банальність і грубе потурання смакам публіки "складністю економічного моменту"). Справжня непересічність "Воскреслого і злого" полягає в тому, що перший же режисерський досвід молодого актора виявився порівнянним з роботами визнаних метрів, а в чомусь, здається, і перевершує їх. Проте навіть не це найбільше приголомшує. Павло Бекетов і Андрій Фещенко, з якими Тарас Оглоблін поставив спектакль, не професійні актори. Вони любителі в найглибиннішому розумінні цього слова. Колеги Тараса по службі. В охороні банку, ясна річ. Їхньому азарту, самовідданому задоволенню від чистої театральної гри, навіть ремісницькій вишколеності може позаздрити вельми багато акторів провідних столичних театрів. І факт, що банківські службовці справді виявляються темпераментними й артистичними, зовсім не тішить.
