Бджоли Бойса не гудуть?

«Бойс у Києві» — перший на Україні достеменний показ класика сучасного мистецтва Заходу. (Торішня виставка Макса Ернста охоплювала передусім довоєнний період його творчості, а Кункеліс і Генрі Мур демонструвалися все-таки епізодично). Про нього було заявлено давно, і його довго чекали з тою енергією чекання, що властива саме нашим митцям, для котрих месіанство — у собі чи в іншому — є бажаним і схвалюваним. Тим паче, що Бойса вже за життя йменували Шаманом (а ще: новим Вагнером і Лицарем Грааля). І то зі знаком «плюс», якого сам Бойс ніколи «не шкодував» для власних творів — і щедро розставляв брунатну позначку на шматках фетру, скляних пластинках (негатив акції «покажи свою рану»), бляшанках, калійних батареях тощо. Часом плюс збігався з хрестом, а той, у свою чергу — зі штепсельною вилкою чи знаряддям для метання (дивні симбіози, проголошені в двох бронзових рельєфах 1952 р.). До того ж автор не соромився всюди проставляти своє ім'я — на відміну від його попередника у створенні — на початку ХХ ст. — «реді мейдів» (готових речей, що експонуються як твори мистецтва) — Марселя Дюшана, той сховався за трансвеститним псевдонімом «Рроз Селяві». Отже, Бойс Плюс?

Але київський мистецький загал зустрів його з отетерінням, змішаним із ввічливою повагою. Для багатьох природною реакцією був шок. Інші чудувались: проста коробка... пофарбована з боків... жмутки марлі, запхнуті в кожен із кутів... ото й усе? (об'єкт 1964 р.). З одного боку, мало хто буває таким невдячним, як митець (далі ми спробуємо довести, що вітчизняне мистецтво таки «не обійшлося» без знахідок Бойса), з другого — мало хто настільки неупереджений. Якщо твір прекрасного потрібен нам для солодкого медитування, нам краще свідомо перейти в зал ХIХ століття (якогось з існуючих музеїв). Дистанціювання од принципів «старої естетики» — одна з початкових умов розуміння мистецтва сучасного. Бойс незрозумілий, Бойс складний, Бойс — Мінус? Але український фотомайстер Юрій Косін запевняє: в Німеччині Бойс — справді «народний митець», доступний сприйняттю професора і прибиральниці. Без сумніву, велика роль у цьому невмирущих традицій експресіонізму, поезії деформацій та осмислених спотворень. До того ж, і в модернізмі ХХ ст. я вирізнив би дві гілки — французьку й німецьку. Перша, що не пориває до кінця з традиціями мистецтва попередньої доби, знаходить своє втілення у мистецтві сюрреалізму, який у нас нині асимільовано маскультом. Друга гілка розквітає у творчості Бойса, котрий міняє експресіоністичний «мінус» на шаманський, індивідуалістичний «плюс». Але було б надмірним поспіхом оголосити її для нас тотально чужою — врешті-решт слов'янин Кандинський визнавався Бойсом одним зі своїх духовних батьків. Гадаю, тут фатальний наслідок антизвички — ми надто звикли до того, що мистецтво має бути «красивим». А Бойс пропонує: нотатки із щоденника, уривки задумів, лабораторію єретичного пошуку. В найостаннішу чергу він занепокоєний виразністю штриха. (А на виставці, зауважимо, домінує графіка — верхівка бойсівського «айсберга».) Часом його малюнки нагадують креслярські опуси початківця, де зграйки пунктирних рисок межують із самовільними вихорцями та вибагливими кучериками. А в його «НЛО» (1958 р. — перша хвиля сенсації!) — чи то обриси архаїчної колісниці, чи то замальовка слюсарської болванки. Упевнений, що остання асоціація була б сприйнята Бойсом без усякої образи: він був художником, в якого маестрія координувалась і доповнювалась рукотворністю та ремісничістю (у вищому сенсі цього слова). Тож не дивуєшся, надибуючи на виставці на власноручно зроблену мотику, з рукояткою з маслинового дерева; нерідко зловживаючи грифом «Б. Н.» (без назви) — їй він подарував ім'я La Zappa. А у 25-хвилинному відеофільмі 1970 року сам Бойс з'являється ненадовго, на кілька хвилин — аби забити цвяхи в дошки підрамника, а потім зникнути з кадру, що, нерухомий, продовжує мозолити глядацьке око.

Та володіючи ремісницькою беручкістю, Бойс не по-ремісницькому фантазійний, парадоксальний, визивний. Час тому сприяв: бурхливі 60-ті, інерція їх у 70-х, це сьогодні художник має зі шкури пнутися, аби здивувати хоча б своїх прихильників. Колись було не так. Як древній ритуал прочитується дюссельдорфська акція Бойса 1965 року. «Як пояснити картини мертвому зайцю» (Бойс сам називав себе Зайцем, вважаючи того не звичним уособленням боягузтва, а істотою, що потаємно пов'язана з родом, жінкою, хімічними процесами крові). Автор, обливши голову медом, із заячим опудалом у руках, підходив до вітрини й наче пошепки розповідав своєму двійнику щось про своє, мистецьке. Ці віддалені відгалуження старого дійства помічаємо на київській виставці: силует зайця на 85- сантиметровій базальтовій брилі («Заячий камінь» 1982 р.), а також — пляшка, запечатана бджолиним воском (в об'єкті «Кельтське», 1971 р.), і серії малюнків із бджолиного життя (1953—55 років), Бджола-Бойс багата мудрістю і медом? Чи бджоли Бойса не гудуть?

Гудуть, ще й як гудуть. За останніми чутками, Анатоль Федірко готує акцію, присвячену Бойсові. Колишній киянин Олег Кулик зорганізував у США перфоманс просто-таки «за слідами Бойса» (замінивши койота собакою у власній особі). Безперечно, пошуки Бойса враховує й харківський графік Павло Маков. Український постмодерн клявся іменем Бойса, але по-справжньому всотав досвід «нових диких», до лав яких колись увійшов їхній старший колега; загалом же наші «пішли іншим шляхом». І до кого, як не до нас, звернуті Бойсові слова (висмикнуті з контексту бесіди чотирьох європейських митців): «Відтак будуймо той собор!» Не хрущі, а бджоли Бойса над вишнями гудуть.