Бергман до Києва доведе

З його автором — відомим шведським кінокритиком, фундатором кіновидавництва «Філмконст», директором Гетеборзького міжнародного кінофестивалю Гуннаром Бергдалем зустрівся кореспондент «Дня».

— Відомо, що Інгмар Бергман останні десять років не дає телеінтерв’ю й не дозволяє себе знімати операторам. Це робить ще унікальнішим монолог великого кінорежисера у вашому фільмі. Як все-таки вам вдалося умовити його зніматися?

— Ми зустрілися вперше 1993 року, коли наше видавництво випускало книгу про великого шведського режисера Хассі Екмана, котрий зараз живе в Іспанії. Наприкінці 40-х — на початку 50-х вони з Бергманом були, якщо можна так висловитися, конкурентами, різко вирiзняючись талантом на фоні колег. Ось мені й спало на думку, що було б добре, якби передмову до цієї книги написав Бергман. І я став на нього «полювати». У цьому «полюванні» були свої маленькі хитрощі, тому що Бергман завжди зайнятий. Він зосереджений тільки на своїй роботі й не хоче ні на що відволікатися.

Зрештою, режисер дав згоду на зустріч, але поставив одну вельми своєрідну умову: щоб я був абсолютно здоровий. «У мене дуже важливі репетиції в Королівському драматичному театрі, — пояснив він, — я не можу захворіти». І коли обумовлений день нарешті настав, я, звісно, був хворий. При цьому я розумів, якщо відміню цю зустріч, вона може не відбутися вже ніколи: час Бергмана розписаний далеко наперед. І я поїхав.

— Було важко з ним розмовляти?

— О, ні. Коли він уже погодився на зустріч, то був дуже великодушним і добрим. А вже після, розшифровуючи плівки, я почув свій кашель і постійні тихі й здивовані побивання Бергмана: «Як же так? Як же так?»... Передмову до книги Бергман схвалив і, коли ми відзначали 20-річчя Гетеборзького фестивалю, я звернувся до нього з проханням записати розмову для телебачення. Ми зняли чотири години, з яких я зробив, як ми з Бергманом заздалегідь домовилися, 30-хвилинну передачу, яку транслювали під час фестивалю по телебаченню скандинавських країн.

Але фестиваль проминув, а я все жалкував про те, скільки цінного прекрасного матеріалу залишилося за кадром. Він так добре тоді виглядав, був у такому чудовому настрої! І я наважився — на свій страх і ризик змонтував 87 хвилин — фільм «Голос Бергмана». І послав Бергману цей сюрприз.

Але треба знати Бергмана — він ненавидить сюрпризи! Він не хоче нічого непередбаченого, тому що це вибиває його з робочого ритму, порушує чітко продуманий план. Але мене врятувало те, що він із самого початку ставився до мене із симпатією. І він погодився на компроміс, ідею якого, до речі, запропонував я: показувати фільм тільки на фестивалях, ніякого прокату. Я був щасливий. Адже я боявся, що він взагалі заборонить показ стрічки.

— Мені здалося, що вам вдалося зробити у своїй картині те, про що Бергман сам завжди мріяв: зняти її виключно на великому плані. Так було задумано одразу?

— Коли я планував цю роботу, я думав про те, щоб підібрати музику, кадри з фільмів, про які він говоритиме. І ми знімали його з двох камер, тобто можна було робити «перебивки». Але потім я зрозумів, що камера повинна наблизитися до Бергмана максимально, щоб залишити глядача віч-на-віч із цією дивовижною людиною. Зараз все, що знімається на плівку, тут же монтується, режисери прагнуть вкласти максимум інформації в одиницю часу. У цьому фільмі — інакше. Я гадаю, це теж дуже важливо: почути людину саме в той момент, коли вона формулює свою думку, стати співучасником її народження...

— Чи можна сказати, що ви з Бергманом — друзі?

— Я ніколи б не насмілився стверджувати, що ми близькі друзі. Але він дозволяє мені телефонувати йому щодня з 10 до 12 години дня. Він любить довгі телефонні розмови — це спосіб його спілкування зі світом. Наприклад, щороку після Канн я неодмінно телефоную йому й розповідаю про фільми, які подивився, про все, що там відбувалося. Він дуже цікавий, хоче знати найменші подробиці про все, що відбувається в світовому кіно. Кіно — це його життя. Після кожного фестивалю, де показують «Голос Бергмана», я пишу йому грунтовного листа й розповідаю, як це відбувалося. До речі, у Києві я був приємно вражений кількістю глядачів — люди стояли й сиділи в проходах. Такої великої аудиторії не було раніше ніде. Я маю намір сказати Бергману: якщо він коли-небудь все ж кудись поїде, нехай це буде Київ, де його так люблять. Але єдиний маршрут, за яким він зараз подорожує, — від Стокгольма, де він живе взимку, до своєї літньої резиденції на острові Форі.

— Ви могли б сказати, що зустріч із Бергманом змінила ваше життя?

— Це може комусь здатися дивним, але я відповім чесно — ні. Але вона мене, безумовно, надихнула.

— Я чула, ви маєте намір знімати наступний фільм про Людмилу Ігнатенко, вдову пожежника, котрий був серед тих, хто першим гасив чорнобильський реактор у квітні 1986-го?

— Приблизно рік тому я летів у літаку, читав книгу, щойно перекладену шведською, Світлани Алексєєвич «Чернобыль: хроника будущего» і плакав. Зі мною це трапляється нечасто. І я вирішив зняти фільм про цих людей.

Я зустрівся з Людмилою: їй всього 35, але в неї вже був інсульт. Вона справляє враження дуже сильної й красивої людини. Але я не впевнений, що варто піддавати її випробуванню переживати нестерпний біль втрати коханої людини ще раз, перед камерою. Можливо, зніматиму ігрове кіно, в якому мені б хотілося не просто розповісти особисту історію Людмили й Василя, а й пояснити всій Європі, що ми маємо бути вдячними таким людям.

Я думаю, що й німцям, і французам, і шведам пощастило, що ця катастрофа трапилася у вашому суспільстві, де почуття відповідальності розвинене майже до жертовності.

Автор дякує Посольству Швеції в Україні за допомогу в підготовці матеріалу.

№226 25.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»