БЕРЛIНАЛЕ-57: два погляди, з Києва і Москви

Кінофестивальний Берлін — це діагноз. Тут люблять по-великому. Щоб думкам було ширше, а почуттям вільніше. У фестивальному дзеркалі має неодмінно відбиватися весь світ. І звертаються до аудиторії по-максимуму: танцюють всі! Директор Берлінале Дітер Косслік завчено повторює, що їх фестиваль робиться для звичайних глядачів. Проте, за 57 років публіка в німецькій столиці виховалася незвичайна. Вона йде дивитися все. І дисципліновано це все дивиться. З особливим обожнюванням чого-небудь отакого — з Африки, скажімо. Ще краще, щоб на чорно-білій подряпаній плівці. Поверхня такої плівки дихає, пульсує. «Маленький стиль», чи що? На противагу «великому» і «чистому»...

В'їхати у світ

ВІД ВЕЛИКОГО ДО СМІШНОГО

Але, зрозуміло, «великий стиль» в Берліні обожнюють анітрохи не менше. Дарма, чи що, окантували фестиваль двома французькими картинами (в копродукції, зрозуміло) про великі діви — співачку Едіт Піаф, про яку оповідав Олівер Даа («Життя в рожевому / La Mome»), і письменницю Анджеле Деверелл, яку зіграла нова зірка Ромола Гараї у фільмі «Янгол / Angel» Франсуа Озона, показаному на закритті фестивалю. Великі люди і будують, і ламають життя по-великому. Вигадана героїня (хоч у неї є прототип) Озона в'їжджає до Лондона на самому початку минулого століття і з ходу завойовує столицю своїми книжками. А потім, в дусі тих часів, з жіночим шалом починає будувати життя за своїми законами і правилами. Образ розкутої жінки, такий собі вулкан пристрастей. Розбудова життя за законами мистецтва, у якої є непохитний автор, який все диктує, все скеровує.

Думка, що тьмяно мерехтить у глибині Озонового кінотексту, досить виразна: ось так воно все і народжувалося, ось так і розбивалося вщент, до дідька. Людина більше не хоче чекати милостей від природи і суспільства — вона сама, сама зведе свій світ. І починає складати, вибудовувати життя — як книжку, як роман. З тим же захопленням і завзяттям. Якщо хтось iз персонажів або сюжетних ліній виявляє свавілля, то автор поправить, внесе потрібні виправлення. Те, що потім стане ідеологією фашизму, народжувалося ось з таких начебто побутових речей і жестів. З апології особистості, яка вважає себе сонцем, яке не заходить.

У цьому випадку йдеться про особистість жінки. У сюжет Берлінале логічно введено ретроспективу City girls — «Міські дівчата. Імідж жінки часів німого кіно» (немов продовження торішнього ретро «Дівчата мрії. Зірки 50-х»). Упорядники ретроспективи працювали з поняттям «нова жінка», розуміючи це явище як похідне від міської цивілізації. І правда, у лоні патріархального суспільства жінка не могла трансформуватися таким чином. Кіно 10—20-х років ХХ століття цілком виразно зафіксувало процеси «ломки», явище всіх цих «дів ночі» і «жінок-вамп», що спалюють навколо себе простір. У якому досі панував чоловік. Ось уже для кого міський світ менш комфортний, ніж світ великої природи. Куди він і намагається втекти постійно. А ось впорядкований, фінтіфлюшний світ цивілізації раз за разом хочеться знищити, позбавивши жінку плацдарму для подальшого наступу на свої права і потреби.

Останнього ретроспективного дня показали знамениту «Кабірію» (1914 рік) Джованні Пастроне. Історична мелодрама про часи володарювання чоловіків. Досить нерозумно було впорядковано світ, судячи з фільму. Війни, переміщення людських мас, работоргівля... Проте автори навряд чи претендували на роль літописців.

Берлінале чутливий до матеріалу живого життя. Не тільки у великому конкурсі, але і суміжних програмах, «Панорамі» і «Форумі», чимало картин, що намагаються розкрити живий соціум. Ось картина «Фаро / Faro, la reine des eaux» Саліфа Трауре з африканського Малі (природно в копродукції з рядом європейських країн). Герой фільму приїжджає до рідного селища з іншого міського життя, щоб використати свої знання для радикального вдосконалення побуту і буття земляків. Цей самий побут і мораль патріархального селища і є найцікавіше. З захопленням спостерігаєш незнане тобі, далеке життя, добре, що режисер з оператором досить уважні і пунктуальні в його відображенні. До речі, судячи з фільму, жінки вони і в Африці жінки; аж ніяк не скажеш, що це пасивні покірливі істоти. Зокрема, саме вони пильно стежать за тим, щоб традиції і духи цих традицій почувалися комфортно. Занга (Філі Трауре) постійно наштовхується на ці духи — і виникає поле конфлікту. Чужинець провокує напруженість, це середовище не схильне змінюватися...

Ще більше вражає фотографічний портрет життя у фільмі «Поділ / Dol» курда Гінера Салеєма (програма «Форум»). Про курдів і їхнi нещастя ми чули, але тут все бачиш наочно. Народ, чию територію існування розшматовано — вони в Іраку, і в Ірані, і в Туреччині... Чи нам, українцям, розказувати, як це уразливо? Коли навіть на весіллі тобі вказують якою мовою співати, говорити, як танцювати... Невидима сила з деякого центру намагається тотально управляти на цій землі. Шматуючи її, знищуючи. Але це курди. Вони живуть скрізь, і скрізь намагаються зберігати вірність своєму народові... Фактура реальності головне тут — саме аскетизм гірської природи викликає глядацьку віру в те, що курди не зігнуться, залишаться самі собою.

МРІЇ ЗБУВАЮТЬСЯ. ЛІВОРУЧ АБО ПРАВОРУЧ

У конкурсному фільмі корейця Занга Лу «Пустельна мрія» події відбуваються в прикордонному районі (до речі, мимовільно звертаєш увагу, як часто в картинах Берлінале дія розгортається десь на кордоні: тим самим програмується деякий просторовий екзистенціалізм, людина перебуває в ситуації постійного вибору, постійної нестабільності). Герой картини Чой Сун-хі (Сео Юнг) живе одинаком на землі, що розташована між Монголією і Китаєм. Дружина з дитиною поїхали до Улан-Батора, не витримавши випробувань вітрами і наступаючим від усюди піском. Територія життя скорочується, і Чой стоїчно намагається цьому протистояти. Такий собі азіатський Астров, що наполегливо насаджує деревця в напівмертвий грунт. До нього приєднуються біженці з Північної Кореї, мати і син, і на якийсь час докладають своїх зусиль до боротьби за виживання. Але сил вистачає ненадовго — у позбавленій побуту природі існувати важко. Легше закритися в міському будинку і чекати, чим це все скінчиться...

Легковажність співвітчизників суворо, хоч і в легкій комедійній формі, засуджує інший учасник конкурсної програми, славетний чеський режисер Іржі Менцель (фільм «Я обслуговував англійського короля /Obsluhoval jsem anglickeho krale» отримав приз ФІПРЕССІ міжнародного журі кінокритиків). Це сміхова історія Чехії, починаючи з 30-х років. Головний герой стрічки з красномовним прізвищем Дітьо (болгарський актор Іван Барнєв) здатний пристосуватися до будь-якої реальності, за будь-яких обставин. Навіть якщо це окупаційний фашистський режим... Ну і що? «Чехи не воюють», — звучить сентенція, та й навіщо, питається? Завжди можна домовитися. У найгіршому разі довідку дістати, що у тебе дідусь був німець, а на доважок сперму надати — і все гут буде... Інфантилізм чехів справді безкрайній, і в цьому причина нещасть, що випали на їхню долю в минулому столітті. Як на мене, такий вердикт куди симпатичніший, ніж постійний пошук ворога у зовнішньому світі. Хочете побачити причину всіх нещасть — зверніть погляд всередину, вони там.

Фільм «Інший / El otro» аргентинського режисера Аріеля Роттера, що отримав другий за значенням приз — Гран-прi жюрі і «Срібного ведмедя», також намагається, у медитативній формі, що занурює у внутрішній світ героя (дуже гарний актор Хуліо Чавес, якого було визнано кращим актором фестивалю), теж намагається застерегти від втрати власної ніші, особистої шкаралупи мешкання. Ну, а переможцем Берлінале («Золотий ведмідь» за кращий фільм) є китайська картина «Заміжжя Туї / Ту я де хун ші» Ванга Кванана в цікавій, ненудній формі, з водевільними штучками-дрючками, говорить про дуже серйозні речі. Про те, що те середовище, в якому ще нещодавно мешкала абсолютна більшість китайців, руйнується під тиском нової цивілізації і, відповідно, «нових китайців». Про те ж саме, по суті, і інша китайська стрічка — «Загублена в Пекіні» Лі Ю. Розпочинаючись в режимі ледь не порнофільму, вона поступово «скочується» до соціальної драми, до фіксації втрати базових етичних цінностей.

Всупереч уже звичним стогонам про те, що програма великого конкурсу переповнена посередніми, «не фестивальними» фільмами, Берлінале наполегливо проводить політику, яка зводиться до простої формули: кіно є не тільки бізнес, не тільки засіб звеселяння, але й відображення великої політики і великих соціальних тривог. Тому з Америки відібрали (до конкурсу і поза ним) такі великоформатні, у будь-яких вимірах, фільми, як «Листи з Іво Джими / Letters from Iwo Jima» Клінта Іствуда (одна з фінальних битв Другої світової війни, що засвідчує причини, зовсім невійськової властивості, краху Японської імперії) або «Добрий пастир / The Good Shepherd» Роберта де Ніро (друга режисерська робота великого актора; дуже довга і дуже ретельно зроблена — про те, що зло часто-густо виростає на території зовні дуже чистенькiй і доглянутiй)... Тому з Італії добрали картину Саверіо Констанцо «На згадку про мене / In Memoria di Me» (неможливо знайти себе у зовнішніх, нехай і залізобетонно стабільних, системах суспільства). І таке інше.

На тлі програми Берлінського фестивалю тим помітніша світоглядна злиденність нашого кіно, відсутність в ньому ідей гуманістичного сенсу. Адже від нас, після подій кінця 2004 року, чекали саме нових ідей. Обіцяного скільки там чекають? Слов'яни, як відомо, запрягають неспішно. Поки доведеться тішитися такою думкою. Дурень, як відомо, думкою багатіє.

Журі не оцінило хітів

Жоден із першокласних міжнародних фестивалів не обходиться без скандалів, які складають добове «меню» споживачів фільмів: звичайних глядачів і журналістів. Однак цього року ніяких «доленосних» новин (у просторіччі — пліток) у Берліні не спостерігалося. Крім однієї й досить важливої. Справа в тім, що Берлінале, яке традиційно славиться своєю соціальною, політичною орієнтацією, поступово стає — або здається, що стає, — все більше гламурним. А це означає, що приплив мегазірок прогресує у дуже вже підозрілих масштабах. Президента фестивалю Дітера Коссліка (він на цій посаді п'ятий рік поспіль) звинувачували в тому, що він проплачує їхню присутність, підвищуючи таким чином престиж свого підприємства. Однак він виступив із заявою, в якій пояснив любителям закулісних маневрів, що якби почав зіркам платити, зупинити цей нескінченний (і тупиковий) процес було б неможливо. Косслік справедливо зазначив, що, на відміну вiд «нуворишських» фестивалів (у Римі, наприклад, та Дубаї), де дійсно прибуття зірок залежить від величини їхніх гонорарів, Берлін зберігає свою марку, хоч і розплачується у євро. Бюджет нинішнього фестивалю становив 16 мільйонів, половину з яких забезпечили державні фонди, а другу — спонсори та глядачі, які заповнювали величезні зали із завидним ентузіазмом.

Цього року на Берлінале було показано понад 350 фільмів, акредитовано 4000 журналістів, а число учасників кіноринку сягнуло 5000 осіб. Розвиваючи кіноринок, де було показано 700 картин, Косслік не лише намагається наздогнати Каннський фестиваль і зробити Берлінале центром світових кіноугод. Він чудово розуміє, що для того, аби забезпечити незалежне кіно, тобто некомерційну продукцію, слід зміцнювати індустрію, яка компенсує витрати на експеримент, на художні пошуки. Цей бухгалтерський облік (або баланс) розуміють у всіх країнах, крім нашої. Але відсутність пострадянських фільмів у конкурсі Берлінського фестивалю спровокована, зрозуміло, не цією причиною. Проте спеціальні покази «Денної варти» у скороченій для західного глядача версії засвідчили інтерес (переповненi зали) до російських блокбастерів й навіть — у даному конкретному випадку — їхню можливість пробитися на світовий ринок. Отже, ніяковіти у цьому випадку не довелося. Проте мені з колегами було, м'яко кажучи, соромно на перегляді документальної картини Володимира Іванова «Москва.Pride — 06», показаної у престижній програмі «Панорама». Цей, з дозволу сказати, «документ» про заборонений Лужковим гей-парад у Москві зроблений настільки безпорадно та бездарно, що закрадається підозра у кваліфікації тих, хто займається відбором. Невже досить показати кілька невиразних кадрів, знятих тремтячою камерою, додати до них матеріали західних гей-активістів, яких у нас не знайшлося, щоб продемонструвати печерну нетерпимість представників антигромадянського суспільства, які плюють на права людини? Принизлива для росiйських документалістів картина, яка не викликала в Берліні ніякого ажіотажу.

Дивно при цьому, що показаний у тій же програмі «Панорама» малобюджетний азербайджанський фільм «Прощай, південне місто» випускника ВДІКу Олега Сафаралієва мало публічний — не ангажований успіх. Ця зовсім проста історія розгортається в Баку наприкінці 80-х років — у період розпаду соціальних і людських зв'язків. Тривожна атмосфера колись чудового міста, що втрачає свою чарівливість, бездомні герої, яким нікуди дітися, ніде укорінитися, кримінальнi розборки, що виникають на порожньому місці, але ніби необхідні, щоб вижити, зрозумілі європейському глядачеві, оскільки фільм знятий з погляду звичайної людини, не за держзамовленням і у невичерпній стилістиці неореалізму. Крім того, головного героя цієї картини, бунтівника-одинака, чудово зіграв молодий актор Тімур Бадалбейлі, випускник Щукинського училища й зірка Театру на Таганці. Хіба дав би йому розвинутися на своїй знаменитій сцені Юрій Любімов, якби цей актор не володів би рідкісним поєднанням властивостей: музичністю, експресивністю, пластичністю, а тепер ще й умінням витримати наполегливий погляд камери?

Отже, на останньому Берлінале обійшлося без скандалів, але не без інтриги. Рішення журі, яке очолив американський сценарист і режисер Пол Шредер, виявилося таким несподіваним, що розкололо журналістів на два непримиреннi табори. А справа в тiм, що високі рейтинги картин, відзначені журналістами провідних європейських й американських газет, які, до речі, ваш оглядач не поділяв, проігнорувало й високе журі. Хіти не пройшли. Мене це тішить. Тому що питання це більш або менш принципове. Адже журналісти, якi працюють у багатотиражних газетах і вимушені замилювати своє око на комерційній продукції, на обслуговуванні таблоїдів, поступово стають агентами мейнстріму. Причому будь-якого: і культурного, тобто такого, що зміщує стереотипи сприйняття звичайної публіки, і фестивального, тобто такого, що надає банальним сюжетам немовби гострої форми.

У журналістів і глядачів лідирував фільм австрійського режисера Сема Гарбарського «Ірина Палм», в якому головну роль виконала співачка й актриса Маріанна Фейтфул, суперзнаменита у 60 ті роки. Ні вкого не було сумнівів, що саме вона й отримає приз за головну жіночу роль, хоч один оглядач написав, що обличчя колишньої рок-ікони тепер, у п'ятдесят років, перенасичене ботексом, а значить, позбавлено природної виразності. Одначе для героїні Фейтфул на ім'я Меггі руки важливіші за особу, вона заробляє ручною працею й навіть отримує від перевантажень виробничу травму, ставши королевою лондонських секс-клубів. У Меггі смертельно хворий внук. Йому потрібна операція в Австралії, а грошей, природно, у бідної сім'ї, що проживає під Лондоном, немає. Син — безробітний, невістка — невдаха. А бабуся безрезультатно шукає роботу і... заходить у секс- клуб, розраховуючи, що там прибиратиме або подаватиме чай. Однак їй довелося — у вигородці, через дірочку — задовольняти мастурбацією клієнтів, яких вона не бачить. Проте так само, як і вони її, хоча слава її ніжних м'яких рук зростає буквально на очах. Потрібно бачити, з яким не святенницьким достоїнством вона виконує цю принизливу роботу. Розуміє, очевидячки, що мета виправдовує кошти. Вона облаштовує своє робоче місце квіточками та картинками, принесеними з домівки, вона шокує лицемірок зі свого села, вона викликає гнів свого сина, якому соромно за матір. Але гроші на операцію знайдені! І публіка в захватi. А журналісти раді, що для гуманізму з людським обличчям потрібні дивовижні руки, сюжет на межі фолу, і діалоги сповнені суто англійського — чорного гумору. Але журі не спокусилося цими аргументами, віддавши приз за головну жіночу роль не такій ефектній, але сильній актрисі Ніні Хосс у німецькому фільмі «Йєлла» (режисер Крістіан Петцольд). Вона зіграла бухгалтера з великими здібностями, яка, покинувши рідний Віттенберг, намагається знайти роботу в Ганновері. Колишнє східне місто та колишнє західне, розділені Ельбою, стають простором, в якому шукає собі місце молода жінка у незмінно червоній кофтині, — метафорі кривавої рани, що роздирає Німеччину. На сході немає роботи, але є чоловік, який розорився, якого Йєлла давно не кохає. На заході — свої труднощі й «підстави» і — молодий бізнесмен, який використовує Йєллу на ділових переговорах, де вона — висококласна профі — збиває відсотки з інвестицій, у яких зацікавлений її новий партнер. Ніде немає спокою, але немає й зваблення, не говорячи про особисте щастя. Тим більше, що сюжет про владу грошей у країні, що переживає економічну кризу, — це передсмертне видіння героїні, яка (на початку фільму) летить з моста у машині зі своїм збожеволівшим від безгрошів'я чоловіком. Приз за чоловічу роль у кулуарах фестивалю був відданий Карлу Марковичу (комісарові Рексу в пам'ятному телесеріалі середини 90-х). Він зіграв російського єврея (у довоєнному Берліні, а потім у концтаборі) Соломона Соровича у фільмі австрійського режисера Стефана Рузовіцького «Фальшивомонетники». Цей фільм також мав «народний» успіх. Сценарій написаний за спогадами Адольфа Бургера «Диявольська майстерня» про німецьку шарашку, в якій кваліфіковані в'язні виготовляли фальшиві документи, фунти, долари, аби підірвати економіку антифашистської коаліції. Соломон — художник берлінської богеми — потрапляє до табору Заксенхаузен, де малює парадні портрети великих начальників. А в шарашці, щоб вижити, принижені євреї, які не переймаються моральним вибором, йдуть на компроміс зі своєю совістю, переконаннями. Єдиним саботажником виявляється ув'язнений Бургер, який написав згодом книжку й урятований закінченням війни (шарашка існувала у 1944— 1945 рр.). Людські пристрасті, страхи, цинізм, підступнiсть, кошмари зіграні акторами й, передусім Марковичем, із бенефісною достовірністю й психологічною вправністю. Однак приз за головну чоловічу роль отримав геніальний аргентинський актор Хуліо Чавес, який зіграв у фільмі 33 річногорежисера Аріеля Роттера «Інший». Це дійсно в конкурсній програмі зовсім «інший» фільм, на який ніхто не робив ставок. Але він отримав і Гран-прі журі, тобто ще й другий за вагомістю приз. Хоч у ньому, з точки зору фестивальних любителів полунички, нічого «цікавого» немає. Крім вражаючої в сучасному кіно візуальної пластики, крім тонкощів душевного життя героя — сорокарічного адвоката, який переживає кризу середнього віку без істерики, без зайвого награшу чи екстремальних подій. Хуан, персонаж Чавеса, вирушає з Буенос-Айреса у відрядження до якогось містечка. Дорогою в автобусі помирає пасажир, який сидів з ним поруч. Завершивши справи, Хуан «застрягає» в містечку, змінює готелі, тричі називаючись чужими іменами, в тому числі й іменем померлого незнайомця. Ми не знаємо, що мучить героя, але ми бачимо — у подробицях його постійної присутності у кадрі, у випадковому коротенькому романі, у блуканні нічним містом, у зворушливих і смішних епізодах — вибір можливостей або іншого буття, інших вражень, яких йому вже не звідати, не пережити у столичному регламентованому житті. Відірватися від екрана неможливо. Браво журі, що не піддалося фестивальній кон'юнктурі! Зокрема, китайському фільму «Загублені в Пекіні» молодого режисера-жінки Лі Ю, яку гнобить сувора цензура в її країні, що стрімко розвивається. Усі прогресивні спостерігачі на Берлінале були впевнені, що саме ця картина отримає головний приз. Режисерові довелося зробити понад 50 поправок, аби фільм отримав дозвільне посвідчення, адже там повно відвертих сексуальних сцен. Пекін переповнений біженцями з бідних китайських провінцій, а значить, соціальну значущість фільму варто підтримати. Але фестивальне кліше виявилося для журі дуже легкою наживкою. А історія про бідолаху-масажистку, яка завагітніла від свого боса, з яким її чоловік — мийник вікон пекінських хмарочосів, уклав грошовий договір як компенсацію за майбутню дитину, може захопити лише прихильників мексиканських серіалів.

Але найбільшою несподіванкою фестивалю стало присудження Золотого ведмедя китайській картині «Замiжжя Туйі» Ванга Кван-ана з неперевершеною й чудовою актрисою Ю Нан у головній ролі. Майже або практично завжди на першосортних фестивалях головні призи не отримують кращі картини. Такий закон, збагнути який неможливо. Але те, що саме краща картина конкурсу стала переможницею, викликає майже скандальне захоплення. Навіть міжнародне журі критиків видало свій приз аж ніяк не кращій картині Іржі Менцеля — класика чеської нової хвилі — «Я служив англійському королю». А режисери, актори, продюсери, а також одна монтажерка, що засідали в журі, збагнули, що «Замiжжя Туйі», зняте у внутрішній Монголії, яке розповіло про сім'ю пастухів, по-справжньому й без усілякої лажі руйнує кліше екзотичного фестивального кіно. У Туйі паралізований чоловік і двоє дітлахів. Вона надірвалася на важких роботах, адже воду в пустелі потрібно возити здалеку. Вони з чоловіком вирішують розлучитися, щоб Туйя вийшла заміж, знайшла помічника собі, будинку та дітям. Але у Туйі є умова до численних наречених, які приїжджають до неї з дарами: вона не залишить чоловіка, навіть розлучившись з ним. Безліч трагікомічних історій розцвічують цю коротку картину про любов, стійкість, щедрість, розуміння близьких і далеких людей. Але роздивитися її ненав'язливу глибину, її скромну чарівність не кожному дано. Хоч саме у погоні за такими фільмами й їздять на фестивалі.