Берлінська кіноодіссея 2001 року
Китаєць Ванг Хіаошуаі одержав, і цілком заслужено, другий за значенням приз — гран-прі журі, «Срібний ведмідь», за картину «Пекінський велосипед». Так само вмотивованим і прогнозованим більшістю є й інший «Срібний ведмідь» — датському режисеру Лоні Шерфігу (стрічку «Італійська для початківців» визнало кращою і журі ФІПРЕССІ на чолі з відомим російським критиком Андрієм Плаховим). Ну, а кращим режисером офіційне журі на чолі з американським продюсером Білом Механіком «призначило» тайванця Лін Ченг-Шенга («Бетельна краса»).
В офіційній програмі Берлінале, у «Панорамі», брали участь і два українських фільми — «Другорядні люди» Кіри Муратової та короткометражний «Тир» (Тарас Томенко є студентом кінофакультету Київського інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого, учнем режисера Бориса Савченка). Улюблениця Берліна Муратова і цього разу заслужила високі оцінки професіоналів, подавши гротескний образ нашої чудесної, незрівнянної дійсності (про фільм я напишу окремо). Ну, а Томенко навіть одержав приз за кращий короткометражний фільм «Панорами» (так вирішило спеціальне журі, обранець якого, настільки я зрозумів, дістає можливість стажуватися у Нью-Йоркській кіноакадемії).
Останній випадок — із серії про відсутність пророків у рідній Вітчизні. «Тир» було забраковано відбірковою комісією Київського фестивалю «Молодість». І от такий пасаж… Хоча в принципі — нічого страшного. По-перше, про «Тир» якраз і дізналися завдяки «Молодості». По-друге, це природна річ: мистецтво є царством суб’єктивності. Чи вийдуть iз Тараса Томенка люди — побачимо. У будь-якому разі приз Берлінале уже на старті творчого життя — це серйозно. А чорно-біла 10-хвилинна стрічка оповідає про безпритульного хлопчака, для якого тир є таким собі вікном у кращий, святковий світ. Одначе навіть сюди проникає інстинкт агресії, викоханий природою й жорстоким вуличним життям… Доволі точно, з прицільним і мотивованим використанням естетики чорно-білого кіно.
Похвалю і посольство України у Німеччині. Двічі посол Анатолій Пономаренко й аташе з культури Лариса Хоролець влаштовували прийоми, означивши свою особливу зацікавленість у контактах iз кінематографістами. В одному випадку це було пов’язано зi світовою прем’єрою фільму Кіри Муратової (на жаль, режисер не змогла приїхати до Берліна), у другому — з показом стрічки Ренні Бартлета «Ейзенштейн» (міжнародний проект). Усе пояснюється просто — частину зйомок (натурних і павільйонних) зроблено в Україні, за активної підтримки українських фільмовипробників. Й одразу після Берлінської прем’єри, уже цього тижня, фільм показується в Києві й Одесі. Біографія славетного кінорежисера Сергія Ейзенштейна відтворюється пунктирно й надто узагальнено. Саме таким і був задум: перед нами розгортається образ часу, який еволюціонував від бунтів проти тиранії до ще лютішої й свавільнішої диктатури. Митцеві, для якого особиста свобода є умовою існування, всі ці катастрофічні перетворення скорочують життя, фізичне і метафізичне.
А чи скорочують життя фестивалі? Можливо. У всякому разі це доволі дивний спосіб проводити час, який обирають люди. Щоби на 12 днів зануритися у цей нескінченний кінозальний сон потрібне неабияке здоров’я — психічне у першу чергу. Мій особистий щоденний графік включав, як правило, 5 — 6 фільмів: нічого, витримав. А що накажете робити, коли шанси побачити іншим разом китайські, японські, бразильські, болгарські, польські і навіть французькі чи італійські стрічки такі мізерні. От американські можна було й не дивитися — все одно доженуть тебе, у будь-якій точці планети.
Американських фільмів у конкурсі, і це вже звично для останніх років, було багато (а до цього треба додати й позаконкурсні покази у кращий фестивальний час). Більше, ніж диктував здоровий глузд. Скажімо, навіщо було показувати стрічку Роджера Доналдсона «Тринадцять днів»? Довго й надзвичайно нудно про знамениту Карібську кризу 1962 року. Про те, яким хорошим хлопцем був Джон Кеннеді (в цілому пристойна робота Брюса Грінвуда) і вся його команда, в котрій автори виділяють головного героя, радника президента Кеннета О’Доннела (Кевін Костнер).
Академізм та надмірний каліграфізм шкодить і фільмові Філіпа Кауфмана «Пір’я». Історія знаменитого маркіза де Сада. Він сидить у тюрмі й пише книги, одна зухваліша від іншої. Після кожної — санкції, внаслідок чого у нього все менше фізичних можливостей писати. Та він пише — навіть кров’ю на простирадлах… На жаль, ця притчеподібна оповідь надто вже тривіальна, драматургійні ходи прямолінійні, лобові.
Набагато сильніший інший американський фільм, уже висунутий на кілька найпрестижніших премій, — «Шоколад». Хоча його заокеанська ідентичність доволі сумнівна, адже режисером тут швед Лассе Хелстрем (в останні роки він живе і працює в США), а серед акторів також переважають європейці. Жюльєт Бінош грає жінку на ймення Віан, котра одного не надто чудового дня 1959 року разом iз дочкою прибуває до провінційного французького містечка на березі моря. І досить швидко відкриває крамничку-кафе, де основний товар — власноручно виготовлені вироби із шоколаду. Є в неї такі кулінарні секрети…
Утім, є й інші — жіноча і чисто людська чарівливість Віан поступово завойовує людей. А її крамниця розмiщена якраз навпроти церкви, тож протистояння тут набуває топографічної виразності. У місті створено новий центр духовності, який має очевидні переваги, — людяніший, інтимніший, не директивний. Це не може не викликати спротиву з боку міського голови і морального цензора де Рейно (Альфред Моліна). Шоколад для нього — це щось на зразок Кока- коли в системі радянських контрпропагандистських образів. Закінчується тим самим — спробувавши солодкого крему, Рейно виявляє, що це просто дуже смачний продукт, а не засіб одурманення тупих народних мас…
У фільмі багато дотепних, смішних епізодів, а загалом він про те, як одна людина може багато що змінити у навколишньому світі. А ще — про труднощі контакту різних людських систем. Саме остання колізія у концептуальному плані була найвиразнішою у фільмах Берлінале.
До прикладу, ще одна американська стрічка, відомого режисера Гаса ван Сента «У пошуках Форрестера». Одним iз чільних персонажів є тут 16- річний чорношкірий студент коледжу Джамал. Основне захоплення хлопця — баскетбол, з ним він, вочевидь, пов’язує своє майбутнє. І цим кодується «типовий представник» нової цивілізації з її акцентом на техніці й спорті. Хоча герой фільму не позбавлений інтересу до такої несучасної писемної, словесної творчості.
Неподалік спортивного майданчика — старий будинок, котрий притягує Джамала і його партнерів, як магніт. Особливо третій поверх, де живе загадковий старий, Вільям Форрестер (Шон Коннері в цій ролі дивовижно нагадує пізні портрети Івана Тургенєва; не випадково, оскільки актор і втілює натуру, що відходить, культуру, котра багатьом видається архаїкою). Форрестер майже не показується на людях, закопавшись у свій притемнений квартирний склеп, набитий книгами. Колись він написав роман, що став класикою двадцятого століття — настільки класикою, що вже ніхто й гадки не має про те, що письменник може жити десь поруч. Джамал і відкриває його для себе і світу, між цими такими далекими людьми мало-помалу налагоджується діалог…
Тонка і доволі винахідлива картина, яку пронизує щем і розуміння того, що всі ми, так чи інакше, приходимо до пошуків втраченого, того, що довго видавалося непотрібним, а тепер зненацька обертається чимось найсуттєвішим, найфундаментальнішим. У риму цій стрічці — фільм «Маленький Сенегал» Рашида Бухареба (спільна франко-німецько-алжирська постановка). Старий Аллоун (Сотігуі Коуяте) працює в любительському історичному музеї — розповідає туристам про тяжке колоніальне минуле африканців. Паралельно вивчає архіви, зокрема і свій власний родовід. З’ясувавши, що у Штатах є родичі, їде туди. Зупиняється у племінника, Хасана, котрий живе у «Маленькому Сенегалі», африканському районі Вест Гарлему. Це зовсім новий, незвичайний для героя фільму світ — конфліктний, кримінальний, вибуховий, посічений на невеличкі мікроострівки. Як поєднати їх? Рецепт Аллоуна простий — любов’ю і милосердям. Цим і привертає до себе серце кузини, Іди Робінсон — особи ексравагантної, агресивної. У неї ще проблеми з дочкою, що пішла з дому і живе десь по підворіттям, хоча на останньому місяці вагітності. Зрештою, дитина народиться, а Хасана вб’ють — немає миру під цим смугастим небом. І старий повернеться до Африки і знову буде шукати ниточку, що єднає день сьогоднішній і день завтрашній… Просто, мудро, зворушливо. Хороше кіно!
Новий Берлінський музей кіно, що розмістився в суперсучасному Film House (Будинку кіно) на Потсдамер-платц, і влаштовано як лабіринт із минулого в сучасне. Оживають великі тіні тих, хто і сотворив це благословенне екранне диво — у русі, пластиці, документах. А ще у численних дзеркалах ти бачиш і самого себе, ніби віддзеркалюєшся в кінотекстах, вмонтовуєшся в них, чуєшся сусідом по епосі — для Марлен Дітріх, Фрідріха Мурнау, Фріца Ланга… Ретроспектива фільмів останнього була однією з окрас фестивалю: «Нібелунги» і «Доктор Мабузе», «Метрополіс» і роботи американського періоду. Здорово, особливо враховуючи, що кілька фільмів постали у відреставрованому вигляді, у супроводі живої, спеціально написаної музики.
А завершив Берлінале показ знаменитої стрічки Стенлі Кубрика «Космічна одіссея 2001 року» — в авторській версії і з усіма новітніми прибамбасами. Ми дожили до цього фантастичного майбутнього, ми самі тепер живемо у цьому майбутньому. І те, що ми знаємо, що любимо і не любимо відлунюється в екранних дзеркалах і звукових системах. Величезний корабель кіно продовжує рухатися в часі і просторі, вбираючи в себе важку матерію історичного буття.
(Закінчення у наступному номері)
